10.5. Перспективи розвитку культурології в контексті реконструкції історії

Здійснюючи логіко-історичний огляд культурогенезу, можна помітити, що в перебігу останнього були різні епохи: спокою (як зовнішнього, відносного з претензією на вічне, завершене), так і епохи великих змін, потрясінь, переворотів, революцій, що пронизували глибини буття людини, її історичного мислення. Нині ми усвідомлюємо кризу, яка декілька століть поступово поглиблювалася і поступово охоплювала світогляд суспільства і передусім його культуру.

Як свідчать дослідження факторів сучасної культурної кризи, най-фундаментальнішим із них можна вважати дисбаланс між розвитком техногенних засобів завоювання світу людиною та розвитком засобів посилення її влади над власним суспільним буттям, а отже, і засобів раціональної контрольованості технічного прогресу. У результаті в сучасній культурі спостерігається відзначена в попередніх главах диспропорція між технічним та етичним розвитком людства, духовним розвитком та технічними досягненнями.

У логіко-історичному аспекті досягнення критичної межі зазначеного відставання означає завершення того великого культурно-еволюційного циклу, перша фаза якого була пов'язана зі становленням цивілізованого буття через його виділення та самостабілізацію на фоні суто природного існування, а друга — із зворотним («логічно-заперечним») процесом вищезгаданого завоювання світу людською цивілізацією.

У цьому відношенні цілком закономірно постає питання про потенційні шляхи подальшого розвитку культурної історії, про те, якими мають бути принаймні принципові контури нової культурно-історичної ери, на порозі якої перебуває сучасна цивілізація, а також які зміни в бутті та свідомості людства і окремої людини будуть найраціональ-нішими з точки зору їх онтологічної доцільності.

Ці та багато інших пов'язаних з ними питань стають, на нашу думку, відчутно простіше розв'язуваними за умови їх розгляду в контексті логічної реконструкції історії як органічної частини саморозвитку буття з притаманними йому загальнодинамічними закономірностями.

Одна з таких закономірностей, наприклад, полягає в тому, що матеріальний прогрес не може бути нескінченно поступальним, що зумовлюється, з одного боку, очевидною обмеженістю матеріально-енергетичних ресурсів самоорганізації суспільства, а з іншого — зростаючими зворотно-поступальними процесами. Природно, що це означає не припинення руху суспільства взагалі, а лише свідчить про тимчасову зміну спрямованості його результативного напряму.

493

Глава 10

Стосовно динаміки культури як системного утворення це означатиме насамперед, що тенденція диференціації культури (внутрішньо-структурної, національно-політичної, якісно-змістовної тощо) має свої часо-просторові межі, по досягненні яких вона переростатиме в такий свій антипроцес, як глобальна культурна інтеграція. Правомірність поширення даної закономірності на культурно-історичний процес убачається в нижчезазначених аргументах.

По-перше, чим вищою є міра диференціації системних утворень, тим вищим є ступінь взаємообмеження свободи динаміки окремих системних одиниць, а отже, тим більшою є ймовірність їх узагальнюючої синергетичності, їх спрямованої еволюції. Відповідно, чим більшої сили набуває потенціал, наприклад, окремих національних культур (коли цей потенціал сягає, скажімо, рівня світової впливовості), тим критичнішою стає диспропорція між глобальним масштабом цієї впливовості та культурно-політичною обмеженістю її реальної дієвості.

Зазначена диспропорція неодноразово піддавалася спробам її нівелювання через «подолання культурно-національної замкненості» через так зване космополітичне «ентропійне розсіювання культур» (сюди відносяться і всілякі «хрестові походи» з метою утвердження єдиної «правовірної» світової релігії, і тоталітарні спроби боротьби з культурно-національною автономією, і расистські «очищення людства» від «неповноцінних домішок», і численні історичні претензії на універсальний культурно-ідеологічний диктат тощо). Однак, як переконливо свідчить історія, при цьому втрачається той національний, епохальний, регіональний, індивідуально-особистісний та ін. культурний потенціал, що врешті-решт складає єдину загальнолюдську культуру. Зрозуміло, ця обставина має негативні наслідки по відношенню до стану останньої. Отже, сьогодні вже можна стверджувати про вичерпність також і зазначеної «антитенденції».

