Глава 32

Проект угоди про розподіл продукції має бути узгоджений з органами місце­вого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що відповід­но до угоди передається у користування. Укладена угода про розподіл продукції підлягає державній реєстрації, відповідно до Порядку реєстрації проектів угоди про розподіл продукції та державної реєстрації угоди про розподіл продукції, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. Серед істотних умов угоди про розподіл продукції слід вказати на такі: визначен­ня частини видобутих копалин, у тому числі максимального їх обсягу, яка пере­дається інвесторові у власність для компенсації його витрат з виконання робіт (компенсаційна продукція); розподіл між державою та інвестором прибуткової продукції; передача державі належної їй частки виробленої продукції за умовами договору; передача іноземному інвестору частини належної йому виробленої продукції; порядок вивозу іноземним інвестором належної йому продукції; утри­мання податку на прибуток і платежів за право користуватися надрами; розме­жування прав та обов'язків держави й інвестора; гарантії збереження прав та обов'язків сторін у разі зміни законодавства; відповідальність сторін за невико­нання умов договору; строк дії договору і особливий порядок його дострокового розірвання; порядок розв'язання спорів тощо. Майно, створене чи придбане ін­вестором для виконання угоди про розподіл продукції, є власністю інвестора. Право власності на таке майно переходить від інвестора до держави з дня, коли вартість зазначеного майна повністю відшкодована компенсаційною продукцією, або з дня припинення дії угоди про розподіл продукції на умовах і в порядку, пе­редбачених угодою. Особливістю цих угод є те, що інвестор має право передати повністю або частково свої права та обов'язки, визначені угодою про розподіл продукції, будь-якій юридичній чи фізичній особі лише за згодою держави та за умови, що така особа має достатньо фінансових та технічних ресурсів, а також досвід організації діяльності, необхідні для виконання робіт, передбачених угодою.

Наступним видом цивільно-правового договору є лізинг. Відповідно до ст. 825 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користуван­ня майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Отже, лізинг — це са­мостійний особливий різновид цивільно-правових зобов'язань з передачі майна в користування. Лізинг — це складний комплекс правовідносин, який охоплює до­говір про купівлю-продаж об'єкта лізингу, сам лізинг — між лізинговою компа­нією (фірмою) і користувачем майна, договір на технічне обслуговування майна, що передається у лізинг, договір страхування об'єкта лізингу. Тому здебільшого договір лізингу — багатостороння угода. Він є сплатним, консенсуальним, оскільки вважається укладеним з моменту погодження всіх істотних умов дого­вору, які визначені в ст. 7 Закону України "Про лізинг"¹. За згодою сторін у до­говорі лізингу можуть бути передбачені й інші умови. Оскільки лізингові право­відносини належать до відносин з досить високим ступенем ризику, в договорі

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 16. — Ст. 68.

Цивільно-правовий договір

641

лізингу необхідно також вказувати форс-мажорні обставини, на кому лежить ри­зик випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єкта лізингу, витра­ти на утримання лізингового майна, бухгалтерський облік та звітність, визначен­ня міжнародного арбітражного суду в разі виникнення спорів тощо.

Відповідно до Закону України "Про лізинг" розрізняють два види лізингу — фінансовий та оперативний. Міністерством України у справах науки і технологій З березня 1998 р. був затверджений типовий договір фінансового лізингу, який може застосовуватися на практиці при його укладенні¹. Якщо хоч би одним із суб'єктів лізингу є нерезидент, то за формою цей договір є міжнародним лізин­гом (ст. 4 закону). У разі коли об'єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання договору лізингу надаються державні гарантії, він підлягає реєстрації в Порядку реєстрації договорів лізингу, затвердженому постановою Кабінету Мі­ністрів України від 16 червня 1998 р. .

Одним із визнаних міжнародною практикою договорів є франчайзинг. Ана­ліз чинного законодавства в деяких країнах Східної Європи та літературних дже­рел дає змогу охарактеризувати деякі особливості договору франчайзингу. Суть франчайзингу полягає в тому, що іноземна фізична чи юридична особа, надає ін­шому суб'єктові підприємницької діяльності право використовувати відомі техно­логії, торгову марку, комерційну інформацію, фірмове найменування, управлін­ські послуги тощо. Тобто договір франчайзингу передбачає використання комплексу виключних прав, ділової репутації і комерційного досвіду. Часто іно­земний суб'єкт бере на себе зобов'язання монтажу і поставки обладнання, мате­ріалів, сировини, надання управлінських, консультаційних послуг, навчання пер­соналу та інші зобов'язання. Всі ці умови визначаються у спеціальному цивільно-правовому договорі франчайзингу. Вартість переданих нематеріальних активів іноземним суб'єктом оцінюється у вільно конвертованій валюті відповід­но до Порядку експертної оцінки нематеріальних активів. Система франчайзингу дає такі переваги користувачеві, як право вести підприємництво під торговою маркою, що має високу репутацію на ринку, зберігаючи в той же час свій статус, використовувати вже апробовані форми і методи бізнесу та маркетингу, можли­вість отримання управлінських та інших послуг. Незважаючи на те, що договори франчайзингу є одним із ефективних правових інструментів господарювання, який широко застосовується у розвинутих країнах, в Україні система франчай­зингу донедавна не була врегульована законодавством.

У новому ЦК України франчайзинг врегульований нормами глави 76 "Комерційна концесія" (статті 1134—1148). Згідно зі ст. 1134 цього Кодексу за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) надає другій сто­роні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комп­лексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та(або) продажу пев­ного виду товару та(або) наданих послуг. Комерційна концесія (франчиза) є комплексом виключних прав (право на найменування торговельного підприєм­ства (фірму), право на знак товарів і послуг, конфіденційну торговельну інфор­мацію, винаходи, корисні моделі, авторські права та інші об'єкти права інтелек­туальної власності, що підлягають використанню користувачем). Договір

¹ Закон і бізнес. — 1998. — № 28. — С. 24—27. Урядовий кур'єр. — 1998. — 25 червня.

21 2-100

642