Глава 2

може виступати і стан рівноваги, і граничний цикл, і дивний атрактор (хаос) [662, с. 54-56; 676, с. 226; 683, с. 100; 686, с. 111-112]. Систему притягує один із атракторів, і вона в точці біфуркації може стати хаотичною та зруйнуватися, перейти у стан рівноваги або вибрати шлях формування нової впорядкованості.

Якщо система притягується станом рівноваги, вона стає закритою і до чергової точки біфуркації живе за законами, притаманними закритим системам. Якщо хаос, породжений точкою біфуркації, триватиме, то стає можливим руйнування системи, внаслідок чого компоненти системи раніше чи пізніше включаються складовими в іншу систему та притягуються вже її атракторами. Якщо, нарешті, як у третьому випадку, система притягується будь-яким атрактором відкритості, то формується нова дисипативна структура — новий тип динамічного стану системи, за допомогою якого вона пристосовується до умов оточуючого середовища, які змінилися [662, с. 54—56].

Вибір тієї або іншої гілки відбувається, крім зазначених вище закономірностей, відповідно до принципів дисипації, які є одними із основних законів розвитку. Він полягає в такому: із сукупності допустимих станів системи реалізується той, якому відповідає мінімальне розсіювання енергії, або, що те ж саме, мінімальний ріст (максимальне зменшення) ентропії [705, с. 27—28]. Однак для того щоб уявити це відношення як загальнозначиму закономірну залежність, необхідно було сконцентрувати увагу на антиентропійній функції культури, а також на зворотному (руйнівному) боці антиентропійних механізмів. Відповідно, синергетична модель розвитку дозволяє в новому ракурсі досліджувати як передісторію та зміст сучасної глобальної кризи, так і перспективи вирішення найбільш гострих проблем і ймовірну ціну, яку доведеться за це платити.

Початок революційного етапу в розвитку системи — стрибка — можливий лише при досягненні параметрами системи під впливом внутрішніх та (або) зовнішніх флуктуацій певних порогових (критичних або біфуркаційних) значень. При цьому, чим складніша система, тим, зазвичай, у ній більше біфуркаційних значень параметрів [706, с. 40], тобто тим ширший набір станів, у яких може виникнути несталість. Коли значення параметрів близькі до критичних, система стає особливо чуттєвою до флуктуацій: достатньо малих впливів, щоб вона стрибком перейшла в новий стан через область несталості [686, с. 90].

Для здійснення системою революційного переходу необхідно, щоб її параметри, як і параметри середовища, досягли біфуркаційних значень і знаходилися в «області досяжності». Ця вимога, сформульована синергетикою, підтверджує висновки, що зроблені в межах системних досліджень. Саме вони говорять, що породження нової форми в надрах недостатньо зрілої старої, як і зародження в надрах зрілої форми більш високих, але безпосередньо не наступних за нею форм, неможливе.

Процеси самоорганізації, які відбуваються в точці біфуркації, — виникнення порядку із хаосу, який породжується флуктуаціями, - змушують

100

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

по-іншому подивитися на роль хаосу. Ентропія може не тільки зруйнувати систему, а й вивести її на новий рівень самоорганізації, оскільки за періодом хаотичної несталості наступає вибір атрактора, в результаті чого може сформуватися нова дисипативна структура системи, в тому числі й більш упорядкована, ніж структура, яка існувала до цього періоду. Таким чином, за певних умов хаос стає джерелом порядку в системі, як зазначалося вище (так само, як і порядок в результаті його консервації неминуче стає джерелом росту ентропії). Тільки протилежність порядку і хаосу, їх періодична зміна та безупинна боротьба надають системі можливості розвитку, в тому числі й прогресивного.

