9.3. Еволюція української культури 20—80-х pp. XX ст.

9.3.1. Культура, інтелігенція та українізація в умовах формування тоталітаризму

Українська культура, питання її світової орієнтації багато в чому залежали від таких об'єднань інтелігенції, як «Гарт». Після смерті В. Ел-лана в 1925 р. «Гарт» розпався. Однак багато його членів, у тому числі драматург М. Куліш, поети П. Тичина, М. Бажан, прозаїки П. Панч і Ю. Яновський, створили нову літературну організацію — ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). її очолив М. Хвильовий (Фітільов), талановитий поет, новеліст і публіцист. Ставлячи питання про необхідність виходу української літератури на високий рівень літературної майстерності, її члени закликали орієнтуватися не на Москву, а на цивілізовану Європу

Дилеми «Європа чи Просвіта», «Європа чи Росія» опинилися в центрі суперечок, що стали по суті політичною дискусією про національну політику в Україні. Початок їй поклала стаття Г. Яковенка «Про критику і критиків в літературі» і темпераментна відповідь на неї з боку

429

. М. Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів >,\\ь _та інших просвітян». Хвильовий різко критикував «червоне просвітянство», твердив про пріоритет української культури, доводив, що українській літературі слід рішуче звільнятися від російської залежності. Хвильовий пропагував орієнтацію на західноєвропейські стандарти. Ця позиція вилилася в нього у форму закликів: «Геть від Москви!», «Даєш психологічну Європу!».

Під впливом далеких від літератури чинників дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль. Звинувачення, що посипалися на Хвильового за памфлет «Україна чи Малоросія» і роман «Вальдшнепи», не обминули й інших «ваплітян» — О. Досвітнього, М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена. У таких умовах дискусія не могла не стати ареною зведення рахунків, шельмування інакодумців. М. Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі сили були поставлені під суворий партійний контроль, «хвильовизм» було розгромлено, ВАПЛІТЕ — розпущено.

Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури, оскільки завдяки їй вперше після століть колоніального та напівколоніального скніння українська культура отримала державну підтримку, дістала можливості виходити на вищий рівень. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери з боку партійно-державного керівництва, применшення значення самостійності, автономії духовного життя. І все ж завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура України зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства» і поступово входила у світовий художній процес, витворювала визначні художні цінності. Але з іншого боку, нова ідеологія, яка спиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива в культурі, заперечувала інші духовні цінності, це призводило до трагічних явищ у культурному житті.

Україна на початку 1920-х pp. після світової та громадянської воєн знаходилась у дуже тяжкому становищі. У найбільш незахищеному стані опинились культура та інтелігенція. Навіть академіки, як свідчив віце-президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) А. Кримський, «по десять місяців не отримували зарплати» [992]. Професор технологічного інституту в Одесі А. Богін у листі сповіщав про голодну смерть дружини, голодування двох хворих дітей. Сам професор і його діти перехворіли на тиф [992]. І це було типовим явищем.

Матеріальні труднощі призвели до того, що заклади культури та освіти були переведені на ледь жевріючий місцевий бюджет. Це викликало в тому ж 1922 р. скорочення мережі освітніх закладів на 40 % [993]. Голод, відсутність коштів внаслідок воєн, тяжке становище інтелігенції призвели до кризового стану культури та освіти в Україні.

430

Формування історика-теоретичних основ української культури...

Заданими Наркомосу України, заклади освіти і культури в 1920—1922 pp. існували без будь-якого певного бюджету [994]. «Народна освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення і т. ін., — з сумом констатував нарком охорони здоров'я України М. Гуревич у жовтні 1921 p., — переживають зараз важку кризу. Ніколи за всі роки революції культурне будівництво не знаходилось у такому важкому матеріальному стані, як зараз» [995]. Страйки професорів та шкільних учителів були тоді звичайним явищем [996].

