Глава 32

запобігає виникненню можливих спорів з приводу наявності самого факту укла­дання договору або його змісту. Нотаріальне посвідчення і державна реєстрація окремих видів договорів покликані, з одного боку, забезпечувати державний контроль за правомірністю вчинюваних сторонами дій, а з другого — допомагати самим сторонам та органам, що розв'язують спори, у з'ясуванні юридичної при­роди договору та його правових наслідків.

Проте на свій розсуд сторони можуть обрати найпростішу (усну) форму до­говору навіть у тих випадках, коли закон передбачає для цих випадків просту пи­сьмову форму, але без наслідків недійсності договору при недодержанні письмо­вої форми. Усна форма, безумовно, неприпустима при укладенні договорів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація.

Свобода вибору сторонами форми договору полягає також у тому, що коли згідно із законом або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій фор­мі, він може бути оформлений як шляхом складання одного документа, підписа­ного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття замовлення до виконання (ч. 2 ст. 154ЦКУРСР).

Свобода договору включає в себе й вільне визначення сторонами його умов, у яких фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. Свобода договору вияв­ляється також у можливості укладення сторонами договору і визначення його змісту за моделлю, яка не передбачена чинним законодавством, але й не супе­речить йому. Останніми роками арсенал договірного регулювання майнових від­носин поповнився новими видами договорів (лізинг, аудит, факторинг, франчай-зинг), які раніше наше законодавство не регламентувало.

Але закон не може містити вичерпного переліку договорів як актів вільного вияву волі та ініціативи суб'єктів. Тому сторони можуть укладати між собою як договори, що передбачені законом, так і договори, які хоч законом не передбаче­ні, але йому не суперечать. Це випливає зі ст. 4 ЦК УРСР, пунктів 1 і 2 ст. 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов'язки виникають із тих дій осіб, що передбачені законами та іншими правовими актами, а також із тих їхніх дій, які не передбачені ними, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Це правило стосується також договорів та інших правочинів, не передбачених законом.

Логічним продовженням свободи сторін на вступ у договірні відносини та ви­значення змісту договору є право на зміну чи розірвання договору. Допускаючи у принципі можливість зміни або розірвання договору за угодою сторін, закон ра­зом з тим не передбачає окремого порядку зміни чи розірвання цивільно-право­вих договорів. Оскільки угода про зміну чи розірвання є додатковою до основно­го договору або абсолютно новою, вона може укладатися в тому самому порядку, який встановлено для укладення договорів. Особливі правила діють стосовно зміни чи розірвання господарських договорів (ст. 11 Господарського процесуаль­ного кодексу України). Щодо моменту, з якого договір вважається зміненим чи розірваним, то ним є момент укладення відповідної угоди між сторонами, якщо інше не випливає з цієї угоди або не зумовлено характером змін, внесених у до­говір. Якщо ж договір змінено або розірвано судовим рішенням, то його слід вва­жати зміненим або розірваним з дати набрання чинності даним рішенням.

Цивільно-правовий договір

623

Статтею 178 ЦК УРСР встановлено перелік видів (способів) забезпечення зо­бов'язань: неустойка (штраф, пеня), застава, порука, завдаток і гарантія, а за новим ЦК України передбачено також притримання (ст. 596). Оскільки названі способи забезпечення переважно встановлюються угодою сторін у формі окремо­го договору або як умови (елементи) основного договору, сторони мають право на власний розсуд обрати будь-який з перелічених способів забезпечення зобов'язаннь. Більше того, новий ЦК України (ст. 548) надав сторонам право об­рання й інших, не передбачених законом способів забезпечення зобов'язань. Це теж є принципом договірної свободи.

Існують певні межі для вільного розсуду сторін і при покладенні відповідаль­ності за порушення договірних зобов'язань. Зокрема, на власний розсуд сторін передано вирішення питання щодо вибору і застосування форм відповідальності за порушення договору (відшкодування збитків, неустойки, завдатку). Зростан­ня ролі договору в регулюванні приватно-правових відносин зумовлює розширен­ня можливості для сторін на свій розсуд формулювати умови договору про неус­тойку, якщо вона не передбачена законом, визначати її розмір, порядок обчислення, умови застосування тощо.

Проте свобода договору не є абсолютною (необмеженою): вона існує в рам­ках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають грунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості.