Глава 2

Але найважчі моменти у житті етносу, а отже, і в житті людей, які його складають, — це зміни фаз етногенезу, так звані фазові переходи. Фазовий перехід завжди є глибокою кризою, викликаною не тільки різкими змінами рівня пасіонарності, а й необхідністю психологічної ламки стереотипів поведінки заради пристосування до нової фази. Фази етногенезу та фазові переходи переживає будь-який етнос, хоча і по-різному. У фазовому переході з'являється багато можливих альтернатив руху етносу в історичному часі і тут уже слід віддати належне мистецтву історика в об'єктивному трактуванні того або іншого обраного шляху руху. Зміни пасіонарності в процесі етногенезу створюють історичні події. Таким чином, історія відбувається не взагалі, а саме в конкретних етносах та суперетносах, кожний із яких має свій запас пасіонарності, свій стереотип поведінки, власну систему цінностей — етнічну домінанту.

Нагадаємо, що залежно від величини пасіонарної напруги в житті етносу Л. Гумільов виділяє такі фази: інкубаційний період, наприкінці якого із пасіонарної популяції виділяються нові етноси (тривалість цього періоду 150—160 років, тобто 7—8 поколінь ( - 300 років)); акма-тична фаза (~ 300 років); фаза надламу (~ 200 років); інерційна фаза (~ 300 років); фаза обскурації, яка може тривати від 100 до 200 років з переходом до фази регенерації та реліктової, яка іноді проявлялася для окремих етносів за межами 1500 років. Ми підрахували, що інкубаційний період — це -15—16 соціально-історіометричних циклів; фаза підйому, акматична та інерційна -27—28 соціально-історіометричних циклів або -3 соціально-інноваційних цикли; фаза надламу -18—19 соціально-історіометричних циклів або -2 соціально-інноваційних; фаза обскурації з переходом її до фази регенерації та реліктової -9—20 соціально-історіометричних циклів або -2—3 соціально-інноваційних. Якщо ми виключимо інкубаційний період та підрахуємо кількість соціально-історіометричних циклів в етнічному циклі за мінімальними значеннями (27x3+18+9 = 108), то тривалість соціально-інноваційного циклу (108 років) дорівнюватиме кількості соціально-історіометричних циклів (108 шт.)! Це число в нумерології називають постійною Універсуму.

2.3. Теорія цивілізаційно-інноваційних циклів

Сучасна цивілізація може розглядатися як «історично-цивілізаційна» проекція інноваційних наукових, технологічних та соціальних циклів на геопростір [189]. Кажучи про інноваційний тип, ми маємо на увазі передусім історичний характер розвитку суспільного виробництва в найбільш розвинених країнах Америки, Європи та Азії [221; 510].

На кожному з найвизначніших історичних етапів розвитку суспільства виникала лідируюча галузь економіки, яка в подальшому формувала навколо себе її специфічну сферу. До таких моментів у даній роботі передусім віднесені загальні закономірності зміни історичної ролі науково-технічного, а в більш широкому плані — інноваційного

84

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

чинника динамізації розвитку економіки, культури й цивілізації зага-лом. Стало вже традицією характеризувати окремі періоди в розвитку суспільства відповідно до найпоширенішої технології або класу технологій. У побут тривко ввійшли такі назви, як «епоха пари», «ера електрики», «індустріальне» та «постіндустріальне» суспільство, «атомне століття», «інформаційне суспільство» та ін. Однак за цією традицією прихована фундаментальна тенденція, яка проявляється в постійному посиленні діяльного, активного відношення людини до світу, в якому вона живе. Розкриття цієї фундаментальної традиції дозволяє подивитися на науково-технічний прогрес (НТП) не тільки як на суму інструментальних засобів освоєння середовища проживання, а і як на спосіб життя та діяльності, іманентно притаманний певній стадії розвитку культури та цивілізації. Якщо розглядати НТП з таких позицій, то він постає не тільки і не стільки як інструмент досягнення деякого рівня розвитку, а як породження певного рівня розвитку культур і цивілізації.

