Глава 4

свободи траєкторії подальшого розвитку культури) у відродженні ра- ціоналістичних традицій, які, до речі, на даному етапі вже дозволяли не лише пояснювати природу її ж власними засобами, а і протистояти їй та підкорювати її.

Тут уже замало «самого лише вміння — «перехрещування» розуму та дії. Його обмеженість та недостатність виражені у встановленні граничної лінії, за якою закінчується сфера панування людського розуму, і, відповідно, уміння, та починається сфера божественної мудрості — «надрозуму» та «надуміння», недосяжних для «слабосилої та тлінної людини, а тому ірраціональних з точки зору «суєтного розуму». За цією межею стає можливою тільки віра» [725, с. 114].

Тобто, формується ще й наступна суперечність між матеріальним буттям та духовністю даного періоду: «генезис буття потребує раціоналізації свідомості, а пануюча свідомість встановлює несумісні з раціоналізмом жорсткі межі можливостей розуму» [725, с. 114].

Саме наявність подібного роду «критичних точок» та меж діапазону дієвості будь-якого системоорганізаційного модусу, що визначається ними, зумовлює циклічний (точніше, «синусоїдально-періодичний») характер динаміки системних утворень. Відповідним чином у культурній історії «періодично виникають часи, коли минуле слабшає та забувається, поринаючи в небуття, і часи, коли воно знову... згадується, відновлюється та повторюється. З тієї пори в історії повсюди відбуваються «відродження» [155, с. 80].

Як уже зазначалося, відродження раціоналістичних традицій у період, що розглядається, було «онтологічно стимульованим» назріваючою революцією продуктивних сил, що в перспективі дала людству машинне виробництво. При цьому від безпосереднього виробника вже не вимагалося неодмінного засвоєння всіх тонкощів майстерності (оскільки остання разом із дієвою силою природи була раціонально осягнута та опредмечена в самій машині); достатнім було лише опанування технологічними процедурами керування машиною. Тим самим «левова частка» аспектів майстерності ставала суспільним (а не виключно особистим) надбанням, навіть якщо її зміст та нюанси, як і раніше, залишалися для безпосереднього виробника «таємницею чорної скрині».

Серед наслідків зазначеної технічної революції, як відомо, була революція і у суспільному бутті, що привела до становлення капіталістичних відносин, та, відповідно, революція в духовній культурі. Якщо підпорядкування феодального селянина чи ремісника було пов'язане з утвердженням їх юридичної залежності (хоча б через те, що вони володіли умінням — тією власністю, від якої, в кінцевому підсумку економічно залежав їхній хазяїн), то власник постійного капіталу, що включає і власність на опредмечене в машинах уміння, вже не стоїть перед необхідністю пошуку засобів юридичного поневолення виробника, оскільки економічне панування стає абсолютним.

Мірою послаблення залежності від особистої майстерності виробника і набуття новим класом соціально-економічної свободи втрачає

178

Становлення феномену культурогенезу

силу феодальна система культурно-регулятивних цінностей, «основаних на «диктатурі страху». Вивільнення «суб'єктивного духу» виявляється в надрах культури в переході від сакралізації творіння до ідеї «царства розуму і свободи». Як зазначав Ж. Кондорсе, «настане момент, коли Сонце буде освітлювати Землю, населену лише вільними людьми, що не визнають іншого господаря, крім... розуму» [98, с. 227].

У той час, як розум шукає свою опору передусім в логічному обґрунтуванні своїх принципів та підстав, у їх виведенні із самої реальності, на яку, врешті-решт, спрямовується раціональна діяльність, то стовпом сліпої віри може бути лише страх у свідомості, підкріплюваний жорстокістю у бутті. Це пояснюється тим, що потреба в підтриманні суб'єктивним страхом певних ідей чи інших соціальних цінностей виникає мірою ускладнень у пошуках їх достатніх підстав в об'єктивній дійсності. Аналізуючи підвалини середньовічної релігійної культури, Б. Рассел справедливо зауважив: «Страх — ось що лежить в основі всього цього явища, страх перед таємничим, страх перед невдачею, страх перед смертю. А оскільки страх є пращуром жорстокості, то не дивно, що жорстокість та релігія крокували пліч-о-пліч» [559, с. 112].

У контексті ренесансної культури відбувається ідейно-ціннісна революція, що результувалася в наступному цільовому імперативі: «Завоювати світ розумом, а не рабською покірливістю перед страхами, які він породжує» [559, с. 112]. Відповідним чином спостерігається поступове вивільнення духовної культури з-під «юрисдикції» релігійно-теологічної парадигми; утверджується принцип «подвійної істини» (ще з оккаманівського роздвоєння на «істину розуму» та «істину віри»); стає відчутним зміщення акценту від божественного суб'єкта в бік людського. Тобто відбувається антропоцентризація і взагалі гуманізація культури. До речі, сам зміст поняття «гуманізація культури» в цей період розглядається переважно як її секуляризація — перетворення із «богоодкровенної» на «мирську». Особливо яскраво ця тенденція виявляється в літературно-філософському надбанні Е. Роттердамського, Т. Мора, Т. Кампанелли та ін., чия творчість починає «приземлятися». Йдеться про те, що творча фантазія даної епохи перестає шукати щастя та спасіння в августинівському «Граді Божому», а все більше малює різноманітні «утопії» — мрії про щастя в «Граді Земному».

Соціально-онтологічним фактором «розкріпачення людського духу» був також розпад старої суспільної системи жорсткого розподілу праці, свого часу стимульований розвитком розподілу діяльності в середині кожної галузі, спеціальності, підприємства. Зазначений процес став проявом дії закону обернено-пропорційної залежності між розподілом праці у суспільстві в цілому та в окремій майстерні. Відповідно до цього закону, поглиблення розподілу праці всередині майстерні веде до посилення влади в ній однієї особи та до послаблення залежності цієї майстерні від патріархальних канонів організації всієї системи суспільного виробництва. Тим самим стимулюється руйнація всієї ієрархії

179