Глава 7

тим після Другої світової війни дифузіонізм всюди втратив свій вплив ЙЙР>' та значення. Тривалішим цей напрям залишався у Скандинавії, оскільки внаслідок орієнтації на дослідження територіально обмежених культурних взаємозв'язків його критикували менше. Висунуті ним теорії всесвітнього розвитку, які відбилися у вченні про культурні кола, виявилися, проте, непереконливими. У зв'язку з цим повсюдно відбулося обмеження програм досліджень історичної школи.

У Німеччині історична школа існувала у вигляді історико-архівного напряму (А. Крамер, І. Дюннінгер, Г. Фішер) [232]. Ця спеціалізована течія вбачала своє завдання у вивченні історичного розвитку культури народу на основі використання письмових джерел, при цьому завжди обмежуючись територіально невеликими областями поширення культури. Виник напрям у період між двома світовими війнами. Однак, як і всі інші течії історичної школи, він залишав без відповіді питання про рушійні сили історичного розвитку і, отже, його закономірності.

У США існувало два напрями історичної школи: дифузіоністський (концепція культурних ареалів) і власне історична школа, яку очолював Ф. Боас [123; 232]. При цьому межа між ними не завжди залишалас достатньо чіткою. Ф. Боас категорично відкидав концепції культурни ареалів. Натомість він підкреслював особливе значення культурноп чинника з точки зору можливих впливів географічного середовища. Інші прибічники історичної школи, навпаки, розробляли концепцію культурних ареалів (Р. Лоуї) або брали участь у формуванні її теоретичних основ (Е. Сепір). Одночасно всі прибічники історичної школи були одностайні в тому, що кожна культура має розглядатися як щось унікальне та особливе, отже, всякий культурний елемент набуває смислу та значення тільки в результаті його включення в певний культурний комплекс. Наслідком застосування цього принципу були детальні описи різних культур, кожна з яких розглядалася як індивідуальність. І досі багато цих монографій вважаються класичними зібраннями етнокуль-турологічного матеріалу. Разом з тим стало очевидним, що подібний підхід до культурологічних досліджень, хоча і може надати наукову інформацію, не сприяє якісному росту наших знань про історичні взаємозв'язки. Тому Ф. Боас у 1920 р. висунув як чергове наукове завдання етнокультурології розробку «умов, які динамічно змінюються», при цьому попередній основний тезис про унікальний та особливий характер кожної культури залишився незмінним.

Отже, на думку прибічників історичної школи, напрям зміни культури міг виникнути тільки з особливого характеру кожної культури, яка в певному окремому випадку демонструвала свою унікальність. Характерною особливістю цієї течії історичної школи був широкий збір фактичного матеріалу, який не обмежувався традиційно етнокуль-турологічним, а містив також вивчення явищ мови. Результатом цього були публікації текстів як літературних свідчень культури народів, аналіз граматики і лексики місцевих мов (Е. Сепір, Ф. Боас, Р. Лоуї) [232].

314

З виникненням у США неоеволюціонізму історична школа втратила панівне становище. Вона більше не могла не звертати уваги на проблеми прогресу в історії людства. Відповідно до Ф. Боаса, це мало б стосуватися лише окремих галузей суспільного життя, зокрема технічного та наукового розвитку. Це дуже обмежувало визнання ідеї розвитку з боку історичної школи, не відповідало потребам світу, який змінився після Другої світової війни, пов'язало питання про тенденції розвитку в минулому з можливістю майбутнього розвитку.

Культурно-історичний напрям у своїх дослідженнях використовував порівняльно-історичний метод.

Порівняльно-історичний метод — (у західній літературі зазвичай — порівняльний метод, крос-культурний, компаративний (Vergleichende Methode, Comparative Method, Cross-cultural Method, Methode comparative) — метод дослідження, який дозволяє через порівняння виявляти загальне та особливе в розвитку країн і народів та причини цих подібностей і відмінностей. Широко застосовується в історичних науках, соціології. В етнокультурології та етнографії — один із основних способів реконструкції первісного суспільства; дослідження етногенезу народів світу; загального та особливого в розвитку етнічних культур та соціальних спільностей; генезису, розповсюдження та типології окремих явищ матеріальної, духовної і соціонормативної культури, а також їх компонентів; походження, формування і типології господарсько-культурних типів; формування історико-етнографічних ареалів та взаємодії народів, які утворюють такі ареали. У марксистській етнографії цей метод ґрунтується на уявленні про історичний розвиток усіх форм народної культури, які мають низку загальних закономірностей. Порівняльно-історичний метод, незважаючи на його тривале застосування, залишається ще недостатньо розробленим.

Кожне порівняльно-історичне дослідження має конкретні цілі, які визначають коло джерел та особливості способів порівняння. Застосовуються в основному три види історичних порівнянь: 1) історико-типо-логічні (вивчають схожість конвергентних явищ); 2) історико-генетичні (досліджують явища, які мають генетичний зв'язок у їх розвитку, тобто діахронні); 3) історико-дифузійні (вивчають явища, які поширювалися в результаті запозичень).

В останні десятиліття дедалі більшого значення, особливо в західній етнографії, набувають математико-статистичні міжкультурні (крос-культурні) дослідження для вивчення варіабельності і кореляції тих чи інших особливостей культури народів світу, що дозволяє виявити групи ознак та проеціювати їх у минуле аж до первісності.

Застосування порівняльно-історичного методу для проведення культурно-генетичних досліджень в історіографії має на меті вивчення походження і формування етнічних культур, тих чи інших культурних явищ у межах як одного етносу, так і всієї історико-етнографічної області, куди він входить (а також за її межами). При цьому спочатку

315

$!Ц,5>