Глава 9

ний голос заявила про себе у 1920-ті pp. і майже цілком була знищена в 30-ті. До того ж українізація як політико-культурологічний феномен привернула до себе увагу всіх видатних політичних і культурних діячів світу, що сприяло зв'язкам України зі світом.

9.3.3. Культура України кінця 30-х-80-хpp. XX cm.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав було пекучою проблемою не тільки для українців, а й для всієї європейської політики. Українське національне питання відбилося на внутрішньополітичному становищі в СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-словаччині, а також на зовнішній політиці цих держав.

Трагічні події 30-х pp. XX ст. в радянській Україні сприймалися багатьма діячами культури, представниками інтелігенції інших країн з почуттям розчарування й пригнічення [29; 615]. З'єднання двох найбільших українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності, тому факт злуки Наддніпрянщини і Наддністрянщини був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Але водночас ці перетворення відбулися практично без участі західноукраїнського населення, гасла возз'єднання були використані Сталіним для прикриття своїх злочинних намірів щодо національно-визвольного руху українців. Усе це зумовило суперечливі результати возз'єднання. Напад гітлерівців на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок новим, надзвичайно важким випробуванням в історії українського народу та його культури. На початку війни майже третина вцілілих українських літераторів пішли на фронт, пізніше в діючій армії перебувало дві третини письменників. Деякі з них брали участь у партизанській боротьбі [127]. 22 червня при Спілці художників УРСР було створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів. При АН УРСР організовано Науково-технічний комітет сприянню оборони. Відбувалася евакуація на схід закладів науки та культури, музейних цінностей. Радянська інтелігенція віддавала всі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом «Все для фронту, все для перемоги» розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури.

Наприкінці Другої світової війни завершилося об'єднання українських земель у складі УРСР. Частина українців залишилася на етнічних землях Польщі, Чехословаччини, Румунії. Під виглядом боротьби з бандерівщиною маріонетковий уряд Б. Берута у Польщі в «найкращих» сталінських традиціях учинив депортацію українців у західні регіони Польщі. Після перемоги над фашизмом частина української інтелігенції сподівалася, що жахлива політика терору і репресій припиниться, що Україна, яка уславила себе в боротьбі із загарбниками, одержить можливості більш вільного національно-культурного розвитку. Але сталінське керівництво пильно слідкувало за тим, щоб розбуджена національно-патріотична свідомість не поширювалася, щоб

438

Формування історико-теоретичних основ української культури.»

зберігався тотальний контроль над думками і душами населення. Після короткотривалого перепочинку розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури [922].

У другій половині 40-х pp. XX ст. продовжувалася відбудова матеріальної бази культури. За роки четвертої п'ятирічки практично повністю було відновлено діяльність закладів культури, науки і освіти [1032; 1033]. Це був результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали й інші республіки. В післявоєнні роки розкриваються літературні таланти О. Гончара та М. Стельмаха, виходять нові твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри. Серед музичних творів, які виникли в повоєнне десятиріччя, увагу привертали: 2-а симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми «Пісня юнаків» та «Дніпро» С. Людкевича, опери «Молода гвардія» Ю. Мейтуса та «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. Визнання здобули твори українських художників Т. Яблонської, В. Костецького, Ф. Манойла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса, Л. Ловицького. Але на художній творчості не могли не позначитися згубні естетичні засади, пропаговані «мистецтвознавцями в цивільному» [924].

Таким чином, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Подолавши роз'єднаність своїх земель, Україна здобула можливість відродити науку, освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм не давав можливості повною мірою розгорнути широкомасштабні відроджувальні процеси. Спроби пробудження національної самосвідомості відразу придушувались, як і зв'язки з культурами інших країн світу.

Друга половина 1950-х та початок 1960-х pp. в Україні були часом поступового національно-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому процесові надав XX з'їзд КПРС та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, відбувалися процеси реабілітації, повернення в культуру спадщини репресованих митців. У цей час виникла нова генерація української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети: І. Драч, В. Коротич, В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, Є. Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Бери»), твори Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам'яток української культури, репресій, русифікації [1034].

Виникло «українське поетичне кіно» — унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, І. Миколайчука, допомогло українській інтелігенції об'єднувати творчі зусилля. Але, з іншого боку, політичне керівництво, налякане зростанням

439