Глава 8

дитинства до зрілого віку» [868]. Переносячи характеристики з окре- мої людини на все людство, Фрейд намагався таким чином зрозуміти процес еволюції культури.

Під культурою Фрейд розумів сукупність соціальних особливостей людей, їх знання та здатність до різних видів діяльності, норми поведінки, сукупність матеріальних та духовних цінностей, політичних і державно-правових інститутів тощо. Він говорив про репресивну функцію культури, яка полягає, на його думку, в тому, що соціальні норми та цінності, моральні та політичні установки поведінки людей пригнічують їх природні інстинкти та потяги і в цьому смислі позбавляють їх свободи, можливості насолоди і щастя. У праці «Незадоволеність культурою» Фрейд дійшов висновку, що «велику частку вини за наші нещастя несе так звана культура» [852]. На його думку, люди були б щасливішими, якщо б відмовилися від сучасної культури та цивілізації [436].

Слід зазначити, що Фрейд переносить на все людство психологічні особливості не просто індивіда, а невротика. На цьому шляху вчений висунув цілу низку стверджень. По-перше, всі люди в більшому чи меншому ступені є невротиками. По-друге, кожна дитина у своєму індивідуальному розвитку проходить фазу неврозу. По-третє, стадія неврозу характерна і для первісної людини. Через неї проходять всі народи у своєму культурно-історичному розвитку. Розглядаючи культуру крізь призму невротичної свідомості індивіда, Фрейд кваліфікував її як систему заборон, які блокують природні потяги людини. На його думку, витіснення потягів є мірилом досягнутого культурного рівня, а культурний розвиток людства є звільненням від природних пристрастей, задоволення яких гарантує елементарну насолоду нашому «Я».

Фрейд вважав, що психоаналіз можна використовувати і для пояснення та регулювання суспільних процесів. Людина існує в соціумі. Механізми психічної взаємодії між різними інстанціями в особистості знаходять свій аналог у культурних процесах суспільства. Люди, підкреслював він, постійно перебувають у стані страху та непокоєння від досягнень цивілізації, оскільки вони можуть бути використані проти людства. Відчуття страху та непокоєння посилюються від того, що соціальні інструменти, які регулюють відносини між людьми в сім'ї, суспільстві та державі, протистоять їм як чужі й незрозумілі сили. Однак при поясненні цих явищ Фрейд концентрує увагу не на соціальній організації суспільства, а на природній схильності людини до агресії та руйнування. Розвиток культури — це вироблена людством форма приборкання людської агресивності та деструктивності. Але в тих випадках, коли культурі вдається це зробити, агресія витісняється у сферу несвідомого і стає внутрішньою пружиною людської дії. Протиріччя між культурою та внутрішніми спрямуваннями людини призводять до неврозів, і, як уже зазначалося, виникає проблема колективного неврозу. У зв'язку з цим поставало питання, чи не є деякі культури або навіть культурні епохи «невротичними», чи не стає все людство під впливом культурних спрямувань «невротичним» [436].

352

Формування історико-культуралогічних засад психоаналізу

Слід підкреслити, що термін Фрейда «культура» в більшості випадків є рівнозначним поняттю «суспільство». У визначенні «людська культура» Фрейд зазначає, що «...вона охоплює всі набуті знання та засоби, щоб панувати над силами природи та здобувати блага для задоволення людських потреб», і одночасно вона включає всі інститути, які регулюють відносини між людьми, особливо розподіл благ [396]. Але в усіх людей ще живі деструктивні, антисоціальні, антикультурні традиції, і ці прагнення у значної кількості осіб настільки сильні, що визначають їх поведінку серед інших.

Можна сказати, що людина знаходиться, так би мовити, між двох вогнів: з одного боку, культура пригнічує людину, позбавляє її насолоди (за це вона і прагне позбутися її); з іншого — культура захищає її від чинників оточуючого середовища, дозволяє опановувати всі блага природи та користуватися ними, а також ділить їх між людьми. Отже, якщо людина відмовляється від культури на користь своєї насолоди, то вона позбавляється захисту, багатьох благ і може загинути. Якщо ж вона відмовляється від насолоди на користь культури, то це тяжким тягарем відбивається на її психіці. В який же бік схиляється людина? Звичайно, в другий. Фрейд пише про це так: «Через це будь-яка культура має бути побудована на примусі та на відмові від потягів; при її розумінні з'ясовується, що центр ваги з матеріальних інтересів пересунутий на психіку. Вирішальним є питання, чи вдасться і в якому ступені зменшити для людей тягар жертви, який полягає у відмові від своїх потягів, примирить людей з тими жертвами, які їм доводиться неминуче нести, і яким чином винагородити їх за ці жертви» [436; 446; 868]. Головним залишається питання про те, як примусити негативно настроєний натовп додержуватися культурних догм. Тут постає питання про роль особистості в культурі.

Як неможливо обійтися без примусу до культурної роботи, так неможливо обійтися і без панування меншості (еліти) над масами, оскільки маси є недалекоглядними, не бажають відмовлятися від, потягів, не хочуть прислуховуватися до аргументів на користь такої відмови, а індивідуальні представники мас заохочують вседозволеність та розпущеність. Лише завдяки впливу взірцевих індивідів, яких вони визнають як вождів, маси дозволяють схилити себе до напруженої внутрішньої роботи самозречення, від чого залежить розвиток культури. Все це виявляється позитивним, якщо вождями стають особистості з незвичайним розумінням цієї життєвої необхідності, які змогли досягти панування над власними потягами. Але для них існує небезпека, що, не бажаючи втрачати свого впливу, вони почнуть поступатися масі більше, ніж маса їм, тому необхідно, щоб вони були незалежні від влади як розпорядники засобів влади. Тобто люди мають дві поширені особливості, які відповідають за те, що інститут культури може підтримуватися лише в певній мірі насильством, тому що, по-перше, люди не мають спонтанної любові до праці та, по-друге, аргументи розуму безсилі проти їх пристрастей.

