Глава 1

вигнав людину, був Пабло Пікассо. Але, повторюємо, Г. Зедльмайр пи- сав застереження.

Арнольд Тойнбі, англієць, в основній праці «A Study of History» дав вичерпну номенклатуру світових регіонів, які, на відміну від О. Шпен-глера, назвав «цивілізаціями». Він описав і перерахував усі давні й сучасні цивілізації, а також ті, що трагічно не склалися. А. Тойнбі ввів в обіг низку цікавих категорій, як-то: «Відхід і Повернення», «Виклик і Відповідь», що становлять інтерес не тільки для вченого-гуманітарія, а й для діючого політика, чиновника [145—147].

Єдина серйозна спроба переглянути циклічне уявлення про історію була розпочата німецьким філософом Карлом Ясперсом. Йому належить одне надзвичайно цікаве спостереження. Він знайшов осьовий час — епоху, коли у віддалених і ніяк не пов'язаних між собою регіонах одночасно виникають релігійно-філософські системи, що виявляють інтерес саме до людини, до особистості, а не до держави або суспільства і не до маси. Осьовий час історично короткий (лише два століття): VII—VI ст. до н. є. К. Ясперс зазначив, що це час зародження грецької філософії, час великих пророків Старого Ізраїлю, час життя Сіддхартхи Гаутами, тобто першого Будди, час формування найбільших релігійно-філософських систем Китаю — конфуціанства і даосизму. Можна додати, що це ще і час життя Заратустри — великого релігійного вчителя і реформатора Ірану. Зі свого спостереження К. Ясперс зробив основний методологічний висновок: старий просвітницький еволюційний процес у вигляді однієї лінії він замінив деревом з пишною кроною, яке зберігає проте єдиний напрям до прогресу [155; 219].

За межами академічної науки уявлення про цикли й регіони набули в XX ст. несподіваного розвитку в творчості декількох видатних літераторів, які обрали міфологічну форму оповідання. Це насамперед російський містичний поет Д. Андреєв, який назвав регіони «метакульту-рами» і включив у них, окрім реального простору, вищі «просвітлені шари» та нижчі «шари демонічні». Д. Андреєв нарахував 19 метакультур (у А. Тойнбі їх 21), додав ще 15, які трагічно не набули розвитку [219].

Після всіх цих робіт можна провести одну межу — між культурою регіональною (скористаємося терміном «велика культура») та національною як однією з її складових. Термін, аналогічний «культурі» О. Шпенглера, «цивілізації» А. Тойнбі, «культурно-історичному типу» М. Данилевського та «супер-етносу» Л. Гумільова. Цю межу виявилося можливим провести лише тоді, коли з'явилася етнологічна теорія Л. Гумільова, детальніше про яку йтиметься нижче. З іншого боку, узагальнюючи думки інших авторів (наведених на початку підрозділу), можна зробити висновок, що механізм циклічних змін історичного процесу має характер періодичного повтору хронометрично визначених періодів, кожний із яких разом з відтворенням деяких ознак минулого несе в собі інновації, які багато в чому обумовлюють майбутній розвиток суспільства.

22

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

Подібні уявлення в Росії розвивав М. Данилевський, пізніше — Пи-тирим Сорокін. У деяких концепціях критика культури, яку розпочав Руссо, доводилася до повного її заперечування; висувалася ідея «природної антикультурності» людини, а будь-яка культура трактувалася як засіб її придушення та поневолення (Ніцше [220]). Поняття «культура» у співвідношенні з дефініцією «цивілізація» все більше розглядалося залежно від появи нової історичної, культурологічної, філософської або іншої думки [221].

Оглядаючи еволюцію історико-філософських поглядів на культуру, можемо виокремити кілька основних історико-культурологічних шкіл антропологічних теорій культур.

/. Культурно-історичний напрям (історична школа). Виник на основі того, що його засновники вважали поняття «історія» і «культура» в істотній мірі тотожними. Історія — це опис динаміки того, що в статиці описується як культура. Отже, смисл історії полягає в тому, щоб бути динамікою культури, а смисл культури — у тому, щоб бути актуальною історією [47; 132].

Ідеї історичної школи виникли в кінці XIX ст. на противагу пануючому впливу еволюціонізму. Представники історичної школи заперечували наявність історичної закономірності і з цієї причини обмежували в цілому завдання історичної науки описанням конкретних подій. Через те, що дійові особи та хід подій у галузі культурології зазвичай залишалися невідомими, цій науці доводилося шукати інші сфери дослідження. Ці спроби зводилися переважно до пошуків центрів походження народів або культур, областей їх поширення та шляхів переміщення [222—225]. Внаслідок цього виникли різні напрями дифузіонізму, які стали характерними для культурологічних досліджень, зокрема в деяких європейських країнах у першій половині XX ст. [226].

Формування історичної школи в цих країнах відбувалося по-різному. В той час як дифузіонізм переважав у Скандинавії, Німеччині та Австрії (теорія культурних кіл), мав декількох видатних представників в Англії (Г. Елліот-Сміт, У. Перрі, У. Ріверс) [47; 122; 126], у Франції він не відігравав помітної ролі. Тут найбільший вплив мав соціологічно орієнтований напрям досліджень, а пізніше — структуралізм [227—231].

У Німеччині історична школа існувала ще в одному варіанті, а саме як історико-архівний напрям. Ця спеціалізована течія історичної школи вбачала своє завдання у вивченні історичного розвитку культури народу на основі використання письмових джерел, причому завжди обмежуючись територіально невеликими областями поширення культури. Виник напрям у період між двома світовими війнами. На той час прибічники цього напряму почали збір та обробку численного матеріалу (А. Крамер, І. Дюннінгер, Г. Фішер) [232]. Однак, як і всі інші течії історичної школи, він залишав без відповіді питання про рушійні сили історичного розвитку і, отже, його закономірності.

У СІЛА існувало два напрями історичної школи: дифузіоністський (концепція культурних ареалів) і власне історична школа, яку очолю-

23