7.3. Структурно-функціональний метод дослідження історії та теорії культури

За радянських часів функціоналізм, функціональна школа трактувались як «напрям у буржуазній етнографії, який склався в 1920-х pp.» [834—836]. На цій підставі, без ґрунтовного аналізу виводились із наукового обігу численні праці багатьох авторів. Хоча їх роботи були суперечливими, не беззастережними, однак вони вносили свою частку в загальну скарбницю проблеми становлення та розвитку історії і теорії культури як науки. У зв'язку з цим, уданому розділі передбачається проаналізувати основні дослідження представників функціональної школи, визначити їх внесок у процес становлення та розвитку культурології.

Функціоналізм (від лат. functio — виконання, здійснення) — школа в теорії культури, в центрі уваги якої було вивчення функції, котрою володіє кожний суспільний інститут у межах сукупного організму і яку вона виконує з метою його збереження. Функціоналізм виник на початку XX ст. завдяки поширенню взаємодії західних суспільств з культурами різних країн і народів. Методологія еволюціонізму виявилася непридатною для наукового освоєння того якісно нового емпіричного матеріалу, який накопичувався антропологами в результаті досліджень. Ідея розгляду об'єктів як таких, які інтегровані, взаємовпливаючі, виконують встановлені функції, задані цілісністю систем, входила в побут у загальнолюдських дисциплінах під назвою функціоналізму.

Прибічники функціоналізму відмовилися від принципів історизму та еволюціонізму в поясненні суспільних явищ. Вони розглядали культуру як підсистему цілісної соціально-культурної структури, кожний елемент якої виконує начебто службову роль у загальній системі регуляції.

Хоча ця школа почала набувати помітного впливу з 20-х pp. XX ст., принципи функціоналістського методу були сформульовані ще в 1895 р. французьким соціологом Е. Дюркгеймом [280]. Його вимога вивчення функцій соціальних явищ була пов'язана зі спробою протистояти впливові суб'єктивістського напряму філософії історії, зокрема школи В. Дільтея [232]. Суб'єктивістській оцінці фактів протиставлялося вивчення об'єктивних необхідностей, які були в основі історичних явищ. Дюркгейм та його прибічники (а в подальшому і представники функціоналізму) вбачали критерій цього у функції речей, відношень та Уявлень, у результаті сама функція ставала сутністю поняття причинності. Це означало, що явища пояснювалися із самих себе або їх власного

327

Глава 7

X ■■> способу дії. Другим стимулом для подальшого розвитку цього напряму було прагнення культурологів до кращого розуміння тих взаємозв'язків, які існували між всілякими суспільними явищами, з метою пояснення процесів розвитку. Тому їх увага концентрувалася на вивченні зв'язків між різними сферами суспільного життя. Таким чином вони вдалися до тієї ж галузі дослідження, яка була ідентичною з дослідницьким боком функціоналістської школи.

Разом з тим, для формування функціоналізму в культурній антропології вирішальну роль мав цілком особливий фактор: політичні потреби, які витікали з політики колоніалізму. Справжня оцінка культурних досягнень колоніально залежних народів, реконструкція їх історичного минулого на основі етнологічних досліджень не відповідали інтересам цієї політики. Історія представляє інтерес лише остільки, оскільки вона «...живе у міфах, ретроспективних моментах почування і в існуючих інститутах» [104]; основне завдання полягає в одержанні «результатів, які можна практично застосовувати» [105]. Така прагматична орієнтація призвела до значного звуження сфери наукової діяльності, а галузь дослідження почала обмежуватися практичними потребами колоніальної політики, оскільки «...колоніальна адміністрація, місіонерські товариства та виховні заклади в тропічних країнах того часу дуже починають розуміти, що знання людського матеріалу, з яким їм доводиться працювати, потрібне їм для досягнення тих цілей, які вони самі перед собою поставили» [105]. Внаслідок такого ворожого відношення до історії, функціоналізм припинив наслідувати Дюркгейма. Таким чином, утвердження функціоналізму означало абсолютизацію методологічного принципу, який у Дюркгейма був підпорядкованим ідеї еволюції. Зазначена концентрація уваги на задоволенні потреб колоніальної адміністрації була особливо необхідною для англійської колоніальної політики, оскільки вона виходила з принципу непрямого управління і, отже, потребувала точної інформації відносно внутрішніх стосунків підкорених народів.

