Глава 7

ників духовної еліти, гармонія банкірів та робітників. Усе це ґрунтується на науковій організації праці та соціології, яка збігається з позитивною релігією. Універсальний консенсус забезпечується відповідністю соціальної організації основним потенціям людської природи (почуття, розум, дія). Світська влада має саме стільки влади, скільки необхідно для організації робіт і підтримки порядку. Духовна влада контролює стан умів. Сім'я, власність, мова, виховання - умови згуртованості суспільства. Наївність багатьох поглядів О. Конта не зменшує продуктивності самої постановки питання про стабільність, консенсус, сполучення порядку і прогресу, органічність устрою суспільства, єдність науки та релігії.

Спадок О. Конта є значущим для дослідження питань політичної стабільності сучасного суспільства. Політичне життя розглядалося ним залежно від існування і зміни трьох ступенів «стану людських умів» -теологічного, метафізичного та позитивного. Саме на третій стадії встановлюється органічний зв'язок порядку і змін. Головним в цьому процесі буде не система наук, а новий теологічний синтез. Порядок має встановлюватись через розподіл власності, почуття солідарності, авторитет духовної влади. Вирішальним чинником, який впливає на суспільний прогрес, він назвав духовний розвиток. Виразником «суспільного духу», охоронцем порядку є держава. Таким чином, держава є органом соціальної солідарності та основним політичним інститутом, який зберігає єдність суспільства.

Позитивізм як складний рух думки в європейській культурі середини XIX — початку XX ст. мав низку загальних відмінних ознак (пріоритет науки, природничого методу, віра в незмінність прогресу та ін.), своєрідно відбився в різних європейських країнах. У Франції найвідо-мішим представником позитивізму був О. Конт, в Англії — Дж.С. Мілль і Г. Спенсер. Англійський позитивізм пройшов декілька стадій у своєму розвитку, серед них: утилітаристський позитивізм, пов'язаний з іменами І. Бентама, Дж. Мілля, еволюціоністський позитивізм Г. Спенсера. Цікавий взаємозв'язок англійського і французького позитивізму. Так, Дж.С. Мілль ще в юності був знайомий з творами О. Конта, а в 1865 р. була опублікована його праця «Огюст Конт і позитивізм». У ній відбилася потреба в осмисленні адекватності методологічних підходів і методів, які застосовувалися, до особливостей кризового розвитку сучасної ситуації [277].

Великим є вплив О. Конта на процес ствердження в науці соціологічного погляду на право, тобто підходу до права як до соціального явища. О. Конт виходить із прогресистської ідеї розвитку юридичного порядку, згідно з якою порядок завжди є основною умовою прогресу, а прогрес — необхідною метою порядку. Здійснюючи у своєму вченні узгодження порядку і прогресу, О. Конт підкреслював, що штучний або юридичний порядок є лише простим продовженням природного порядку, який, у свою чергу, підлеглий дії незмінних природних законів. Відкриття природних законів як законів явищ і складає вищу мету позитивізму.

300

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

О. Конт експліцитно застосував еволюційний підхід саме і передусім до інтелектуального світу, який породжується людиною у процесі історичного розвитку. Можна інтерпретувати систему філософських поглядів О. Конта, особливо його схему поетапного розвитку пізнавального відношення до світу, як особливу модифікацію еволюційної теорії пізнання. Однак, навіть якщо не вважати погляди Конта еволюційною теорією пізнання, все одно можна говорити про те, що вони були методологічною передумовою для цієї теорії. І, нарешті, заслуга О. Конта полягає в тому, що він не тільки розглядав еволюцію духу в минулому, а і намагався уявити перспективу, його розвиток у майбутньому. Подібний погляд розвивається і нині [617]. Характерною є його переконаність у прогресивному сходженні всіх аспектів розвитку: соціального, духовно-пізнавального, морального. На цій переконаності базується і його соціальний оптимізм загалом.

