Глава 10

національні системи стають потенціальними, а згодом і актуальними елементами системної організації вищого порядку. Тим самим започатковується наступна логіко-історична фаза інтеграції людства у світовий культурний простір, у межах якого відкривається можливість подолання як інтеркультурної опозиції, так і тенденцій підпорядкування «нижчих» культур «вищими», оскільки «розмаїття, а не однорідність стане стрижнем динамічної глобальної системи» [566, с. 35]. При цьому характерною ознакою формування полікультурного середовища «має стати не асиміляція, тобто підлеглість меншості більшості, а навпаки, інтеграція як система цінностей, яка забезпечує збереження і розвиток кожної політичної і соціальної одиниці. Результатом цього процесу стане виникнення нової культури» [566, с. 36].

Більше того, яким би парадоксальним це не здавалося на перший погляд, але саме завдяки зміцненню національно-культурного потенціалу кожного окремого народу є можливим утвердження загальнолюдських гуманістичних імперативів та цінностей. Адже онтогенетичне становлення свідомості суб'єкта, його соціалізація та формування духовності здійснюються насамперед у контексті національного соціокуль-турного середовища. Здобутки світової культури неодмінно сприйматимуться ним крізь призму культурно-національних пріоритетів та цінностей як крізь опосередковуючу ланку між індивідуально-осо-бистісним та глобально-цивілізаційним світосприйняттям.

Інакше кажучи, глобальний та національний культурно-ціннісний рівні перебувають у відношенні двобічної кореляції: з одного боку, розвиток людської цивілізації як такої стимулює процес гуманізації національних культур; з іншого — мірою розвитку почуття національної гідності у суб'єкта його діяльність спрямовується на збагачення національної, а отже, і світової культури (вже через те, що перша є елементом другої). Тому культурна орієнтація на багатобічний розвиток почуття причетності до цілісної національної історії «має велике духовне значення для формування кожної особистості: адже для людини велике значення має той факт, що її життя є елементом значно більшої, значнішої біографії, що вимірюється сторіччям, або вона сприймає його як дещо замкнене в собі. Для останнього типу сприйняття життя характерні духовна злиденність та обмеженість» [791, с. 9].

Як уже зазначалося, дієвість культури як засобу гармонізації буття людини у світі істотно залежить від міри нівелювання прогресуючої відчуженості індивіда від власної суспільно-культурної сутності, оскільки дивергенція індивідуального та соціального буття прямо пропорційна залежності росту ступеня несприйнятності індивідом загальнолюдських цінностей.

Аналізуючи феномен відчуження особистості, засновники історичного матеріалізму, як відомо, пов'язували його виникнення з розвитком поділу праці, подолання якого має сприяти асиміляції здібностей роду «людина» з розвитком кожного окремого індивіда [ 1097, с. 123].

496

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційног глобалізації

Безумовно, наявність зазначеного зв'язку важко заперечувати. Але слід зважити нате, що, народжуючи відчуження особистості, поділ праці у у¹"' разом з тим дає історії і саму особистість, що завдяки йому виділяється з первинної родової нерозчленованості суспільного буття. Отже, знищивши поділ праці як такий, ми знищили б не тільки об'єкт, а і суб'єкт відчуження.

До того ж, поділ праці не сам по собі генерує у світосприйнятті людини почуття відчуженості, а суспільні обмеження індивідуальної свободи самовизначення при даному поділі сприймаються людиною як деяка «надособова», непідвладна людині і ворожа їй сліпа соціальна стихія. Остання може втілюватися у державній монополії на цей поділ, у «диктаті» ринкових механізмів динаміки соціального попиту на окремі види діяльності та їх економічної стимуляції тощо. Причому в контексті більш широкого розгляду феномену відчуження з'ясовується, що це явище супроводжує аж ніяк не будь-яке зіткнення індивідуальних культурних розбіжностей, навіть якщо вони сягають граничної контрастності. Воно спостерігається лише в тих випадках, де і коли людина відчуває власне безсилля у встановленні єдності, рівноважної гармонії у відношенні до іншої людини, світогляду, середовища, роду занять тощо. Отже, міра подолання прірви відчуження між людьми, народами, культурами та ін. є похідною не стільки від міри їх подібності та спорідненості (навіть кровно-родинні узи можуть виявитися слабкішими за агресивність, породжену взаємним нерозумінням), скільки від міри осмисленості їх єдності та взаємовизначеності.

Говорячи про потенційні перспективи відчуження в культурі, зауважимо, що жодна якісно визначена тенденція не може бути нескінченно домінуючою. Адже все «визначене» стає таким лише мірою своєї означеності певними межами. Таким же визначеним, а через те й небезмежним у часо-просторовому відношенні є і феномен відчуження, що розглядається. Коли культурний дисбаланс між індивідуальним та суспільним буттям досягає «супремальної точки», тоді подальша еволюція історії схиляється до принципово іншого напряму: «генезис суспільства народжує і поступово віддаляє від себе особистість — суб'єкт історії, приходячи таким чином до самозаперечення. Останнє полягає у зворотній переорієнтації відношення «людина — суспільство», під час якої провідною стороною суперечності стає людина. їй тепер належить ніби заново «створити себе», синтезувати свою цілісність (єдність сутності та існування), а також трансформувати суспільство так, щоб стала можливою гармонія індивідуального та соціального буття. Цей суперечливий напрям пов'язується із соціалізацією індивіда і, відповідно, з гуманізацією суспільства. За межами цього напряму новітня історія може мати лише затухаючий характер» [725, с. 146-147].

Слід пам'ятати, що культурно-історичний процес не характеризується одномірністю та лінійністю, тому немає і не може бути універсального алгоритму його «раціоналізації». Отже, навряд чи існуватиме

497