Першим, хто висунув функціоналістську концепцію культуро-антро-пологічних досліджень, був німецький етнолог Р. Турнвальд [232]. Уже в 1911 р. він спробував підпорядкувати етнологію політичним потребам колоніальної адміністрації. Після зміни співвідношення сил у результаті Першої світової війни та примусової відмови Німеччини від своїх колоній цей дослідник звернувся до такого напряму, який намагався пов'язати функціональні аспекти з історичними, зробивши відправною точкою досліджень історичну зміну функцій. У цих межах функціоналізм також не отримав помітного впливу, отже в Німеччині між Першою та Другою світовими війнами сприятливіші умови склалися для утвердження позицій історичної школи - теорії культурних кіл.

Англо-американська антропологічна школа (А. Кребер [338], Р. Бе-недикт [355], М. Мід [356], Е. Еванс-Притчард [116] та ін. [122; 123]) накопичила багато матеріалу, який зображував побут і звичаї, спосіб

328

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

життя так званих примітивних народів: індіанців Північної та Південної Америки, австралійських аборигенів, африканських племен. Пізніше -г-Г" були проведені дослідження малих народів Індії, країн Південно-Схід-ної Азії та ін. у роботах англійських учених: культуролога Б. Малинов-ського [104-107] і етнографа А. Редкліфф-Брауна [110]таін. [122; 123]. Узагальнення цього матеріалу відбилося в основних постулатах функціоналізму:

а) існує загальна функціональна єдність суспільства як взаємозв'язок соціальних та культурних структур. Культура — це інтегрована система, в якій кожний елемент відповідає певній потребі всієї цілісності (або тих чи інших її компонентів), виконуючи конкретну частину роботи;

б) диференціація функцій забезпечується диференціацією соціальних структур, які складаються в упорядковану систему;

в) саме постійна підтримка всіх елементів культури (виробничі навички, ритуали, норми, уявлення та ін.) забезпечує зберігання суспільства.

Ці положення розроблялися в основному в межах культурної антропології, що взаємодіяла із суспільствами, які, здавалося б, навіки завмерли у своєму соціокультурному вигляді, постійно відтворюючи, але не змінюючи свою соціальну організацію, форми поведінки, матеріальні та духовні атрибути побуту.

Позиції функціоналізму виявилися найміцнішими у Великій Британії, де під керівництвом Б. Малиновського він став пануючим напрямом в антропології культури починаючи з 20-х pp. XX ст. [104—107]. Представники цієї школи провели численні дослідження, які містять багату фактичну інформацію, але разом з тим не збагачують загальну теорію розвитку історії культури та суспільства. Кожна з їхніх робіт розглядає існуючі відносини як унікальні. В регіональному відношенні в центрі уваги дослідників був переважно Африканський континент (І. Шапера, Г. Купер, М. Глукмен, П. Ллойд, Л. Фаллерс та ін.), території південної частини Тихого океану (Р. Фірт, Б. Малиновський, Я. Хогбін) та Південної Азії (А. Браун) [120; 123; 232].

У Франції функціоналізм не був помітно поширеним; у той час там панував споріднений йому структуралізм. Ця відмінність пов'язана з різними цілями в галузі колоніальної політики. В протилежність Великій Британії Франція додержувалася концепції прямого політичного панування і тому не була зацікавлена в точному розумінні характеру функціонування інститутів туземного населення колоній.

Знані представники функціоналізму були також у Південній Африці, де поширював свої ідеї М. Глукмен [47].

У теоретичному відношенні функціоналістська школа не була одностайна. На ранній стадії її існування представники школи прагнули передусім точної фіксації фактів, спираючись, в першу чергу, на теорію рівноваги. Ця теорія повністю заперечувала суперечність як історичний факт, а, відповідно, і як методологічний принцип, виходячи із помилкової теорії якогось саморегулювання соціальних систем.

329