Але в результаті міркувань над історією проблеми співвідношення філософії та науки О. Конт дійшов висновку, що будь-які спроби пристосування метафізичної проблематики до духу науковості не могли бути успішними. Звідси витікала його відома теза про те, що будь-які пережитки метафізики мають бути вилучені з позитивної науки. Заперечуючи різні метафізичні передумови, О. Конт, проте, був змушений зробити онтологічні, гносеологічні і психологічні припущення у своїй соціальній фізиці. Особливо яскраво це виявилося при обґрунтуванні її основних принципів, де у сфері міркувань О. Конта з'являються поняття соціального середовища, одностайності людської природи, визначення соціального консенсусу та співвідношення еволюції і прогресу. По мірі заглиблення у вивчення соціальної динаміки, О. Конт переходить від соціології до філософії історії, в основі якої — відомий закон «трьох станів», який у суворому смислі не може називатися соціологічним. Таким чином, завдання «усування» метафізики не було здійснене навіть самим основоположником позитивізму.

Цілі соціології, її предмет, функції та методи були сформульовані О. Контом дійсно по-новаторському. Багато фрагментів його теорети-ко-методологічної програми мали в другій половині XIX — на початку XX ст. послідовників: Е. Дюркгейм, П. Сорокін, Ф. Тенніс, Г. Зіммель, Г. Спенсер, Л. Уорд та ін.

Е. Дюркгейм — істинний послідовник О. Конта, намагався створити соціальну теорію суворо наукового напряму, при цьому видозмінюючи положення свого вчителя [280]. Якщо О. Конт не бажав розглядати причини виникнення соціальних явищ, а досліджував лише процес функціонування, то Дюркгейм шукав причини соціальних феноменів. В основі вчення Дюркгейма — концепція соціологізму (принцип специфічності та автономності соціальної реальності). В основі суспільства — якась особлива реальність, яка об'єднує людей у щось єдине і встановлює між ними своєрідну солідарність, а тому має свої загальні та часткові закони. Ці закони — предмет суто соціологічного вивчення,

301

оскільки вони розкривають сутність і характер усіх суспільних явищ. Зазначена особлива соціальна реальність (те загальне, що перетворює соціальних індивідів у частину соціального цілого) обов'язково панує в суспільстві, диктує свої настанови кожному індивіду у вигляді суспільних очікувань, потреб та принципів моралі. Саме це поєднання «колективного», яке витікає із закономірного, але пов'язане з індивідуальним (оскільки тільки діяльність людей може наповнити загальне його змістом), Дюркгейм назвав соціальним фактом.

Соціологія — наука про соціальні факти, вивчає надіндивідуальну реальність, яка робить реальним і окремого індивіда. Таким чином, усі ми стаємо значимими для суспільства в тій мірі, в якій ми втягнуті в загальне і стаємо носіями суспільної моралі та принципів. Центральна проблема творчості Дюркгейма — проблема соціальної солідарності, а тією силою, яка створює суспільне ціле, стає поділ праці (професійна спеціалізація). Група або колектив діють і почуваються зовсім інакше, ніж міг би відчувати себе окремий індивід. У книзі про поділ суспільної праці [280] Дюркгейм аналізував також і ненормальні форми існування суспільства: аномію (відсутність законності та порядку), соціальну нерівність, рутинізацію праці, класові та національні конфлікти. Дюркгейм розглядав колективну загальну свідомість — сукупність вірувань і почуттів загальних членів одного суспільства. Ця колективна свідомість — дещо інше, ніж індивідуальна. Вона представляє для суспільства особливу цінність. Відштовхуючись від типової для соціології XIX ст. схеми двох ідеальних типів суспільства, Дюркгейм створив концепцію суспільства з механічною та органічною солідарністю як дві ланки одного еволюційного ланцюга. Механічна солідарність домінувала в архаїчному суспільстві і була основана на нерозвиненості індивідів та їх суспільних функцій. Органічна солідарність характерна для сучасного типу суспільства і основана на поділі праці, оскільки індивід недосконалий в окремому виді діяльності, і функція поділу праці також є інтегруючою для індивідів, що забезпечує цілісність соціального організму, формує почуття солідарності. Солідарність — вищий моральний принцип, отже, моральний і сам поділ праці. Антагонізм праці і капіталу — це відхилення від норми, результат недостатньої відрегульованості відносин між головними класами в суспільстві. Вирішальна роль у справі інтеграції належить ідеалам та віруванням (колективним уявленням).

