Глава 4

на базі зовсім іншої логіки — нелінійної логіки самоорганізації систем» [725, с. 14—19]. її «нелінійність» означає її застосовність не тільки до систем, що характеризуються однозначністю відношення між їх актуальним та потенційним станами (на відміну від «жорсткого детермінізму» класичної науки взагалі та логіки зокрема).

І хоча в історії майже немає місця такому поняттю, як «історична неодмінність», «однак ми можемо, незважаючи на це, не тільки виносити загальнозначимі судження, згідно з якими певні ситуації більшою чи меншою мірою «сприяють» тому, що пов'язані з ними люди реагують у деякому плані однаково, але ми можемо також, формулюючи дане положення, визначити велику кількість імовірних складових обставин, не здатних змінити загальне «сприяння». Ми можемо зрештою оцінити міру сприяння певних умов певному результатові, правда, аж ніяк не однозначно, ...але у вигляді оцінки відносного «ступеня» цього сприяння через порівняння з тим, яку дію справили б на згадані реакції умови, котрі ми подумки видозмінюємо... Саме в історії ми постійно застосовуємо такі судження про «ступінь сприяння»; без них було б взагалі неможливо розрізнити «важливі» та «неважливі» обставини» [731].

Отже, відсутність лінійної однозначності відношення між минулим, теперішнім та майбутнім ще не дозволяє категорично заперечувати наявність певної логіки на зміну культурно-історичних подій. Це пояснюється тим, що хаотичність як позбавленість будь-якої логіки може бути притаманною лише тим процесам та феноменам, які не мають обмежень міри своєї свободи, тоді як культура, будучи системним утворенням, передбачає власну цілісну організацію, а тим самим і обмеження автономної замкненості та міри свободи культурних процесів. Взаємодіючи, ці процеси створюють об'єктивні взаємообмеження та формують один для одного певний «онтологічний коридор», що визначає врешті-решт діапазон їх кількісного та якісного поширення.

Крім того, становлення та функціонування культури здійснюється не як цілковито самостійне явище, а в контексті ієрархії форм буття (від неорганічних до суспільних), що додатково обмежує свободу розгортання культурогенезу. Тим самим, до речі, динаміка останнього не може проходити поза залежністю від того, що називають «загальною онтологікою самоорганізації».

Виявлення зазначеної залежності має, на нашу думку, дозволити встановити об'єктивно-логічні виміри та критерії культурно-історичного процесу, а також дати можливість принаймні принципового окреслення діапазону потенційних траєкторій розвитку людської культури.

З іншого боку, оскільки «історія — це в певному розумінні «мистецтво» [731], то цілком зрозумілими є неоднозначність та суб'єктивна відносність, з якими пов'язане теоретичне відношення до історії. Однак встановлення координації між логікою історії культури та логікою самоорганізації буття забезпечує онтологічні підстави подолання згаданого філософсько-історичного релятивізму. Більше того, даний аспект

154

Становлення феномену культурогенезу

аналізу дозволяє також встановити залежність динаміки культурно-історичних особливостей філософської рефлексії культури від динаміки fed самих форм суспільно-культурного буття. Адже саме останні виконують функцію основної смислоутворюючої призми на всіх рівнях осмислення світу людиною — від повсякденної свідомості до філософсько-теоретичного світогляду.

У плані пошуку вищезгаданої загальної логіки самоорганізації буття доцільно виходити з положення про систему єдності світу. Якщо припустити зворотне, то довелося б визнати, що світ являє собою конгломерат абсолютно автономних, незалежних одне від одного, не взаємодіючих, а отже, незмінних утворень. Останній висновок відверто суперечить наочній реальності, тому є всі підстави для відхилення припущення про відсутність системної єдності світу.

Більше того, якщо універсум буття констатується як цілісна система, то основою даної цілісності повинна виступати певна єдина — універсальна — логіка світодинаміки. Причому її «універсальність» по-лягатиме аж ніяк не в тому, що вона встановлюватиме деякі непорушні схеми суто формального, алгоритмічного міркування, а в окресленні принципів об'єктивно-логічної єдності світу, органічною частиною якого є також культурогенез. І хоча у сфері кожної конкретної форми буття ці принципи наповнюються таким же конкретним, специфічним для даної форми змістом, все ж вбачається можливість вести мову про їх універсалізм та виділення у «чистому» вигляді (дана обставина уможливлює також вираження цих принципів у формалізованому вигляді; хоча, знов-таки, не для алгоритмічного їх застосування, а для строгої логічної однозначності їх мовної фіксації) [725, с. 26—30].

Така логічна єдність системоутворення та системодинаміки всіх форм та рівнів організації (скажімо, і такий неорганічно-молекулярний процес, як упорядкування хаотично рухомих молекул при кристалізації, і такі високопорядкові процеси, як суспільне впорядкування людського буття та некероване владними органами, стихійне встановлення норм морального регулювання, естетичного смаку тощо) мають спільну онтодинаміку — суто об'єктивні, ззовні некеровані механізми дозволяють будувати єдину синергетичну концепцію самоорганізації. «Саме наявність самоорганізації в найпростіших, елементарних її (матерії. — Авт.) формах дає можливість глянути з єдиної точки зору на процеси ускладнення та розвитку матерії, зрозуміти, як із неорганічної, нечуттєвої матерії виникає органічна, чуттєва, а в кінцевому рахунку і така матерія, що пізнає себе» [732].

Зазначена можливість може бути пояснена спільністю факторів та Цільових станів усіх типів системних організацій. Дійсно, будь-яка система набуває динамічного стану через втрату власної рівноваги. А оскільки не існує абсолютно замкнених і тому абсолютно стійких проти віддачі власного потенціалу та проти зовнішніх трансформативних впливів систем, то жодна з них не може уникнути нерівноважності. Тут

155