Глава 8

вищу нервову діяльність (К. Халл [895]), необіхевіоризм прагнув пере-■•щп> бороти обмеженість вихідної біхевіористської доктрини, зберігши, однак, її основну установку на біологізацію людської психіки.

Одним із дослідників, які знаходилися під впливом психології особистості, ідей гештальтпсихології і фрейдизму, був Е. Толмен. Він перший замінив існуючий молекулярний біхевіоризм, що розглядав поведінку як низку реакцій, молярним, який розглядав поведінку як цілісний, цілеспрямований процес, що змінювався під впливом внутрішніх факторів [891].

Таким чином, окрім незалежних (подразники) та залежних (реакції) перемінних, слід прийняти наявність гіпотетичних проміжних перемінних (внутрішні фактори організму). Е. Толмен вважав повчання пізнавальним процесом, що полягає у набутті знань про зв'язки між елементами даної ситуації. Знання складаються із окремих часток — пізнавальних структур, котрі він назвав також «знаковими структурами». На думку Е. Толмена, підкріплення не завжди є необхідною умовою повчання. Найважливішим видом повчання він вважав створення припущень, тобто пізнавальних структур, що дають можливість передбачити результати подій і вибрати серед них ті, які найефективніше ведуть до цілі. Слід підкреслити, що в концепції Е. Толмена поряд із визнаним прогресом порівняно з попередніми теоріями повчання можна знайти і методологічні прорахунки: неправомірне ототожнювання закономірностей поведінки тварин і людини; ігнорування нейромеханізмів як таких, що «не спостерігаються»; цілеспрямованість дії не отримала причинного пояснення.

рюють, первісно була застосована до експериментального вивчення сприйняття (передусім зорового). Це дозволило вивчити низку його важливих особливостей: константність, структурність, залежність образу предмета («фігури») від його оточення («фону») та ін. При аналізі інтелектуальної поведінки була простежена роль сенсорного образу в організації рушійних реакцій. Побудова цього образу пояснювалась особливим психічним актом розуміння, миттєвого схоплювання відношень у полі, яке сприймається. Ці положення гештальтпсихологія протиставила біхевіоризму, який пояснював поведінку організму в проблемній ситуації перебором «сліпих» рушійних проб, які випадково приводять до вдалого рішення. При дослідженні процесів мислення основний упор був зроблений на перетворення («реорганізацію») пізнавальних структур, завдяки якому ці процеси набувають продуктивного характеру, що відрізняє їх від формально-логічних операцій, алгоритмів та ін. Хоча ідеї гештальтпсихології та отримані нею факти сприяли розвитку знання про психічні процеси (передусім розробки категорії психічного образу, а також утвердженню системного підходу), її методологічні установки, що відбили феноменологічний підхід до свідомості, перешкоджали детерміністському аналізу цих процесів. Психічні «гештальти» та їх перетворення трактувалися як ознаки індивідуальної свідомості, залежність якої від предметного світу та діяльності нервової системи представлялась по типу ізоморфізму (структурної подібності).

400

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

Існування гіпотетичних внутрішніх чинників запропонував ще один теоретик необіхевіоризму К. Халл, який побудував свою дедук- -гґ" тивну теоретичну систему за зразком геометрії, в якій усі окремі теореми можна вивести із декількох основних аксіом, які представляють собою узагальнення існуючих емпіричних знань. У К. Халла проміжною перемінною був потенціал реакції, або внутрішня тенденція до виконання реакції, зумовленої такими чинниками: силою навички, силою потягу, силою подразників та силою підкріплення. К. Халл був прибічником своєрідної концепції підкріплення, основаної на принципі зменшення напруги. Основним завданням психологічної теорії К. Халл вважав установлення внутрішнього зв'язку між проміжними перемінними та їх поєднанням з незалежними та залежними перемінними. Намагаючись підійти суто математично до аналізу поведінки, К. Халл разом із тим не надавав суттєвого значення пізнавальним факторам та нейрофізіологічним механізмам.

Слід пригадати ще одного теоретика необіхевіоризму, учня та співробітника К. Халла, американського психолога К. Спенса [866; 881; 899]. Саме він стверджував, що побудова теорії можлива лише за умови точної ідентифікації одиничних та елементарних феноменів. Спираючись на результати досліджень Е. Толмена, Спенс звернувся до теоретичного та експериментального аналізу проблеми привабливості об'єкта. Він відкинув постулат про незалежність потягу та зв'язків «стимул—реакція», які виникають у результаті повчання. Відповідно до його трактування, в результаті попереднього повчання об'єкт набуває «спонукаючого впливу» на суб'єкт, і, відповідно, в новій ситуації ще до досягнення цільового об'єкта пов'язані з ним асоціації можуть викликати попередні цільові реакції, що в даний час виступають як такі, що спонукають актуальну активність і діють разом із потягом, зумовленим потребою. Такий підхід до поведінкових реакцій привів до надзвичайно важливого для подальшого розвитку необіхевіоризму висновку: суб'єкт може навчитися навіть тоді, коли він не реалізує у своїх діях будь-якого потягу, а є лише його стимулювання «привабливістю» об'єкта. Тим самим Спенс увів нові теоретичні поняття у біхевіористичну парадигму: зв'язок між стимулом і реакцією, на його думку, опосередковується гіпотетичними конструктами, які продукуються на основі потреб та мотивів. Крім того, він уперше у традиції біхевіоризму звернувся до аналізу індивідуальних відмінностей мотивації, зокрема тривожності*, яку він почав вивчати для перевірки деяких результатів своєї теоретико-асоціативної концепції потягу.

* Тривожність — особистісна риса, яка виявляється в частому виникненні станів тривоги. Тривожність виникає за сприятливого фону ознак нервової та ендокринної систем, але формується на все життя, передусім через порушення форм внутрішньо- та міжособистісного спілкування, наприклад між батьками та дітьми.

401