353

8.2. Неофрейдизм і культура

Одним із поширених та впливових напрямів у сучасній історико-філософській та культурологічній думці є неофрейдизм, який в різних варіантах та модифікаціях відтворює ідеї психоаналітичного вчення Зигмунда Фрейда [349; 350; 370; 371; 375; 388-394; 396-404; 842; 850; 859; 860]. Неофрейдизм — напрям у психології, виник у 20— 30-тіpp. XXcm., в якому ключові поняття психоаналізу 3. Фрейда були перероблені на основі постулату про соціальну детермінованість психіки людини. При цьому в основі всіх теоретичних побудов напряму — поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості та суспільства. Піддавши критиці низку положень класичного психоаналізу у тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, первісно притаманні кожному індивіду), представники неофрейдизму перенесли центр ваги на дослідження міхособистісних стосунків. Цим вони намагалися відповісти на питання про людське існування, про те, як людині слід жити і що вона має робити. Причиною неврозів у людини вони вважають тривогу, яка зароджується ще у дитини при зіткненні з первісно ворожим їй світом та посилюється при відсутності любові та уваги. Пізніше такою причиною стає неможливість для індивіда досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства, яка формує в людині почуття самотності, відриву від оточуючих, відчуженості. Саме суспільство розглядається як джерело загального відчуження та визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості та трансформації її життєвих цінностей та ідеалів. Через зцілення індивіда може і має відбутися зцілення всього суспільства.

Виникнувши в межах психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів методами «катарсису» або самоочищення, психоаналіз спочатку не претендував на роль історико-філософського вчення, яке б розкривало та пояснювало разом з механізмами людського функціонування закономірності суспільного розвитку. Однак поступово він завоював популярність не тільки в медичних колах, його теоретичні положення та установки почали застосовуватися у філософії як спосіб пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Незважаючи на те, що сам Фрейд у своїх працях намагався відмежуватися від будь-якої філософії, зауважуючи, що психоаналіз не можна розглядати як філософське вчення, проте тенденція до філософських та культурологічних узагальнень не тільки виразно вбачається в основоположника психоаналізу, а й складає приховану суть його теоретичних поглядів [39; 45; 122; 123; 135; 154; 260; 372; 400; 545; 830; 840; 851].

Теоретичні «архетипи» Карла Густава Юнга. Одним із перших критиків теоретичних постулатів Фрейда був швейцарський психіатр Карл Густав Юнг (1875-1961), який до 1913 р. поділяв основні ідеї свого вчителя [405—410; 415]. Теоретичні розходження з фрейдизмом стосувалися

354

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

передусім лібідо — Юнг був противником виключно сексуального трактування психічної енергії. Іншою була і теорія несвідомого. Суть розходжень Юнга з Фрейдом зводилася до розуміння природи несвідомого. Юнг вважав, що Фрейд неправомірно звів всю людську діяльність до біологічно успадкованого сексуального інстинкту, оскільки інстинкти людини мають не біологічну, а цілковито символічну природу [389; 410]. Він припустив, що символіка є складовою самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми або ідеї, які мають схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Ці форми не мають внутрішнього вмісту, а є формальними елементами, які здатні оформитися в конкретне уявлення лише тоді, коли вони проникають на свідомий рівень психіки. Виділеним формальним елементам психіки Юнг дає особливу назву «архетипи», які начебто іманентно притаманні всьому людському роду [407].

«Архетипи», згідно з Юнгом, представляють формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом образи, що відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини [407].

На відміну від Фрейда, який розглядав несвідоме як основний елемент психіки окремої людини, Юнг провів чітку диференціацію між «індивідуальним» і «колективним несвідомим». «Індивідуальне несвідоме» (або, як Юнг його ще називає, «особисте, персональне несвідоме») відбиває особистісний досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер через забування або придушування [410].

Одне з центральних понять юнгівської «аналітичної психології» — «колективне несвідоме» — представляє приховані сліди пам'яті людського минулого: расову та національну історію, а також долюдське тваринне існування. Це — загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас та народностей. Саме «колективне несвідоме» є тим резервуаром, де сконцентровані всі «архетипи». Колективне несвідоме представляє собою систему установок та типових реакцій, які непомітно визначають життя людини. Під впливом вроджених програм та універсальних зразків знаходяться не тільки елементарні поведінкові реакції, але також сприйняття, мислення, уява.

Юнг увів поняття «архетип» та «колективне несвідоме», щоб розглядати природу несвідомого не в біологічному плані, а з точки зору символічного позначення і схематичного оформлення структурних уявлень людини. Таке трактування несвідомого сприяло тому, що Юнг звернувся до міфології, релігії, мистецтва, в яких ми зустрічаємося з архетиповими образами. Для розуміння людської особистості необхідно вийти за межі формул природознавства: не тільки медичні посібники, а і вся історія культури має стати відкритою книгою для психіатра. До біохімічних та фізіологічних порушень можна віднести лише невелику частину психічних захворювань. Хворіє особистість, яку, на відміну

355