Глава 1

Найвидатніші представники цього напряму — Дж. Фрезер і Р. Маррет. Дж. фрезер був представником інтелектуального напряму критики анімізму, який називається «преанімізмом». Він намагався осмислити та пояснити релігії, міфи, магії, різні обряди та ін. Він розпочав порівняльно-історичне вивчення Святого Письма і сюжетів Старого Заповіту. На основі своїх досліджень зробив висновок, що людство розвивається по трьох стадіях: магія, релігія, наука [272—274].

На відміну від Дж. Фрезера, Р. Маррет був представником «емоційного» напряму критики анімізму. На його думку, важливішими є релігійні дії, а не міфи і особливості вірувань різних культур. Формування релігійних вірувань відбувається на основі об'єктивації емоційних станів [275];

б) концепція еволюціонізму Г. Спенсера. Г. Спенсер вважав, що розвиток культур відбувається в напрямі їх інтеграції та об'єднання в певну цілісність, певний «надорганізм». Проводячи далі аналогію між суспільством і організмом, він робив висновок, що «надорганізм» здійснює «надорганічний» розвиток. Розвиток культури починається з кількісного росту — збільшення обсягу та кількості складових елементів культури. Потім відбувається структурна диференціація цілого («надорганізму» культури), і виникають деякі механізми узгодженості у вигляді різних культурних установлень [272];

в) соціологічний напрям (О. Конт, Е. Дюркгейм, Е. Вестермарк, Дж. Мак-Леннан, І. Бахофен, П. Сорокін, К. Штарке, Ш. Теруне та ін.). Термін «соціологія» походить від грецьких слів «соціо» та «логос». У цьому буквальному смислі соціологія — наука про суспільство. Цей термін увів О. Конт (1864—1920) — німецький соціолог, соціальний філософ і історик, основоположник соціології та теорії соціальної дії. Один із видатних соціологів кінця XIX — початку XX ст. Він розглядає соціологію тотожно до суспільствознавства. Однак протягом століття предмет соціології змінювався. З одного боку він уточнювався, що супроводжувалось відокремленням соціології від філософії, з іншого — по мірі накопичення соціального знання — відбувався ріст кількості концепцій теоретичної соціології, кожна з яких розробляла свій аспект соціальних відносин. Сам О. Конт розумів суспільство як соціальний організм, виділяв головні аспекти предметної галузі — соціальні структури, соціальні інститути, соціальні зміни [38; 43; 59; 120; 122; 150; 232; 275-286];

г) французька соціологічна школа — напрям, пов'язаний з ім'ям Е. Дюркгейма (1858-1917) та його учнів [280; 287-291]. Хоча сам термін «соціологія» — більш раннього походження, у широкий науковий обіг як назва особливої галузі гуманітарного знання він був уведений саме французькою соціологічною школою. На думку Е. Дюркгейма, метод соціології — універсальної науки про суспільство — полягає у вивченні «соціальних фактів». «Соціальні факти», тобто явища соціального життя, зовнішні по відношенню до окремих індивідуумів і такі, що не залежать від їх суб'єктивних мотивів, мають вивчатися в суто позитив-

26

Культурологічні концепції' цивілізаційних процесів: аналіз джерел

ному руслі — як «речі». Таке розуміння протистояло суб'єктивізму та вульгарному біологізму, оскільки виходило з посилки, що соціальна реальність має тлумачитися виключно в категоріях соціального. Тим самим постулювалося предметне та методологічне відмежування соціології від наук, які досліджують інші аспекти людського існування: біологічний, психологічний, екологічний та ін. Серед послідовників Е. Дюркгейма були такі провідні соціологи та етнокультурологи, як М. Мосс [292; 293], М. Гране [291], Л. Леві-Брюль [118] та ін.;

д) амстердамська школа — один із пізніх еволюціоністських напрямів у західній етнології. Розвивався у Нідерландах у першій половині XX ст. на базі кафедри етнології Амстердамського університету, яку очолював з 1907 до 1933 р. засновник і голова амстердамської школи С.Р. Штайнметц (1862-1940) [294].

Амстердамська школа почала формуватися в епоху кризи класичного еволюціонізму, який був одним із головних джерел її теоретичної платформи. Реакцією амстердамської школи на цю кризу було перенесення основної уваги на порівняльно-історичну типологізацію культурних явищ, яку почали розглядати як головну мету етнографічного дослідження. Адепти амстердамської школи (X. Нібур, Т.С. ван дер Бей, Й. Фаренфорт та ін.) детально розглядали просторові та часові варіації таких явищ, як війна, рабство, становище жінки, первісні вірування та ін. Ці роботи відрізнялися крайнім емпіризмом, багатством фактичної бази, але і нечіткістю теоретичних концепцій. Багато з них не втратили свого значення й досі (школа Дж.П. Мердока [295—297]).

Війна та післявоєнний період призвели до кризи амстердамської школи, її ідеї та методи були відроджені лише у 1950-ті pp. під назвою порівняльного функціоналізму. Головою цього напряму став послідовник С.Р. Штайнметца А.Й. Кьоббен, який очолював департамент культурної антропології Амстердамського університету [294];

є) неоеволюціонізм зародився в 60-х pp. XIX ст. у Колумбійському та Мічиганському університетах (США). Імпульс відродження інтересу до цих ідей походив від праць Л. Уайта [62; 79; 298—304] і був підтриманий такими культурними антропологами, як А. Вайда, Р. Карнейро, Р. Не-ролл, Р. Раппопорт, М. Салінс, М. Харріс та ін. [81; 123; 239; 305-311]. Нині неоеволюціоністів об'єднують деякі ідеї класичного еволюціонізму, загальні принципи пояснення, притаманні функціоналізму [312] та дифузіонізму [226], а сам напрям включає весь спектр теоретичних орієнтацій, пов'язаних із вивченням необоротних соціокультурних змін, обумовлених відносинами людини як виду з його оточенням. Протягом XIX та XX ст. у таборі еволюціоністів продовжувалось протиборство двох підходів у визначенні процесу історичного розвитку. Прибічники першого спиралися на свідоцтва росту і вдосконалення господарських, технологічних, наукових та політичних сторін життя і відстоювали принципи універсальності та незворотності зміни стилів і форм духовного життя, які відображали поступовий розвиток. Принципово інша

27