Ентропія може як вироблятися всередині самої системи, так і надходити в неї ззовні — із середовища. Середовище відіграє велику роль в ентропійно-негентропійному обміні. Його суть полягає в такому: середовище може бути для системи генератором ентропії (флуктуації, які приводять систему в стан хаосу, можуть виходити із середовища); середовище може також виступати чинником порядку, оскільки ті самі флуктуації, посилюючись, підводять систему до порогу самоорганізації; в середовище може поступати відтік ентропії із системи; в середовищі можуть знаходитися системи, кооперативний обмін ентропією з якими дозволяє збільшити ступінь упорядкованості. Однак слід зауважити, навіть якщо середовище впливає на систему хаотично, а сила флуктуацій недостатньо велика для того, щоб викликати точку біфуркації, система має можливість перетворювати хаос на порядок, здійснюючи для цього певну роботу [685, с. 14—16]. Випадки такого перетворення широко відомі. Так, після Другої світової війни американська окупаційна влада проводила в Японії політику (вона підкріплювалася законодавчо), яка мала б назавжди залишити Японію в низці слаборозвинених країн; проте ця політика виявилася одним із чинників, які сприяли японському «економічному диву». Інше «диво» виявила Німеччина, яка в післявоєнний період лежала в руїнах, а краши-переможниці демонстрували значно менші успіхи. Тобто середовище, забезпечуючи притік До системи речовини, енергії та інформації, підтримує її нерівноваж-ний стан, сприяє виникненню несталості, яка може бути передумовою розвитку системи.

Хаос не тільки різними способами породжує порядок. Хаос, який спостерігається у багатьох матеріальних та суспільних процесах, має складний внутрішній порядок [683, с. 58]. Ось чому є смисл говорити про складність або простоту впорядкованості структури. Внаслідок не-Розробленості критеріїв простоти або складності систем важко говорити про можливість спостереження та опису порядку, який на перший Погляд здається хаосом. Тут багато що залежить від позиції, яку займає спостерігач або дослідник, а також його логічного і технічного інструментарію.

Слід звернути увагу на ще одну загальносистемну закономірність, яка була розкрита в межах теорії самоорганізації і має принципово

101

важливе значення для розвитку теорії та історії культури та пояснення глобальних проблем цивілізації. Так, аналізуючи динаміку організаційних зв'язків у складних системах, що розвиваються, Є. Сєдов показав, що ефективний ріст різноманітності на верхньому рівні структурної ієрархії завжди супроводжується обмеженням різноманітності на попередніх рівнях, і навпаки — ріст різноманітності на нижчому рівні викликає руйнування вищих рівнів [692, с. 52—58; 693, с. 18—24]. Оскільки зазначене стосується систем будь-якого типу — природних, соціоприродних, соціальних, семіотичних, духовних, — принцип ієрархічних компенсацій набуває великого значення для розвитку теорії та історії культури та пояснення глобальних проблем цивілізації. Сьогодні вже неможливо серйозно обговорювати перспективи та стратегії соціального і культурного розвитку, ігноруючи цю нетривіальну залежність.

Так, вона змушує зрозуміти, що дорогою, але і необхідною ціною за ріст культурного різноманіття треба платити, по-перше, за обмеження споконвічного різноманіття живої природи [694], по-друге, за гомогенізацію глибинних смислових пластів етнічних, регіональних, релігійних та інших макрогрупових культур [695]. Отже, екологам доведеться змиритися з неминучим скороченням видового складу природного середовища, залученого до соціальної життєдіяльності, з його подальшою «стилізацією» та «семіотизацією» (перетворенням природи у «знак самої себе» [696]) і замість нагнітання паніки уважно відстежувати і контролювати протікання процесу. Культурологам та історикам слід звернути увагу на те, що збереження історичної самобутності кожної культури — завдання благородне, але нереалістичне і, якщо його розуміти буквально, то це призведе до небезпечних наслідків.

