Глава 10

доречно буде згадати застереження К. Маркса стосовно стихійного, а не свідомого розвитку культури, який «залишає після себе пустелю...» [1088, с. 45].

Отже, якщо межі цивілізаційного існування визначаються не лише об'єктивно обмеженими природними ресурсами, а і багато в чому залежать від якісного характеру самої культури, то «для уникнення колапсу необхідні значні зміни в соціальних інститутах і цінностях» [1089, с. 563]. Як вважав президент Римського клубу А. Печчеї, «...нинішня глобальна криза... є прямим наслідком неспроможності людини піднятися до рівня, що відповідав би її новій домінантній ролі у світі, усвідомити свої нові обов'язки та відповідальність у ньому» [784, с. 44].

Виходячи із зазначених обставин, Е. Ласло у дослідженні «Цілі людства» дійшов висновку, що межі земної цивілізації «...не повинні розглядатися як абсолютні, встановлені фізичною природою. Критичні межі, які протистоять людству, — не фізичні, а людські. Завдяки прориву через «внутрішні межі», що мають стримуючий характер, існуючі «зовнішні межі» можуть бути відсунутими, а в деяких випадках — ліквідованими» [1090, с. 258].

Таким чином, убачаються підстави для ствердження, що найбільшої ваги набувають скоріше внутрішні, культурно-людські проблеми, ніж зовнішні, що пов'язані з навколишньою природою. Тому питання полягає не стільки в динаміці обсягів сучасного виробництва, скільки в якісних характеристиках та цільових орієнтирах продукованих людством матеріальних і духовних цінностей, заради яких слід продовжувати економічний ріст. Адже «ріст заради самого росту часто суперечить людським інтересам — він може скоріше знизити, ніж підвищити якість життя. Економічний ріст повинен підпорядковуватися гуманним цілям і повинен мати місце лише в тому разі, коли він здатен здійснити цю функцію. Подальше наростання забрудненості навколишнього середовища, автомобільних пробок на вулицях, міських конгломератів, автоматизації та знеособленої бюрократизації суперечать людським інтересам, хоча вони й можуть розглядатися як вклад в економічний ріст, вимірюваний такими загальними кількісними показниками, як валовий національний продукт, національний прибуток та оборот від міжнародної торгівлі. Але ріст може відбуватися і в багатьох інших сферах, де людські потреби дійсно задовольняються...» [ 1090, с. 303].

По-перше, пропонується перехід від парадигми «недиференційо-ваного росту» (коли останній вимірюється лише загально-кількісними показниками) до концепції, в межах якої проводиться диференціація сприятливих та гальмівних техногенних чинників розвитку як загальнокультурних цінностей, так і збільшення міри їх впливовості на якнайповніше самостворення та самореалізацію людської особистості в суспільстві.

По-друге, такий аспект розгляду проблем культурно-економічного розвитку передбачає застереження від іншої крайності — сліпої опо-

484

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

зиції та скепсису по відношенню до науково-технічного прогресу. Як вважає Дж. Форрестер, «...нині виникає все більше сумнівів у тому, що технологічний прогрес є засобом врятування людства. І є підстави для такого сумніву» [512, с. 25]. Разом з тим, на нашу думку, більш обґрунтованою є «не сліпа опозиція прогресові, а опозиція сліпому прогресові» [727, с. 116].

Інакше кажучи, диспропорція між технічним та моральним розвитком, що нині сприймається як беззаперечний факт, вимагає ставити та досліджувати глобальні проблеми невідривно від контексту етичних імперативів, духовних цінностей та цілей людини (особливо в аспекті розгортання її особистісних і соціальних якостей). Більше того, саме ці «гуманістичні виміри» мають бути базовим критерієм орієнтації та ступеня технічного росту в культурі. Як справедливо, на нашу думку, стверджує А. Печчеї, «...будь-які нові досягнення людства, включаючи й те, що звичайно мається на увазі під «розвитком», можуть грунтуватися тільки на вдосконаленні якостей, і саме на цьому ми повинні сконцентрувати всі свої зусилля, якщо ми хочемо дійсно «рости» [784, с. 224].

Зазначене передбачає як висновок положення про те, що можливість виживання земної цивілізації істотно пов'язана з необхідністю встановлення нових етичних принципів, гуманістичних цілей розвитку відношень як у самому суспільстві, так і між людиною та природою. Тобто «має бути розвинутою нова етика використання матеріальних ресурсів» [1091, с. 147].

Нагальність даного завдання дедалі частіше підкреслюється в сучасних соціально-історичних, культурологічних, філософсько-антропологічних та інших дослідженнях, у межах яких культурно-кризові процеси, що підривають життєві устої людини в нинішньому світі, асоціюються насамперед у її дезорієнтації в соціальній дійсності, її безпорадності перед лицем нею ж створених сил та відносин, непідвладних її раціональному контролю. При цьому основним показником кризового стану теперішньої світової культури (принаймні у її домінантних характеристиках) є та обставина, що остання перестає бути гармонізатором буття людини у природі та суспільстві і, навпаки, перетворюється на фактор дестабілізації цього буття та деструктивного впливу на особистісну цілісність індивіда. Справа в тому, що згадана непідконтрольність соціальної стихії здійснює суттєвий зворотний вплив на формування ціннісних орієнтирів особистості, котрі не збігаються з її внутрішніми прагненнями та бажаннями. Це породжує, відповідно, безсилля людини перед соціальними організаціями та інститутами, що регламентують її життєдіяльність навіть за умови її протесту проти існуючого способу життя. А отже, наростають відчуження та деперсоналізація людини, що аж ніяк не сприяє культурному збагаченню індивіда та розгортанню його можливостей.

А. Швейцер таким чином зображує кризу гуманістичної орієнтації в сучасній культурі людських взаємовідносин: «Нормальне ставлення

485