5.2. Генеза та еволюція інформаційної цивілізації

Основи природознавства в добу його становлення (перша революція) складалися в контексті раціоналістичного світогляду ранніх буржуазних революцій, формування нового (порівняно з ідеологією середньовіччя) розуміння ставлення людини до природи, нових уявлень про призначення пізнання, освіти, істинності знань і т. ін. [184; 221].

Формування основ дисциплінарного природознавства кінця XVIII — першої половини XIX ст. відбувалося на тлі різкого підсилення продуктивної ролі науки, перетворення наукових знань в особливий продукт, що має товарну ціну і приносить прибуток при його виробничому споживанні. У цей період починає формуватися система прикладних та інженерно-технічних наук як посередниця між фундаментальними знаннями і виробництвом, спеціалізуються різні сфери наукової діяльності і складаються відповідні цій спеціалізації наукові товариства.

Перехід від класичного до некласичного природознавства був підготовлений зміною структур духовного виробництва в європейській

І97~

Глава 5

культурі другої половини XIX - початку XX ст., кризою світоглядних ІЩН> установок класичного раціоналізму, формуванням у різних сферах духовної культури нового розуміння раціональності, коли свідомість у процесі осмислення дійсності постійно наштовхується на ситуації своєї заглибленості в саму цю дійсність, відчуває залежність від соціальних обставин, які багато в чому визначають установки пізнання, його ціннісні та цільові орієнтації [221].

В останню третину XX ст. ми були свідками нових радикальних змін в основах науки. Ці зміни можна охарактеризувати як четверту глобальну наукову революцію, під час якої народжується нова пост-некласична наука та інформаційна цивілізація [126; 183; 186; 187; 189; 221; 467; 487; 491-505; 749-752].

Інтенсивне застосування наукових знань практично в усіх сферах соціального життя, зміна самого характеру наукової діяльності пов'язана з революцією в засобах збереження й одержання знань (комп'ютеризація науки, поява складних і дорогих комплексів приладів, які обслуговують дослідницькі колективи і функціонують аналогічно засобам промислового виробництва і т. ін.), змінює характер наукової діяльності й освіти. Поряд із дисциплінарними дослідженнями на передній план усе більше висуваються міждисциплінарні та проблемно-орієнтовані форми дослідницької й освітньої діяльності. Якщо класична наука була орієнтована на розуміння ізольованого фрагмента дійсності, що виступав як предмет тієї або іншої наукової дисципліни, то специфіку науки кінця XX ст. визначають комплексні дослідницькі програми, в яких беруть участь фахівці різних галузей знань. Організація таких досліджень багато в чому залежить від визначення пріоритетних напрямів, їх фінансування, підготовки кадрів та ін. У самому ж процесі визначення науково-дослідних пріоритетів поряд із власне пізнавальними цілями все більшу роль починають відігравати цілі економічного, культурологічного і соціально-політичного характеру [221; 510; 753; 754].

Реалізація комплексних програм породжує особливу ситуацію зрощення в єдиній системі діяльності теоретичних і експериментальних досліджень, прикладних і фундаментальних знань, інтенсифікації прямих і зворотних зв'язків між ними. У результаті підсилюються процеси взаємодії принципів і уявлень картин реальності, сформованих у різних науках. Усе частіше зміни цих картин відбуваються не стільки під впливом внутрішньодисциплінарних чинників, скільки через «па-радигмальне щеплення» ідей, що транслюються з інших наук. У цьому процесі поступово стираються жорсткі розмежувальні лінії між картинами реальності, які визначають бачення предмета тієї або іншої науки. Вони стають взаємозалежними і виступають як фрагменти цілісної загальнонаукової картини світу.

На її розвиток впливають не тільки досягнення фундаментальних наук, а й результати міждисциплінарних прикладних досліджень. У цьому зв'язку доречно, наприклад, згадати ідеї синергетики. Вони виника-

198

Історико-культурологічний вимір еволюції цивілізації у добу глобалізму

ли і розроблялися під час численних прикладних досліджень, які виявили ефекти фазових переходів і утворення дисипативних структур ([221; 510; 661-667; 755; 732], а також див. розділ 2).

Системи в історичному розвитку являють собрю більш складний тип об'єкта навіть порівняно із саморегульованими системами [15; 184; 186; 188]. Останні відображають особливий стан динаміки історичного об'єкта, своєрідний зріз, сталу стадію його еволюції. Сама ж історична еволюція характеризується переходом від однієї відносно сталої системи до іншої, з новою організацією елементів за рівнями і саморегуляцією. Система, що перебуває в історичному розвитку, формує з часом усе нові рівні своєї організації, причому виникнення кожного нового рівня впливає на сформовані раніше, змінюючи зв'язок і композицію їх елементів [15; 85; 86; 263; 756-760]. Діяльність із такими системами вимагає принципово нових стратегій. їхнє перетворення вже не може здійснюватися лише через збільшення енергетичного і силового впливу на систему. Простий силовий тиск часто викликає повернення системи до попередніх структур, потенційно закладених у певних рівнях її організації, але при цьому найчастіше не виникає принципово нових структур. Щоб викликати їх до життя, необхідний особливий спосіб дії: у точках біфуркації іноді досить невеликого енергетичного «впли-ву-уколу» у потрібному просторовому і часовому фокусі, щоб система перебудувалася і виник новий рівень організації з новими структурами. Для систем саморозвитку характерні синергетичні ефекти, принципова необоротність процесів. Взаємодія з ними людини протікає таким чином, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а немов би включається до системи, видозмінюючи щораз поле її можливих станів. Включаючись у взаємодію, людина вже має справу не з жорсткими предметами і властивостями, а зі своєрідними «сузір'ями можливостей». Перед нею у процесі діяльності щораз виникає проблема вибору певної лінії розвитку серед багатьох можливих шляхів еволюції системи. Причому саме цей вибір необоротний і частіше всього не може бути однозначно визначений [523].

Саме ідеї еволюції та історизму стають основою синтезу картин реальності, вироблених у фундаментальних науках, поєднують їх у цілісну картину історичного розвитку природи та людини і роблять лише відносно самостійними фрагментами загальнонаукової картини світу, пронизаної ідеями глобального еволюціонізму і становлення єдиної Цивілізації.

Орієнтація сучасної науки на дослідження складних історичних систем істотно перебудовує ідеали і норми дослідницької діяльності. Історичність системного комплексного об'єкта і варіабельність його поведінки припускають широке застосування особливих способів опису і прогнозів його станів — побудову сценаріїв можливих ліній розвитку системи в точках біфуркації [523].

Але, крім еволюціонуючих систем, що утворюють певні класи об'єктів, існують ще й унікальні системи, які перебувають в історично-

199

In і