Історично інноваційний тип розвитку сформувався передусім у сферах, пов'язаних з використанням та застосуванням машинної техніки. Промисловий переворот, що сприяв небаченому прогресу виробничих сил суспільства, одночасно надовго фактично ототожнив поняття спочатку технічного, а пізніше — науково-технічного розвитку та нововведення. Техніка стала найсуттєвішим елементом господарського процесу та однією з його найважливіших цілей. Вона дозволяла залучити в оборот нові ресурси, посилювала доступність старих, збільшувала ступінь їх фабрикації і тим самим нарощувала продуктивні можливості виробництва. Одночасно використання технічного устаткування в експериментах, у процесі конструювання й створення нової, більш досконалої техніки перетворило технічну систему загалом у таку, що самовдосконалюється та саморозвивається. Крім того, технічне устаткування іманентне раціональному господарюванню: прагнення, з одного боку, до оптимального використання ресурсів, максимізації господарських результатів, а з іншого, до зростання технічної ефективності, основане на дуже схожих парадигмах. Знаходження їх взаємного пересічення, тобто створення та використання економічно ефективної нової техніки, є одним із провідних джерел динамізації суспільного виробництва [652].

Всю відому «технологічну» історію суспільства можна розділити на Декілька великих періодів (доаграрний, аграрний, передіндустріаль-ний, індустріальний, постіндустріальний), кожному із яких відповідала своя технологічна хвиля, яка принципово змінювала характер взаємовідносин людини і природи та похідні від цього форми територіальної організації суспільства та становлення сучасної цивілізації [183; 185; 221; 510]. Слід враховувати, що цьому передує деякий механізм самоорганізації, який у процесі еволюції «досягає точки біфуркації». Флуктуація змушує систему вибрати ту гілку, по якій відбуватиметься подальша еволюція системи. При цьому перехід через точку біфуркації

85

має випадковий характер. Інакше кажучи, конкретна конструкція інноваційних хвиль будується як імовірний, а не жорстко детермінований процес [652].

Це не означає, що технічні відкриття та вдосконалення не відігравали досі ніякої ролі. Поява в Європі в IX—XI ст. кінського хомута, колісного плуга, вітряних та водяних млинів не могла не позначитися на процесі праці, її характері, результатах та ефективності. Але середньовіччя важко сприймало та засвоювало якісні зміни, які несла із собою нова техніка. Утилізація винаходів, яка іноді тривала століття, змінювала суспільство настільки поступово та непомітно, що техніка в результаті неминуче мала розділити успіхи з іншими чинниками. Без компасу, косого вітрила та ахтерштевневого руля Колумб навряд чи здійснив би свої подорожі. Однак Великі географічні відкриття у більшій мірі пов'язують з падінням Візантії під ударами турків-османів та необхідністю пошуку нових шляхів у країни Сходу та Індію, ніж із розвитком науки й техніки [653].

Починаючи з XI ст. в Європі вже були відомі водяні колеса та вітряні млини, досвід використання яких був перейнятий від Персії, Китаю та Риму. Однак поширилися вони тільки в період зрілого феодалізму. А перед промисловим переворотом у Європі нараховувалося приблизно 500—600 тис. водяних млинів загальною потужністю 1,5—3 млн кінських сил. Перші млини виникли в Іспанії у XII ст. Однак поширилося це виробництво лише в XIV ст. в Італії. Перші гармати з'явилися на початку XIV ст. у Фландрії, а потім в Італії [654]. Але знадобилося півтора-два століття, щоб ця нова зброя впливала на характер війни, здійснивши революцію у військовій справі.

У 1420 р. було винайдено зернистий порох, що зробило вогнепальну зброю надійнішою, безпечнішою та різноманітнішою. Що стосується мирного використання пороху, то його почали вперше застосовувати у гірничій справі тільки в XVII ст. у Словаччині.

