Глава 26

Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити суду.

Так, за віндикаційнним позовом може бути витребувана лише індивідуаль­но-визначена річ, оскільки призначенням такого позову е повернення лише та­кого майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володін­ня власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати іншими засобами (наприклад, позовами про повернен­ня безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди). Унеможливлю­ється також з цих же міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випад­ках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.

Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності йо­го придбання. Із ст. 145 ЦК УРСР, ст. 390 ЦК України випливає, що від недоб­росовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння влас­ника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За чин­ним законодавством (ч. З ст. 145 ЦК УРСР, п. З ст. 390 ЦК України), якщо май­но набуто безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросо­вісних, так і добросовісних набувачів.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було пере­дане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх во­лодіння іншим шляхом поза їх волею.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обста­вин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набу­вачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власника у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач взагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він мо­же звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це ви­падки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного ко­ристування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно не витребується на підставі ст. 145 ЦК УРСР, ст. 390 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові ле­жить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшко-

Захист права власності

503

дування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна влас­ника.

Чому ж законодавець захищає інтереси добросовісного набувача? Це пояс­нюється тим, що добросовісний набувач не повинен зазнавати збитків через по­милки власника у виборі контрагента. Було б несправедливим позбавити добро­совісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагента вийшла з їхнього володіння. Тому власникові надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і зловжила довір'ям власника речі, продавши річ, не маючи на це права.

Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача. Відповідно до ст. 145 ЦК УРСР, ст. 390 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був зна­ти, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати, недобросо­вісним володільцем — відповідно до ст. 148 ЦК УРСР та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. Запроваджуючи поняття доб­росовісності набувача і недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обіз­наності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недоб­росовісною.

Такі понятійні критерії як "знав" і "повинен був знати" можуть дістати неод­нозначне тлумачення, а відтак це може мати юридичне значення для кваліфікації особи добросовісною чи недобросовісною.

Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає в ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, в другому — необереж­ності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.

У цивільному праві, як відомо, необережність має дві форми — проста і гру­ба. Отже на практиці може постати питання про те, який набувач має вважатися таким, що повинен був знати про неправомірність свого володіння, тобто чи до­статньо для цього встановити хоч би просту необережність набувача. Іноді вва­жають, що для визнання набувача недобросовісним, досить лише грубої необе­режності з його сторони¹. На думку В. Ф. Маслова для визнання особи недобросовісним набувачем в одних випадках достатньо встановити її звичайну необачність, а в інших — грубу необережність.

Звичайно, на це питання дуже важко дати однозначну відповідь, адже сту­пінь вини має визначатися в кожному конкретному випадку з урахуванням об­ставин укладення угоди, її умов, а також юридичної обізнаності набувача. Але за загальним правилом, цивільне законодавство у зобов'язальних правовідноси­нах обсяг відповідальності порушника зобов'язання не ставить у залежність від форми його вини. Такий підхід може бути застосований і при визначенні недоб­росовісності набувача чужого майна.

Взагалі ж під поняттям "знав" слід розуміти не лише безпосереднью обізна­ність особи у тому, що вона набуває майно у суб'єкта, який не наділений правом

¹ Толстой Ю. К. Содержание й гражданско-правовая защита права собственности в СССР. — Л., 1955. — С. 120; Иоффе О. С. Указ. соч. — С. 357.

504