Глава 14

Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа), так і шляхом вчинення конклюдентних дій, які свідчать про виконання угоди (наприклад, прийняттям виконання). Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного строку або встановленого строку при здійсненні угоди.

Як свідчить судова та арбітражна практика, непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або вза­галі не маючи повноважень. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод не­дійсними" від 12 березня 1999 р. зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, вона має бути визнана недійсною, такою, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повин­на була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, господарські суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: якщо керівник відок­ремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної осо­би, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди не­дійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

Передоручення. На відміну від ЦК УРСР, в якому передоручення регулю­ється у контексті довіреності, в новому ЦК України норма про передоручення на­була, так би мовити, загального для всього інституту представництва характеру. Згідно з новим ЦК представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йо­му повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником або якщо представник був ви­мушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідо­мити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про осо­бу, якій передано відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Підстави виникнення та види представництва. Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Згідно зі ст. 62 ЦК УРСР повноваження представника можуть грунтуватися на довіреності, ад­міністративному акті та законі. Натомість ч. З ст. 238 нового ЦК передбачає, що

Представництво і довіреність

201

представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво.

Розрізняють такі види представництва:

1) представництво, яке грунтується на договорі;

2) представництво, яке грунтується на законі;

3) представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку

представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 386 ЦК України).

Різновидом добровільного є комерційне представництво. Відповідно до ст. 244 нового ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними до­говорів у сфері підприємницької діяльності. Таким чином, комерційне представ­ництво являє собою діяльність, яка здійснюється особою самостійно, на свій ри­зик і спрямована на систематичне одержання прибутку від надання послуг з представництва осіб при укладенні ними договорів у сфері підприємництва.

Комерційними представниками можуть бути як громадяни, так і юридичні особи з урахуванням норм про їх дієздатність та правоздатність. Комерційне представництво необхідно відрізняти від комерційного посередництва. Справа в тому, що комерційний посередник діє від власного імені, хоч і в інтересах особи, яку представляє, а комерційний представник діє від імені підприємця. Крім того, комерційний посередник може представляти інтереси будь-яких осіб та в бага­тьох сферах, а комерційний представник — лише підприємців і лише у сфері під­приємництва.

Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за зго­дою сторін та у випадках, передбачених законом, допускається одночасне комер­ційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю. По суті, ст. 244 нового ЦК дає змогу гово­рити про договір про комерційне представництво, за яким одна сторона — пред­ставник надає іншій стороні — підприємцю послуги з представництва від його імені при укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності за обумовлену сторонами винагороду.

Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністративного акта, є обов'язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку пред­ставляють.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. Так, законними представниками непов­нолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни (статті 14 і 16 ЦК УРСР; ст. 144 КпШС України, ст. 154 Сімейного кодексу України). Законному представництву присвячена ст. 243 нового ЦК, відповідно до якої батьки (уси­новителі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної

202