1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 25. — Ст. 354

330

Глава 20

обмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ді­лянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників.

У новий ЗК України внесено певні корективи в нормування набуття земель­них ділянок. Зокрема, не встановлено їх граничних максимальних розмірів. Вод­ночас однією з новел стало введення положення ст. 121 ЗК України 2001 р. про те, що для ведення фермерського господарства громадяни мають право на безоп­латну їм передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподар­ських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство, а якщо таких підприємств немає — у розмірі середнього паю по району. В інших випадках ці розміри є такими: для ве­дення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) — не більше 0,25 га, в селищах — не більшеО,15 га, в містах — не біль­ше 0,10 га; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га. Як видно з наведеного, новий ЗК України багато в чому зберіг правонаступність щодо нормування зе­мельних ділянок, що передаються безоплатно. Однак необхідно зазначити, що новий ЗК України не встановив граничних обмежень розмірів земельних діля­нок, отримуваних громадянами за цивільно-правовими підставами. І лише в п. 13 Перехідних положень ЗК України зазначено, що на період до 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподар­ського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про цінні па­пери і фондову біржу" цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цін­ними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначей­ські зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. У юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти¹. Проте, на наш погляд, не всі з перелі­чених документів є повноцінними цінними паперами (зокрема, накладні, страхові поліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні квитки). У но­вому ЦК визначено поняття цінного паперу, групи та види цінних паперів, але не наведено конкретного їх переліку (статті 195, 196). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необ­хідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тоб­то бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може

Шевченко Я. М., Венецька М, В., Кучеренко І. М. та ін. Власник і право власності. — К., 1994. — С. 105—117; Кузнєцова Н. С., Назарчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні. — С. 528.

Право приватної власності фізичних осіб (громадян)

331

стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, у необмеженій кількості. Можливо також певне регулювання відносин з придбання деяких цін­них паперів, наприклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, ли­ше засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купу­ватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових ком­плексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юри­дичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В Законі України "Про підприємства в Україні", інших за­конодавчих актах та в юридичній науці поняття "підприємство" вживається в ро­зумінні суб'єкта права, а іноді — об'єкта права¹. Так, п. 5 ст. 10 зазначеного за­кону підприємству як суб'єкта права надаються відповідні повноваження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках за­конодавець застосовує поняття "власник майна підприємства", що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приват­не підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у разі смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприєм­ства і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності та еконо­мічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний право­вий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, вико­ристання та відчуження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України "Про власність" володіння майном вва­жається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати пись­мовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Пра­во власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцт­вом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, но­таріально посвідченим договором купівлі-продажу.