По-друге, процес інтеграції культур у принципово нову світову єдність, що являтиме швидше не цілковито гомогенне, а так зване «дискретне ціле» — інтеркультурну світову організацію, онтологічно стимулюється ще й таким досить потужним фактором, як очевидна неможливість контролювання глобальномасштабних наслідків технологізації суспільно-економічного буття, не виходячи за межі локальних інтересів.

По-третє, оскільки подальший розвиток продуктивних сил при ірраціонально-стихійній непідконтрольності їх застосування дедалі більше перероджуватиметься на свою протилежність (ці сили все відчутніше виявлятимуть свій зворотний — деструктивний — ефект), то глобальною тенденцією розвитку культури має стати її переакцентування від домінанти виробництва засобів підкорення природи до вдосконалення засобів формування духовного світу самого виробника як суб'єкта культури, а також засобів раціональної гармонізації його індивідуального та суспільного буття, подолання їх відчуженої розірваності.

494

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

Тобто можна стверджувати: якщо людству вдасться зберегти накопичені ним духовні основи культури в усьому різноманітті їх на- ~rf ціонально-етнічних особливостей, то можна прогнозувати глобальну цивілізаційну еволюцію нового гуманістичного порядку. Насамперед від технократичного росту потреб до практичного втілення в життя ідей про збереження природи, етнічне різноманіття; від ворожнечі національних держав до більш плідного та всебічного міжнародного співтовариства.

До того ж, стосовно часових меж такої тенденції, як національна ізоляція культур, можна додати, що вона може небезпідставно вважатися історично своєчасною та доречною доти, поки все ще є здатною реалізувати себе в ролі фактора культурного розвитку окремих націй. Але ж, як відомо, за умови ізольованості динаміки будь-якої системи вона, зрештою, приречена на самозацикленість: чим більша міра її просторової обмеженості та самоізоляції, тим обмеженішим є діапазон її взаємодій; відповідно, звуження інтерактивного простору системи веде до зменшення потенціалу її змінюваності. їй залишається при цьому лише два альтернативних шляхи: або деградація (перехід на нижчі рівні системного впорядкування), або, якщо вона підтримувана відносно стійкими внутрішніми процесами, набуття режиму циклічності.

Отже, сама мегатенденція диференціації та автономної ізоляції національних культур в епоху новітньої історії вичерпує себе не тільки історично (тобто перестає бути релевантною по відношенню до нових реалій суспільного буття), а й логічно. Останнє зауваження слід розуміти як вичерпання принципового діапазону можливих модифікацій даної тенденції (який також не є безмежним, а отже, не може бути вичерпним). Ідеться про те, що динаміка сучасних соціокультурних процесів, вичерпавши на рівні функціонування окремих національних культур потенційний спектр варіацій базової культурної спрямованості на гармонізацію відношення «людина — світ», об'єктивно тяжіє до інтеграції в цілісність вищого порядку.

Цей висновок цілком узгоджується з цілісною картиною історії культури, генезис якої по лінії національної автономізації та зміцнення культурно-політичних кордонів пройшов принциповий діапазон варіацій зазначеного відношення. Останнє здійснювало свою еволюцію від так званого «східного» культурно-парадигмального процесу (цей модус культури як засобу врівноваження буття людини у світі передбачає досягнення гармонії зі світом переважно через зміну або адаптацію людського духу, згідно з «вимогами» природи) до діаметрально протилежної «західної» культурної парадигми, яка орієнтується на домінанту в підході до суб'єкта культури як засобу перетворення зовнішнього світу у напрямі його узгодження з власними практичними потребами.

Таким чином, приходячи до відносного логічного завершення фази диференціації та утвердження автономного статусу, окремі культурно-

495