Дійсно, всі традиційні духовні культури та релігії формувалися в контексті інших (які не порівнюються з нинішніми) інструментальних можливостей, відповідали вимогам своєї історичної епохи і, звичайно, трансформувалися по мірі змін цих вимог. Останні ж, донедавна, полягали головним чином у тому, щоб упорядковувати соціальне насильство, перешкоджати його хаотизації, оскільки історія ще не поставила перед людством більш радикального завдання — повністю усунути насильство з політичної арени. Тому кожна культура більш або менш жорстко ділила людей на своїх та чужих і, зазвичай, включала як стрижневий компонент образи героїв, богатирів та воїнів, які систематично мобілізувалися для надихання нових бійців.

Планетарна цивілізація, яка володіє надзвичайно високим технологічним потенціалом, зможе уникнути самовинищення на черговому крутому витку еволюції тільки в тому разі, якщо люди встигнуть удосконалити систему базових цінностей, норм і механізмів самоорганізації відповідне до нових вимог історії. Це передбачає, зокрема, що різноманітність макрогрупових культур, які самоорганізуються за моделлю «вони - ми», буде зменшуватися, трансформуючись у різноманіття

102

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

мікрогрупових та індивідуальних культур. Даному процесу може сприяти і поширення комп'ютерних мереж, які звільняють людські контакти від просторових залежностей, реформують зміст товарно-грошових відношень (послідовно підвищуючи питому вагу інформаційної складової), розмивають державні, митні та інші кордони і таким чином перетворюють в анахронізм саме існування державних, національних та інших макроутворень.

Підсумуємо вищезазначене. В процесі свого розвитку цивілізація та культура як системи проходять дві стадії: еволюційну (адаптаційну) та революційну (стрибок, катастрофа). Під час розгортання еволюційного процесу відбувається повільне накопичення кількісних та якісних змін параметрів системи та її компонентів, відповідно до яких у точці біфуркації система вибере один із можливих для неї атракторів. У результаті відбудеться якісний стрибок, і система сформує нову дисипативну структуру, яка відповідатиме обраному атрактору, що відбувається в процесі адаптації до умов зовнішнього середовища, які змінилися. Еволюційний етап розвитку характеризується наявністю механізмів, які придушують сильні флуктуації системи, її компонентів або середовища та повертають її в сталий стан, притаманний їй на цьому етапі. Поступово в системі збільшується ентропія [707], оскільки через зміни, які накопичилися в системі, її компонентах та зовнішньому середовищі, здатність системи до адаптації знижується і нарощується несталість. Виникає гостре протиріччя між старим та новим у системі культури, а при досягненні параметрами системи і середовища біфур-каційних значень несталість стає максимальною і навіть малі флуктуації приводять систему до катастрофи — стрибка. На цій фазі розвиток набуває непередбачуваного характеру, тому що він викликаний не тільки внутрішніми флуктуаціями, силу та направленість яких можна прогнозувати, проаналізувавши історію розвитку та сучасний стан системи, а й зовнішніми, що утруднює і навіть унеможливлює прогноз. Іноді висновок про майбутній стан та поведінку системи можна зробити, виходячи із «закону маятника», — стрибок може сприяти вибору атрак-тора, «протилежного» минулому. Після формування нової дисипативної структури система знову повільно змінюється, і цикл повторюється.

Водночас слід зауважити, що в дослідженнях процесу розвитку, історії цивілізації та культури, на наш погляд, є низка неправильних та недоведених положень і догм, причому деякі з них дуже поширені. До них відносяться уявлення про прискорення темпів розвитку, зв'язок Розвитку зі збільшенням компонентів системи, ускладненням та вдосконаленням їх взаємозв'язків, направленість розвитку від нижчого до вищого [492; 708]. Багато авторів також додержуються точки зору про °ДНонаправленість процесу розвитку, що, зокрема, виявляється в Міркуваннях про «спіраль розвитку», незалежно від того, розглядають *' як таку, що сходиться, або таку, що розходиться. Втім, давно відомо, *Чо більшість процесів реального світу нелінійні, тоді як всі вищеза-

103