Глава 23 право спільної власності

§ 1. Поняття права спільної власності

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним спо­собом реалізації суб'єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято на­зивати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвлас­ників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 p., ст. 112 ЦК УРСР було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та гро­мадським організаціям або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Крім того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держа­ви і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов'язкового її припи­нення протягом одного року (ст. 117 ЦК УРСР виключена з кодексу за Законом від 16 грудня 1993 p.).

Закон України "Про власність" зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст. З закону допускається об'єднання майна, яке пе­ребуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій ос­нові змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Об'єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.

З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують пев­ні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визна­чену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному спів­власнику належить 1/2, двом іншим — по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників

Право спільної власності

397

спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд розбіжності несуттєві. Проте визнання за учасником такої власності права власності на ре­альну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійсню­ють свою правомочність за загальною згодою (ст. 113 ЦК УСР). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із спів­власників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відпо­відне зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених час­ток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спіль­не майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбаче­них законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відпо­відно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст. 127 ЦК УРСР, — члени господарств громадян, що займалися Індивідуаль­ною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон "Про власність в СРСР" передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало від­носини спільної власності. Так, у ньому взагалі не передбачена така організацій­но-правова форма сімейно-трудового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту набрання чинності Закону України "Про власність" (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами ко­лишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні поширюватися. Тим часом, відповідні статті про таку власність (статті 120— 127) були виключені з ЦК УРСР лише Законом України від 16 грудня 1993 р. Водночас у Законі України "Про власність" в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого по­дружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі — режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці (статті 17—18). Крім того, спільною суміс­ною власністю може бути:

а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї (наприклад, особи, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального право­вого статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними;

б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної власності;

398