Глава 7

грацію в існуючі культурні системи, а також формування нових культур-!?!»,*■ них систем і конфігурацій. Сутність культурогенезу полягає у процесі постійного самооновлення культури не тільки методом трансформаційної мінливості вже існуючих форм і систем, а і через виникнення нових феноменів, які раніше в культурі не існували {130]. Культурогенез не є одноразовою подією походження культури в епоху первісності людства, а є процесом постійного породження нових культурних форм і систем. З позицій еволюціоністської теорії основна причина культурогенезу — необхідність адаптації людських спілок до умов існування, що змінюються, через розробку нових форм (технологій та продуктів) діяльності і соціальної взаємодії (речей, знань, уявлень, символів, соціальних структур, механізмів соціалізації і комунікації та ін.). Суттєву роль у процесі культурогенезу має також індивідуальний творчий пошук в інтелектуальній, технічній, художній та інших сферах.

Питанням історичного походження культури цікавилися історики і філософи, однак перші системні дослідження в цій галузі пов'язані з роботами еволюціоністів XIX ст. (Спенсер, Морган, Тайлор, Енгельс та ін.) та їх послідовників. У XX ст. проблеми історичного генезису культури і її окремих спеціалізованих галузей вивчали багато істориків, соціологів, етнографів, археологів, мистецтвознавців, релігієзнавців та ін., однак загальна теорія культурогенезу предметом вивчення та розробки стала лише останнім часом.

Структурно в культурогенезі можна виділити такі окремі процеси, як генезис культурних форм і норм, формування нових культурних систем людських спільнот (соціальних, етнічних, політичних, конфесійних та ін.), міжетнічних культурних спільнот та історичних типів культурних систем, які відрізняються специфікою своїх екзистенцій-них орієнтацій.

Генезис культурних форм можна структурувати на фази ініціювання новацій («соціальне замовлення», творчий пошук та ін.), створення нових культурних форм, «конкурсу» їх функціональної і технологічної ефективності та впровадження їх у соціальну практику інтерсуб'єкт-ного відтворення та інтерпретування. Деякі форми, запозичені ззовні або «реактуалізовані» з культур минулого, відразу включаються у фазу «конкурсного» відбору.

Генезис культурних норм по суті є продовженням формогенезу, при якому в процесі інтеграції форм у соціальну практику частина з них отримує статус нових норм і стандартів діяльності і взаємодії в даній спільності, а деякі форми входять новими елементами в діючу систему образів ідентичності сприймаючого їх колективу людей.

Генезис соціокультурних систем, які складаються за діяльною ознакою (за профілем діяльності і взаємодії суб'єктів), проходить фази визрівання «соціального замовлення» на нові види діяльності, практичного формування технологій, способів і навичок цих нових напрямів у процесі поділення праці, а також виділення суб'єктів, які спеціалізу-

320

ються в цих галузях соціальної практики, рефлексії ефективності і розробки стандартизованих норм здійснення цієї діяльності та навчання (становлення професій, спеціальностей і спеціалізацій), складання професійних констеляцій суб'єктів цих видів діяльності (цехів, гільдій, орденів, союзів та ін.) та поступового об'єднання споріднених за соціальними інтересами констеляцій у великі соціальні спільноти (стани, класи, касти та ін.) з розгортанням специфічних професійно-культурних особливостей у комплексні соціальні субкультури.

Генезис етнокультурних систем, до яких можуть бути віднесені будь-які спільноти, які формуються за територіальним принципом, містить фази появи чинників, які локалізують групи людей на певних територіях і стимулюють підвищення рівня їх колективної взаємодії. Вони також сприяють накопиченню історичного досвіду спільної життєдіяльності, акумуляції цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізації домінуючих цінностей у соціальній самоорганізації, особливостях способу життя та, нарешті, рефлексії ознак, накопичених на попередніх фазах етногенезу, і перетворення їх у системи образів ідентичності даних спільнот.

Дослідження генезису міжетнічних культурних конфігурацій — господарсько-культурних, історико-етнографічних або культурно-історичних спільнот так само, як і історичних типів культур з різними екзистенційними орієнтаціями — екоадаптивними (первісними), істо-рико-ідеологічними (ранньокласовими), економіко-соціальними (но-вочасовими) — відноситься вже до галузі теоретичного моделювання, внаслідок лише часткової системності самих об'єктів, що вивчаються, та виділення їх іноді лише за ознаками зовнішньої схожості. Походження цієї схожості, зазвичай, пов'язане з процесами дифузії тих чи інших культурних форм або автономним походженням схожих форм під час адаптації до подібних природних та історичних умов існування спільнот. Загалом генезис цих макромасштабних явищ культури може бути описаний у парадигмах формо-, нормо-, соціо- і етногенезу культури, а також процесів дифузії культурних форм.

Історична культурологія. Галузь наукового знання, яка досліджує динаміку походження, функціонування, просторово-часової локалізації, відтворення і мінливості соціально-культурних комплексів історичної спільноти (локальних культур та їх культурно-історичних типів), їх окремих системоутворюючих складових (форм, процесів, порядків, функціональних підсистем та ін.). Вона, зазвичай, здійснює методологічно коректний опис історичних культур як стійких системних цілісностей, які самоорганізовуються, саморегулюються і самовідтво-рюються на основі упорядкованих комплексів «соціальних конвенцій», що вироблені практикою колективної життєдіяльності людей. Це дає змогу розробляти основи для класифікації, типологізації і реконструктивного моделювання історичних культурних систем; вибудовувати пояснювальні моделі історичної динаміки становлення та мінливості їх локальних та універсальних особливостей і характеристик.

321