Глава 9

дить, що процес українізації як такий зародився ще наприкінці XIX ст. і має дві полярні оцінки у сприйнятті — позитивну, при якій українізацію обґрунтовано розуміли як об'єктивний процес, і надумано-нега-тивну, коли її розглядали як насильну денаціоналізацію, асиміляцію українського населення. До речі, цей процес отримав широкий світовий резонанс, що відбилося у чисельній літературі як у країні, так і за кордоном.

Національно-демократичні події та громадянська війна в Україні стали зламними в історії культури України та вплинули на інші країни світу. Падіння російського царату, розпад Австро-Угорської імперії, боротьба за національну державність та визначення її соціального змісту справили надзвичайно серйозний, але знов-таки суперечливий вплив на культурний розвиток українського народу. З одного боку, в цей час зроблено значні кроки до становлення державних форм організації культурного процесу, піднесення національно-культурного життя. З іншого — розрив поступовості розвитку, фатальні події братовбивчої війни призвели до того, що нових, яскравих, здатних пережити випробування часом національних творів мистецтва з'явилося небагато, а велика кількість дійсно визначних пам'яток історії та культури була втрачена у безодні громадянської війни або вивезена за кордон. Щоправда, Україна зробила свій внесок у світову культурологічну скарбницю завдяки новому етапу національно-культурного відродження. За всіма цими культуротворчими процесами стояли кращі представники інтелігенції України. Одні з них, рятуючись від переслідувань і голоду, змушені були поповнити лави митців і науковців за кордоном, а інші попри всі негаразди продовжували зберігати та збагачувати культурні надбання народу.

У 30-ті pp. XX ст. процес монополізації радянською системою, її державно-партійним апаратом основних сфер культури, духовного життя українського суспільства призвів до драматичних наслідків. Переплавляючи у собі суспільні цінності і змішуючи їх зі шлаком партійних завдань, ця система відливала стерилізовану ідеологічну матрицю, в якій викристалізовувалось та уніфіковувалось духовне життя країни. Ці роки стали для української культури зловісною Голгофою, хресним шляхом, пройденим з вини антинародної, антинаціональної політики радянської держави сталінських часів. Процеси українізації було на-сильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтелігенції.

У кінці 30-х — середині 50-х pp. XX ст. Україна фактично втрачає культурні зв'язки з іншими країнами, а її культурологічна і національна самоіндефікація опиняється під загрозою. Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехословач-чини було гострою національно-культурною проблемою не тільки для українців, а й для всієї європейської політики. І навіть у кінці Другої світової війни, коли завершилось об'єднання українських земель у

450

складі УРСР, стан національної культури та інтелігенції не покращився. Продовжились акції, спрямовані проти української інтелігенції та культури.

Друга половина 1950-х — 1980-ті pp. привели до поступового національно-культурного відродження України. Певне пожвавлення культурологічного процесу в Україні активізувало творчі зв'язки з культурами слов'янських народів, передусім країнами так званого «соціалістичного табору». Разом з тим, ослаблення, а потім і падіння комуністичних режимів, сприяло налагодженню взаємних культурних стосунків з народами близького й далекого зарубіжжя.

З 1991 р. українська незалежність стає фактом світової політики, але їй ще належало стати фактом культурно-цивілізаційного розвитку. В Україні почався процес долання культурологічної ізоляції та поступового входження в глобально-цивілізаційний контекст. Україна, яка 60 років тому стала співзасновницею ООН, поступово повертається у світове співтовариство, його культурологічний простір.

451