Глава 1

вав Ф. Боас [102; 233]. При цьому межа між ними не завжди залишалася досить чіткою. Ф. Боас категорично відкидав концепції культурних ареалів. Натомість він підкреслював особливе значення культурного чинника з точки зору можливих впливів географічного середовища. Отже, на думку прибічників історичної школи, напрям зміни культури міг виникнути тільки з особливого характеру кожної культури, яка в певному окремому випадку демонструвала свою унікальність. Характерною особливістю цієї течії історичної школи був широкий збір фактичного матеріалу, який не обмежувався традиційно етнокультуро-логічним, а містив також вивчення явищ мови. Результатом цього були публікації текстів як літературних свідчень культури народів, так і аналіз граматики і лексики місцевих мов (Е. Сепір [234—238], Л. Харіс [239], Ф. Боас [233], Р.Лоуї [232]).

У межах культурно-історичного напряму також було завдання показати у подіях історії, об'єктах матеріальної або духовної культури характерні ознаки різних культур, особливості визначальних релігійних установок свідомості, специфіку культурної самобутності, яка відрізняє те чи інше суспільство на різних етапах еволюції. Соціально-політичні аспекти давнини розглядалися разом із аспектами культурними, під знаком історизму та розуміння цілісного образу тієї чи іншої культури. Матеріали історії подій залучалися в цьому напрямі в рівній мірі зі свідченнями з історії повсякденності, суспільної психології, проявів ментальності та особливостей способу життя. Прибічники цього напряму (Л. Морган [43; 47; 459], І. Ліпперт [240], І. Мукке [232], Е. Тай-лор [83; 84; 169-171], Дж. Леббок [43; 122]) або простежували у своїх працях процес розвитку окремих сфер суспільного життя, або робили спроби здійснити більш складні соціальні реконструкції, для чого встановлювали логічну послідовність ступенів розвитку та розробляли відповідні класифікаційні схеми. Досягнення представників цього напряму пов'язані передусім з тим, що вони зробили суттєвий внесок у відтворення науково обгрунтованої картини первісного суспільства, його розвитку та занепаду.

2. Історична антропологія. Один із напрямів пізнання соціокуль-турної історії людства, що знаходиться на межі емпіричних досліджень історії культури, які проводяться у руслі описових методологій і методів історичної науки, та системно-моделюючих, типологічних і крос-культурних досліджень історичної культурології, що ґрунтуються на методологіях культурологічної науки [43; 55; 57; 79; 81; 241—244].

Виникнення історичної антропології пов'язане з роботою групи французьких істориків першої половини XX сх, яких зазвичай об'єднують під назвою «школа Анналів» [245-248] (Л. Февр [246; 249; 250], М. Блок [132; 246; 251]), та їх сучасних послідовників (Ф. Бродель [40; 246; 252-255], Ле Гофф [256; 257], Ж. Ревель та ін.). Головною новацією цього напряму була переорієнтація уваги дослідника з опису інститу-ціональних механізмів соціальної регуляції — політичної та воєнної

24

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

історії, персоналі! пануючих еліт, історії церкви, історії мистецтва та ін. (чим «захоплювалася» класична історія) — на вивчення «історії повсякденності» — способів життя, картин світу, звичаїв, звичок та інших стереотипів свідомості та поведінки пересічної людини епохи, що розглядалася. При цьому, на відміну від етнографів, які цікавилися переважно архаїчними компонентами селянської культури, історики «школи Анналів» більш за все були зайняті вивченням «культури ментальностей» міського населення середньовічної Європи [257].

Прагнення історичної антропології до реконструктивного моделювання соціальних реалій минулого, «мікроісторії» способу життя пересічної людини (у додаток до «макроісторії» епохальних подій) є важливим кроком у бік перегляду цілей історичного пізнання та осмислення соціального досвіду минулого.

3. Історична культурологія. Елементи історичної культурології імпліцитно завжди були присутніми в історичній науці, однак у самостійний напрям почали виділятися лише з розвитком історико-філософської думки (Дж. Віко, І. Гердер, Г. Гегель, Ф. Енгельс та ін.) [36; 42; 46; 47; 49; 51-55; 60; 66-68; 71; 72; 85; 90; 91; 93-98; 120; 131; 132; 137; 139; 149-155; 190; 191; 193-195; 197; 198; 208; 221; 229; 250; 258-271]. На історичну культурологію вплинули деякі основні напрями та школи. Одним із найсуттєвіших був напрям еволюціонізму [271].

Основоположна точка зору — уявлення про розвиток, починаючи з космогонічних та атомістичних учень філософів Давньої Греції. Найважливішими представниками еволюціонізму в XIX — на початку XX ст. були: Г. Спенсер, Дж. Мак-Леннан, Дж. Леббок, Е. Тайлор, Дж. Фрезер — в Англії [63; 64; 83; 84; 169-171; 272-274]; А. Бастіан, Т. Вайц, Ю. Ліп-перт - у Німеччині [122; 240]; Ш. Летурно - у Франції; Л.Г. Морган -у СІЛА [64; 123; 459]. Центральне поняття еволюції не зовсім однаково інтерпретувалося представниками цієї школи, проте основна думка була у всіх одна: розвиток людського суспільства відбувався поступово — від нижчого до вищого (відповідно від простого до складного або від гомогенного до гетерогенного). У межах еволюціонізму існували такі напрями:

а) концепція анімізму та «преанімізму». Анімізм традиційно розуміється як спосіб осмислення світу. Так, у разі необхідності пояснення повені, не знаючи істинних причин, первісна людина приписує її діям якоїсь надприродної істоти, духа. Повінь трактується як покарання за зневагу до цього духа, образу, порушення заборон та ін. Таким чином, невідоме стає таким, що можна пояснити; невизначеність знання «знімається» визначеністю віри. Анімізм забезпечує надійність пове-дінкових рішень у таких ситуаціях, де з раціональної точки зору можна було б очікувати від індивіда повної безпорадності. Когнітивним механізмом, який визначає поведінку в даних ситуаціях, є висновок за аналогією [118]. В анімізмі був зроблений перший крок до встановлення причинно-наслідкових зв'язків та відповідного типу мислення.

25