Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Дзера, Кузнєцова - Цивільне право України_Ч.1_ф....doc
Скачиваний:
12
Добавлен:
15.07.2019
Размер:
5.05 Mб
Скачать

Глава 33

самими кредиторами або боржниками. При цьому слід виходити з таких загаль­них правил. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зо­бов'язаний відшкодувати іншим кредиторам належні їм частки виконання у тому розмірі, який залежить від характеру правовідносин, що складаються між солі­дарними кредиторами. Солідарний боржник, який виконав зобов'язання, може перекласти відповідні частки виконання на інших солідарних боржників. Обсяг таких обов'язків визначається характером відносин, які пов'язують співборжни­ків. Так, ч. 5 ст. 175 ЦК УРСР, п. 1 ст. 546 ЦК України передбачають, що борж­ник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівних частках, якщо інші умови не встановлені законом або договором. Невиплачене одним із співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, поділяється у рівних частках між ним та інши­ми співборжниками.

Таким чином, регресним визнається зобов'язання, на підставі якого кредитор (регредієнт), зобов'язаний перед третіми особами до виконання, має право від­нести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія або без­діяльність якого зумовили залучення кредитора до відповідальності. Як правило, регресат відповідає перед регредієнтом, а регредієнт — перед третьою особою. Пряма відповідальність регресата перед третьою особою без відповідальності регредієнта може мати місце лише у випадках, безпосередньо встановлених законом.

Регресне зобов'язання характеризується такими ознаками. По-перше, воно є похідним від іншого (основного) зобов'язання; по-друге, один або всі його учас­ники — також суб'єкти основного зобов'язання; по-третє, виконання одним учасником зобов'язання або навіть саме його виникнення зумовлюється діями або бездіяльністю осіб, з якими в майбутньому і встановлюються регресні зо­бов'язання.

Глава 34 способи забезпечення виконання зобов'язань

§ 1. Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язань

Забезпечення виконання зобов'язань (англ. security/ensuring to peformance obligations)1 — це інститут, що історично склався ще за часів римського права.

Римляни розробили досить розгалужену систему правових засобів забезпе­чення зобов'язань, основними з яких були: завдаток, неустойка, порука у формі стипуляції, застава у формі ручного закладу, фідуціарної угоди та іпотеки.

Необхідність їх використання пояснювалась тим, що кредитор мав істотний інтерес у тому, щоб бути впевненим у виконанні зобов'язань, і в тому, щоб за­безпечити собі стягнення збитків, на відшкодування яких він має право у разі невиконання зобов'язання. Крім того, кредитор заінтересований у тому, щоб спо­нукати боржника до своєчасного виконання під страхом невигідних для боржни­ка наслідків у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання2,

В подальшому у зв'язку з рецепцією римського права інститут забезпечення виконання зобов'язань поширився в багатьох європейських країнах. З середини XIX ст. він стає об'єктом дослідження російських, а згодом і радянських циві­лістів.

Радянські цивілісти, визначаючи поняття "забезпечення зобов'язань", в пер­шу чергу наголошували на ролі, значенні і функціях, які вони відіграють у ци­вільному праві.

На думку К. Анненкова, під забезпеченням слід розуміти засоби або способи, спрямовані на зміцнення зобов'язань, тобто на надання їм більшої вірності щодо отримання за ними задоволення кредитором3.

Важливі положення про поняття забезпечення виконання зобов'язань сфор­мульовані Д. І. Мейєром. Способами забезпечення договорів він вважав вироб­лені юридичною практикою штучні прийоми для надання зобов'язальному праву тієї твердості, якої йому бракує внаслідок його природи4.

Гражданское право. Словарь-справочник / Под ред. М. Ю. Тихомирова — М., 1996. — С. 318.

Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. Й. Б. Новицкого й проф. Й. С. Перетерского. — М., 1996.— С. 335.

Анненков К. Система русского гражданского права. — СПб., 1901. — Т. 3. — С. 231. 4 Мейер Д. Й. Русское гражданское право. — М.: Статут, 1997. — Ч. 2. — С. 236.

654