Не можна сказати, що середньовічне європейське суспільство сприймало інновації у різних сферах (у тому числі й у техніці) абсолютно несвідомо. Однак загалом його констатуючим відношенням була традиція, ритуал. І хоча пов'язані з ними звичаї протягом століть неминуче зазнавали помітних змін, в цілому розуміння направленості таких змін не було. Згідно з існувавшими уявленнями, створений за 7 днів і даний від Бога раз і назавжди світ уже з самого початку містив коло явищ, у яких людство мало жити й працювати в минулому, сучасному та майбутньому.

Для індустріальної революції характерні: домінуюча роль промисловості та будівництва; другий ресурсоспоживаючий тип економіки, який базується на масованому використанні насамперед мінерально-сировинних, у тому числі енергетичних ресурсів, послідовному використанні енергії пари, двигунів внутрішнього згоряння, електрики, масованому створенні транспортної інфраструктури та основ зв'язку.

86

Методологічні засади історико-культурологічного дослідження

Саме в цей період послідовно створюються системи передачі даних (телеграф, телефон, радіо, кіно, телебачення тощо), поширюються нові форми накопичення та зберігання інформації (аудіо, відео, кінотеки), у тому числі у вигляді реальних матеріальних об'єктів (музеї, сховища генофонду, включаючи зоопарки) та ін. Виникають нові, вбудовані у площинні, локальні форми природокористування та територіальної організації суспільства, при наростаючій концентрації та диференціації геопростору. Відбиток цього періоду в сучасній структурі економіки виявляється у сукупності видів діяльності, які означаються як вторинний сектор. Фактично в тій чи іншій мірі в межах індустріальної цивілізації сьогодні живе (або користується її плодами) більша частина людства.

Техніка розвивається не у вакуумі і спрацьовує лише при додержанні низки умов. Культурне середовище в широкому розумінні, включаючи духовні погляди суспільства, соціальні сили, політичні течії, правові норми, ціннісні установки, взаємодіючи з економічними процесами та господарською діяльністю, відкриває простір або, навпаки, обмежує технічний прогрес. Якщо культурне середовище гальванізує технічні нововведення, то останні, у свою чергу, вийшовши на більш високий рівень досконалості та ефективності, створюють матеріальний плацдарм для культурного розвитку. Однак цей процес багатший за просту пристосованість, оскільки кожний крок культури одночасно відкриває нові горизонти для техніки. Насправді, нові ідеї та нове розуміння світу формує і нове відчуття реальності, створює нові соціальні потреби. Причому сьогодні ці потреби вже не несуть у собі умови виживання людини й людства і є не продуктом природи людини, а продуктом її культури. На підтвердження цієї думки можна зазначити, що виникнення луку й стріл було пов'язане з боротьбою за існування, чого не можна сказати про телевізор або реактивний лайнер. Інакше кажучи, техніка стає штучною немов би у квадраті, наче підтверджуючи слова Ф. Ніцше про те, що культура — це перемога мистецтва над життям [220].

Техногенний шлях розвитку послідовно приводить до кризи духовної культури. Поєднавшись з наукою і значно розширивши свої можливості, техніка набула такої сили, що стала поступово підкоряти всі сфери суспільства. Організуючи, формуючи та динамізуючи інші елементи культури, вона замість того, щоб стимулювати їх інноваційну активність (у поєднанні з технічним прогресом) у руслі іманентно притаманних їм закономірностям розвитку, замикала їх на себе, нав'язувала рішення, які сама породжувала й поширювала. Прагнення вирішувати будь-які проблеми передусім через створення та розповсюдження нової техніки, зведення всього різноманіття форм людської діяльності до вироблення та реалізації технічних рішень породжене технократичними ілюзіями як наслідком успіхів технічних підходів у тих сферах, де вони Дійсно незамінні. В цих умовах, коли культура стає насамперед техногенною, виробництво людини стає технічною проблемою, а Ното

87