Політичні настрої інтелігенції під час голоду, переходу до непу та початку періоду мирної відбудови господарства були багатобарвними і визначалися переважно соціальним походженням, суспільним та матеріальним становищем у минулому і на той час. 1 не дивно, що влітку 1922 р. професура України виступила за автономію вузів і покращання свого злиденного становища. Слід зауважити, що саме в той час радянська влада вже вкотре спробувала посилити пролетаризацію вищої школи [997]. Протест та незадоволення політикою влади висловлювали як окремі представники, так і угруповання художньої інтелігенції України. В 1922 р. десятки листів протесту, прохання захисту надходили до керівних органів Наркомосвіти України [998].

Про розмах політичних виступів інтелігенції проти влади та голоду, свого безправ'я свідчить той факт, що політбюро КП(б)У декілька разів змушене було аналізувати це питання. Так, на засіданні 23 червня 1922 р. було розглянуто питання «Про політичні виступи професури». До речі, в постанові з цього питання були намічені заходи по боротьбі за приборкання інтелігенції [999]. Саме після цього та інших постанов найактивніші сили протестуючої інтелігенції залишилися без роботи або Вітчизни: частина з них була насильно переселена в межах України або Росії, а решта — депортована за кордон. У серпні 1922 p., наприклад, в адміністративному, примусовому порядку було вислано за кордон 160 найвідоміших і найактивніших представників інтелігенції Києва, Москви і Петрограда [1000]. Подібне траплялось і в інших містах України. Так, у звіті Одеського губкому КП(б)У за вересень—жовтень 1922 р. підкреслювалось, що внаслідок висилки за кордон представників інтелігенції серед професури спостерігалась розгубленість, а в деяких колах — як це було серед лікарів — відзначалось відверто вороже ставлення до радянської влади [1001]. М. Скрипник, виступаючи з доповіддю про роботу в ЦК КП(б)У на VI Одеській губпарткоференції у березні 1923 p., підкреслював, що «Цека партії разом з тим прийняв необхідні заходи по виведенню з вищих навчальних закладів представників старої професури...» [1002]. Інтелігенти, які мали необережність у якійсь мірі висловити своє незадоволення встановленими радянською владою порядками, переслідувалися карними та іншими органами [1003]. В Одесі, як сповіщав губком ЦК КП(б)У, на початку лютого 1923 р. було заарештовано декілька сот інтелігентів, які начебто належали до меншовицьких організацій [1004].

431

Д° ^{того час}У належать і перші, часто при відсутності складу злочину, суди над старою інтелігенцією, яка не сприймала нову владу і чинила опір. У 1921 р. відбулися суди над «Національним центром» у Харкові та над українськими есерами («процес Голубовича») в Києві [1005], у 1922 р. в Києві процес у справі «Козацької ради Правобережної України» [1006], в 1924 р. — процес над організацією інженерно-технічної інтелігенції — «Дніпровцями» [1007].

І не дивно, що у відповідь активізували роботу проти нової влади національно налаштовані «Просвіти», які об'єднували здебільшого сільську інтелігенцію, незадоволену політикою радянської влади [1008]. Розгорнули свою діяльність серед інтелігенції проти нової влади і різні політичні угруповання, як наприклад «Група українського набату». Активізація антирадянських настроїв водночас спостерігалась сереі основної маси старої інтелігенції [1009].

Перехід до непу викликав прискорення диференціації і в середовищ емігрантської української інтелігенції, що привело до виникнення громадсько-політичної течії у її лавах — «зміновіховства». Вони оголосили бажання співробітничати з новою владою з метою прискорення переродження радянської держави у буржуазну республіку. Однак в Україн вказаний процес мав значно менший соціальний резонанс. І це було викликано передусім русифікаторськими, великодержавними пориваннями «зміновіховців» до «великої» Росії. До того ж введення непу та українізація сприяли розтинанню емігрантської інтелігенції, послабленню її впливу в Україні, бо селянство як політична основа дрібнобуржуазних кіл інтелігенції вітало неп, а українізація давала надію широким колам старої інтелігенції. Користуючись певними змінами в настроях інтелігенції, радянська влада і комуністична партія почали ще рішучіше переслідувати своїх ідеологічних супротивників з інтелігенції [1010].

