Глава 6

Як зазначалося в главі, перехід до нової освітньої концепції, в ос- нові якої фундаменталізація освіти, визнається багатьма цілком назрілим, однак визначення шляхів цього переходу потребує обговорення й осмислення. На нашу думку, цей перехід не повинен зводитися до простого збільшення обсягів кожної з фундаментальних природничона-укових і гуманітарних дисциплін: аналіз існуючих навчальних планів і програм свідчить, що можливості тут уже практично вичерпані. Має йтися про якісно нові цілі освіти, нові принципи добору і систематизації знань, створення фундаментальних навчальних курсів по кожній із традиційних природничо-наукових і гуманітарних дисциплін і їх узгодженню для досягнення нової культуротворчої якості освіченості особистості та суспільства.

Освіта має в результаті стати таким соціальним інститутом, що надавав би людині різноманітні освітні послуги, які дозволяють учитися безупинно, забезпечують широким масам людей можливість набуття післявузівської і додаткової освіти. Для цього необхідно: диверсифіку-вати структуру освітніх програм, надати можливість кожній людині побудувати таку освітню траєкторію, яка найповніше відповідає її освітнім і професійним здібностям. Процес пізнання має нести людям радість від знаходження нового світорозуміння, сенсу життя, свого місця в ньому. Таким чином, важливою проблемою початку XXI ст. є проблема пошуку відповідної організаційної структури освітньої системи і її установ, що забезпечили б перехід від принципу «Освіта на все життя» до принципу «Освіта протягом усього життя».

Становище освіти в сучасному світі складне й суперечливе. З одного боку, освіта в XX ст. стала однією з найважливіших сфер людської діяльності; величезні досягнення в цій сфері покладені в основу грандіозних соціальних і науково-технологічних перетворень, характерних для наступного століття. З іншого боку, розширення сфери освіти і зміна її статусу супроводжуються загостреннями проблем у цій сфері, що свідчать про кризу освіти. І нарешті, в останні десятиліття у процесі пошуку шляхів подолання кризи освіти відбуваються радикальні зміни в цій сфері та формування нової освітньої системи.

Місце освіти в житті суспільства багато в чому визначається тією роллю, яку відіграють в суспільному розвитку знання людей, їх досвід, уміння, навички, можливості розвитку професійних і особистісних якостей. Ця роль стала зростати у другій половині XX ст. і принципово змінилася в його останні десятиліття. Інформаційна цивілізація і формування нового типу суспільного устрою - інформаційного суспільства — висувають інформацію та знання на перший план культурного, соціального та економічного розвитку людства.

Історичний підхід до аналізу етнокультурного розвитку співтовариств дозволяє стверджувати, що в динаміці розвитку культури будь-якої етнічної спільності спостерігається чергування поступальних і вибухових процесів, останній з яких супроводжується підйомом самосвідо-

288

Інтеросвітні аспекти глобально-культуралогічних проблем цивілізації

ті, саморозвитку та самоорганізації етносів. «Вибухова хвиля», як свідчить історія розвитку загальнолюдської культури, дає могутній поштовх прогресивному розвитку окремих етносів. Усупереч усім соціально-ідеологічним установкам в національно-етнічному світі співтовариств завжди діє об'єктивна закономірність — прагнення етносів до самозбереження, розвитку, зміцнення «національного духу» народу. Рушійними силами етнічної культури є потреби і здатності етносу самостійно визначати цілі і вибирати засоби своєї діяльності. Важливо, щоб вони були спрямовані не в русло абсолютизації окремих етносів, збереження етнічної винятковості, ізолювання етнічної самобутності, а на гармонізацію міжетнічних взаємин, діалог культур, що сприяє розвитку і розквіту кожної самобутньої культури.

Матеріальна та духовна культура історично мінливі, але на кожному новому етапі розвитку успадковують усе найцінніше від попередніх культур. Причому відбувається трансляція не тільки від покоління до покоління, а і трансформація загальнолюдської культури в особисту культуру людини. Не випадково деякі вчені визначають духовну культуру як друге народження людини. Вона її виховує, впроваджується у її свідомість і поведінку, душу і тіло, внаслідок чого людина виявляється спочатку носієм культури, а потім, збагачуючи її, стає творцем культури. Процес відтворення культури багатогранний і багаторівневий.

Прогресивні традиції світової духовної культури та освіти припускають усвідомлення значущості ролі освіти як невід'ємної частини культури, чинника її розвитку і збагачення. Система освіти як одна з підсистем суспільства відбиває його специфічні сучасні особливості і проблеми. Дедалі більше загострюються прояви у сфері освіти деяких соціокультурних протиріч, ознаки низької загальної культури випускників шкіл, бездуховність і морально-емоційна роз'єднаність молоді.

Глобалізація значно впливає на систему освіти. Наприклад, на рівні університету, і особливо у сфері досліджень і технології, потік іноземних студентів протягом останніх тридцяти років зростає. Цей потік оцінюється більш ніж у мільйон осіб. Одночасно нерідко підготовка викладачів не відповідає вимогам, запропонованим глобалізацією.

Таким чином, до цілей більшості систем світу, що полягають у тому, щоб обслуговувати національну економіку через підготовку належного рівня кадрів, а також еліти для кваліфікованого управління, додаються ще такі, які мають сприяти реформуванню існуючого суспільства у відповідь на запити глобалізації.

Наприкінці зауважимо, що лише культура, освіта і наука можуть знайти вирішення проблем реформування суспільства на шляху його виживання. По-перше, вони здатні активно «самоорганізовуватися», щоб скоротилася потреба в регулюванні й управлінні з боку занадто слабкої держави (цього, наприклад, легко досягти у разі контролю над стандартами вищої освіти). По-друге, саме науковці та культурологи покликані під час суспільно-політичних дискусій виробляти ідеї, які уможливлюють відновлення освіти і науки.

ю 5-560 289