Глава 10

Але і модель двох вимірів не описує всіх можливих стратегій зберігання людиною внутрішнього благополуччя при несприятливому порівнянні її етнічної спільності з іншими. Щоправда, імпліцитно цей варіант закладений у ній: якщо існують різні рівні усвідомлення своєї належності до однієї або декількох етнічних груп, виходить, можливий і його нульовий рівень. Інакше кажучи, можлива слабка, чітко не виражена етнічна ідентичність або навіть її повна відсутність, принаймні на усвідомлюваному рівні. Як стратегія зберігання особистісного благополуччя вона проявляється в запереченні значимості етнічного чинника як у своєму житті, так і в суспільстві в цілому [1065].

Подібна стратегія дозволяє членам груп меншостей зберегти позитивну ідентичність і виключити з неї етнічну ідентичність, що викликає занепокоєння.

По-перше, вона може виявлятися в перевазі особистісної ідентичності відносно етнічної і соціальної в цілому, в усвідомленні себе насамперед унікальним індивідом, а не членом групи.

По-друге, можлива переструктуризація соціальної ідентичності з витісненням із неї етнічної ідентичності [1065]. Які категорії використовує індивід, щоб запобігти переживанням, пов'язаним із належністю до етнічної групи? При формуванні соціальної ідентичності він може спиратися на громадянську ідентичність. Або зараховувати себе до великих наднаціональних спільностей — європейців, азіатів, громадян світу, тобто декларувати космополітичну ідентичність. Однак витіснення із структури соціальної ідентичності однієї з її найважливіших складових — етнічної ідентичності — загрожує, з одного боку, втратою цілісності Я-образу, а з іншого — втратою зв'язків із будь-якою культурою. Втрата етнічної ідентичності може призвести до негативних наслідків для людини в цілому. Тривалий час це мало місце, наприклад, у негритянському відчутті «я — ніхто», невидимості, відсутності імені, безликості [1060].

Характеризуючи способи зберігання позитивної етнічної ідентичності, ми свідомо не назвали ще одну можливу стратегію — колективну стратегію соціальної конкуренції. У цьому разі позитивні відмінності встановлюються в прямому змаганні, і з перемогою група може зайняти більш високе положення у суспільстві. На жаль, коли законні інтереси одного етносу з підтримки позитивної етнічної ідентичності зіштовхуються з інтересами інших етносів, соціальна конкуренція дуже часто переростає в ситуацію міжетнічної напруженості. Справа доходить до відкритих міжетнічних конфліктів і кровопролитних війн. У 1990-ті pp. серед найтяжчих можна виділити сутички між сербами і хорватами в колишній Югославії, народностями тутсі і хуту в африканських державах Бурунді й Руанді, абхазами і грузинами та між азербайджанцями та вірменами на території колишнього СРСР. Але пошуки психологічних причин міжетнічних конфліктів і впливи на них процесу етнічної ідентифікації вимагають окремого розгляду. Спробуємо на них відповісти з позиції теорії етногенезу Л. Гумільова.

460

10.1.2. Суперетноси

Ми всі звикли думати про етнічні взаємовідносини як про щось таке, що є цілком зрозумілим і звичним - мова, економічна і політична ситуація, культурна традиція. Л. Гумільов на основі узагальнення величезного історичного матеріалу засвідчує, що це зовсім не так [159—166]. В історії є багато прикладів, коли етнос розмовляє різними мовами і не втрачає своєї єдності. Наприклад, французи в добу середньовіччя говорили трьома мовами — старофранцузькою (біля Парижа), бретонською (кельтський діалект Бретані) і провансальською (на півдні, у Провансі й Лангедоці). Блискуча культура і квітуча економіка теж аж ніяк не визначають єдності — багато розкішних цивілізацій не змогли встояти перед ідеологічною та військовою експансією народів набагато менш освічених і економічно організованих. У пошуках виходу з глухого кута Л. Гумільов знайшов свою відповідь і запропонував розглядати етнос і етногенез як природні об'єкти, які виникають унаслідок діяльності людини і як результат процесів, які відбуваються в біосфері Землі. «Етногенез, — пише Л. Гумільов, — є насамперед процесом активної адаптації людських колективів до середовища — етнічного і природного, причому ландшафтне середовище змушує людей виробляти комплекси адаптивних навиків — етнічні стереотипи поведінки. Отже, неповторний характер ландшафтів, де склався той або інший етнос, визначає його своєрідність, пов'язану з поведінкою, і багато в чому навіть культурну» [159, с. 228].

Оскільки створення етносів віднесено автором до компетенції природознавства, Л. Гумільов цілком логічно вказує на енергетичну природу самого процесу етногенезу. Як ми вже згадували, джерелом діяльності в історії є, за Л. Гумільовим, біохімічна енергія живої речовини біосфери, відкрита й описана В. Вернадським. Зрозуміло, кожний етнос складається з різних людей — із несхожими прагненнями, рівнями культури, системами переваг. Відрізняються люди і за кількістю біохімічної енергії, яку вони здатні стало видобувати (абсорбувати) із зовнішнього середовища. Деяким індивідам їхньої енергії досить, щоб пристосуватися до навколишнього світу і жити в ньому без особливих претензій (це так звані «гармонійні» люди). В інших засвоюваної енергії не вистачає на підтримку побутової впорядкованості, і вони із задоволенням віддаються приємним порокам, живучи за чужий рахунок і не думаючи про завтрашній день («субпасіонарії»). Але рушійну силу історії становлять пасіонарії — люди, що мають надлишок біохімічної енергії. Вони і вкладають свої зайві сили у творчу перебудову світу. Згодом кількість людей усіх трьох типів у будь-якому етносі змінюється, і ці зміни визначають загальне енергетичне наповнення етносу — рівень його пасіонарної напруги. Як бачимо, сама пасіонарність у розумінні Л. Гумільова — тільки якісний ефект певної кількості біохімічної енергії. Саме енергія пасіонарності забезпечує створення й існування в біо-

461