Водночас слід зауважити, що радянська влада, розуміючи необхідність використання старої інтелігенції у будівництві нового суспільства, робила кроки, спрямовані на поліпшення становища інтелігенції у зв'язку з голодом і жебрацьким станом. Уже в 1921 р. кількість академ-пайків складала 8 тис. [1011]. Пайки отримували й інші загони інтелігенції. Так, наприкінці 1920 р. на 141 тис. членів спілки працівників культури і мистецтва, преси було виділено 75 тис. пайків. Академпайки в Києві, наприклад, у лютому 1922 р. було розподілено між науково-педагогічною інтелігенцією вузів, Академією наук, Академією мистецтв, консерваторією, Музично-драматичним інститутом ім. М. Лисенка, працівниками мистецтва — разом 1040 [1012].

Серед осіб, які отримували академпайки в тому ж 1922 р. по місту Києву, наприклад, були 95 кращих представників художньої інтелігенції: відомі майстри літератури і мистецтва України — художник О. Богомазов, актор Н. Вершинін, режисер С. Варський, прима балету О. Гаврилова, актор І. Замичковський, корифеї українського театру П. Саксаганський

432

Формування історика -теоретичних основ української культури...

і М. Заньковецька, хормейстер оперного театру А. Коваліні, соліст опери І. Летичевський, актор і режисер А. Лундін, режисер драми М. Строєв, оперний диригент Л. Штейнбергта ін. [1013]. Інтелігенція Харкова в грудні 1921 р. отримала 1789 академпайків, із них 220 — представники художньої інтелігенції [1014].

Реконструкція країни вимагала вирішення питання забезпечення народного господарства висококваліфікованими кадрами. За перше десятиріччя радянської влади в СРСР було підготовлено значну кількість спеціалістів — 198 тис. з середньою та 340 тис. з вищою освітою [1015]. Однак радянську владу турбувало те, що на 1928 р. більше третини фахівців народного господарства представляли стару інтелігенцію, а у вищій школі та наукових закладах, які формували нових спеціалістів, вона налічувала майже 60 % [1016].

Стара інтелігенція була тим прошарком суспільства, що володів усім культурним багатством, яке виробило людство. У радянської влади не було іншого виходу як привернути до себе стару інтелігенцію. На практиці ж така політика в 1920— 1930-х pp. призвела до морального знущання, ідеологічного ґвалтування, масових провокаційних процесів і жорстоких репресій, цькування та фізичної розправи над старою інтелігенцією. У другій половині 30-х pp. інтелігенція вже не могла відігравати значної ролі в культурних, економічних і тим паче політичних процесах суспільства. її політично нейтралізували, репресували і замінили так званою «новою інтелігенцією». І це не могло не позначитися на падінні престижу України та її культури в загальноєвропейському просторі.

9.3.2. Монополізація духовного життя в 30-тіроки XXcm. Трагедія української культури

Форсована колективізація суспільства вимагала створення комуно-мобілізаційної системи не тільки в економіці, а й у політиці, пропагандистській і культурно-виховній роботі. Безжалісній економічній експлуатації відповідала повна зневажливість до соціокультурних проблем. Ентузіазм уже потребував допінгу, який вводився саме системою по-літосвітроботи. Інтенсивна обробка суспільної свідомості з метою зміни стереотипу суспільної поведінки людини вела до ламання загальнолюдських етичних норм і заміни їх ідеологічними нормативами. Яскравим свідченням тому було формування «феномена Павлика Морозова».

Тридцяті роки XX ст. — часи одного з найвинищувальніших походів держави на церкву. Відкритий терор, який розпочався ще у попереднє десятиріччя, переріс у планомірне витравлювання релігії із суспільної свідомості. У цьому загальний сенс декрету уряду від 15 травня 1932 р. про «безбожну п'ятирічку». Академія наук поспіхом санкціонувала зняття охорони з більшості пам'ятників архітектури, які належали раніше церкві. До 1938 р. було офіційно закрито близько 30 тис. культових споруд [1017]. Ще близько 10 тис. були відібрані у церкви без належ-

433