Дюркгейм розвив концепцію релігії без бога, тобто виділив існуючу реальність, яка є об'єктом релігійних вірувань, і цю реальність він убачав у суспільстві. Причина криз, за Дюркгеймом, у недосконалості моральних норм, отже, можливість їх переборення полягає у введенні нових норм, які регулюють поведінку членів суспільства.

П. Сорокін - видатний російський соціолог, половина його життя і творчості приходиться на перебування у США, куди він виїхав у 1922 р. Він був вірним прибічником, послідовником основних постулатів по-

302

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

зитивізму Конта і Спенсера. Однак він мав виходити за межі цієї течії в ім'я поставленого ним завдання, здійснення синтезу вищих досягнень соціології, незалежно від приналежності того чи іншого відкриття до того чи іншого напряму. Творчість Сорокіна зазнала складної еволюції від класичного конторського позитивізму (відмова від умоглядних міркувань про суспільство, створення теорії, яка мала стати такою ж доказовою та загальнозначимою, як природничі теорії) до філософії інтегралізму. Основні етапи його творчої еволюції пов'язані з переходом від первісної прихильності ідеям психологізму до настанов неопозитивізму. Він ще не один раз переглядав свої погляди і звертався до інших течій, які не сприймав на ранньому етапі творчості. Так, уже в США відбувся перегляд позитивістської доктрини і рух як у бік ідеалістичних течій, традицій інтуїтивізму і розуміючої соціології, так і теорії соціальної поведінки. У 1960-ті pp. він створив інтегральну модель суспільства на основі синтезу різнорідних традицій світової соціології, філософії і психології, настанов соціального біхевіоризму, теорії соціальної дії та ін. [38; 831].

Велику увагу П. Сорокін приділяв питанням теорії та методології соціологічного знання, природі соціальних зв'язків і соціальних змін. Проблеми еволюції, соціального прогресу поступово переорієнтовувалися, з одного боку, на вивчення соціальної мобільності і соціальної стратифікації, з іншого — відбивалися в темах загальнолюдських страждань, альтруїзмі, майбутнього людства, державного і світового устрою. Його постійно цікавило питання: що повинна і що може робити соціологія для вдосконалення суспільного устрою і людських стосунків. Як прихильник позитивістської доктрини, він вірив у можливості соціології за допомогою природничого підходу забезпечувати більш глибоке пізнання соціальних процесів.

Соціальну дійсність П. Сорокін розглядав у дусі соціального реалізму, який постулював існування надіндивідуальної соціокультурної реальності, яка не зводиться до матеріальної і наділена системою значень. Соціокультурна реальність, на його думку, характеризується безкінечною різноманітністю, яка перевищує будь-який окремий її прояв, охоплює істини почуттів: раціонального інтелекту і надраціональної інтуїції. Всі ці способи пізнання мають бути використані при систематичному дослідженні соціокультурних феноменів. Однак вищим методом пізнання П. Сорокін вважав інтуїцію обдарованої особистості, за допомогою якої були здійснені всі великі відкриття. Існують системи соціокультурних феноменів багатьох рівнів. Найвищі з них створюють соціокультурні системи, сфери діяльності котрих поширюються на багато суспільств. Вони організовуються навколо фундаментальних передумов реальності і основних методів її пізнання, тобто світоглядів.

Серед них є такі:

1) почуттєва суперсистема (раціональність сприйняття почуттями);

2) умоглядна (раціональність пізнання за допомогою інтуїції);

3) ідеалістична (є комбінацією 1 і 2).

303