Глава 1

1.4. Українська культура в загальносвітовому контексті

Історія України є свідченням незламного духу народу, виявом його самовизначення та самоусвідомлення, постійного тяжіння до естетичного перетворення довкілля і надання світові гармонійного, олюдненого характеру. Протягом усього часу свого існування український народ розвивав культуру, яка поповнювалася і збагачувалася, незважаючи на постійну загрозу знищення етносу та його асиміляції. Українці творили, базуючись на успадкованому від предків і перейнятому від інших народів у річищі світового культурного процесу. Особлива відкритість, здатність сприймати, застосовувати й українізувати розмаїті культурні впливи, навіть несумісні в інших етнокультурних системах, є однією із сильних сторін національної культури в загальноцивілізаційному контексті [588-607].

1.4.1. Дослідження історії української культури наприкінці XIX — на початку XX cm.

Питання збереження та розвитку української національної культури на тлі глобально-цивілізаційних процесів набувають особливої ваги в умовах реформування культури незалежної України [12; 13; 15; 16; 24; 25; 27—30; 267—270; 517; 518; 588]. Кожний народ нагромаджує в історії певний досвід і перетворює його в неповторну систему культурних надбань. Культура виступає водночас і як мірило цивілізованості етносу, і як форма та зміст внутрішнього зв'язку поколінь. Процес створення і передавання всього найкращого у світову скарбницю, формування культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації [519—522].

Практично кожна культура — і українська, може, найбільш наочно — розвивається у логічному та змістовому діалозі з іншими. Українську культуру неможливо зрозуміти, ігноруючи її зв'язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською та іншими. Тобто становлення та розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації, про що, до речі, свідчить вказана раніше чисельна література з цих питань. Тільки так можна усвідомити відкритий характер української культури, чужої у своїх найвищих виявах провінціалізмові, хуторянству, «шароварщині». Українська культура сотні років перебувала «під патронажем» російської, польської, австрійської та інших культур і тому видавалася декому вторинною, сільською, провінційною. Культурні процеси гальмувала відсутність власної державності, адже не діяли державні механізми забезпечення вільного розвитку національної культури, існували обмеження на культурний обмін з іншими народами. Авторитаризм сковував вільну думку і дух творчості, деформував духовний світ людини і нищив самобутність нації, утруднював культурний поступ. Здобуття незалежності

40

Культурологічні концепції цивілізацгйних процесів: аналіз джерел

створило нові можливості для розвитку української культури, відкрило к, нові перспективи. Попри всі труднощі й негаразди перехідного періо-ду продовжуються процеси національно-культурного оновлення. Одним із проявів цього є зростання інтересу до історії власної культури в мак-роцивілізаційному контексті.

Вивчення суті, ролі та визначальних етапів еволюції національної культури в Україні ще чекає своїх дослідників. Щоправда, вітчизняні вчені в останні роки підготували п'ятитомну ілюстровану «Історію української культури». І перші томи цього академічного видання вже побачили світ [589].

Учені зробили перші спроби розглянути українську культуру як цілісність в її історичному розвитку. Відповідна теоретична база була підготовлена попередниками. Одним із перших істориків культури України був учений першої половини XIX ст. М. Максимович. Він досліджував історію освіти на українських землях, розпочав вивчення українського пісенного фольклору. Початок теоретичного узагальнення історико-культурного розвитку знаходимо у працях М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка. У суспільній думці та культурознавчих дисциплінах того часу відбувалася боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою українська культура є самобутньою, зі своїми традиціями і специфічними особливостями формування та розвитку. Згідно з другою українська культура розвивалася в тіні російської, і тому розвиток її повністю визначався цим фактом. Головні зусилля українських діячів науки, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обгрунтування й утвердження першої доктрини. Перші публікації такого спрямування, як правило, були невеликими за обсягом розвідками про окремі особливості української культури, поглядом на якийсь конкретний аспект її розвитку.

Одним із головних стимулів для своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819—1897) вважав вивчення і збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження національної самосвідомості, поповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він реально усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Найбільшим творчим успіхом його була двотомна збірка фольклорно-історичних та етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». У його доробку також український буквар і читанка «Граматка», велика монографія «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», переклад українською мовою значної частини Біблії та багато наукових праць, які не втратили актуальності й донині.

Микола Костомаров (1817-1885) відомий як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик; його статті друкувались у прогресивних журналах «Основа», «Отечественньїе записки», «Современ-ник». Жив і творив М. Костомаров у важкий для української культури час - 60-70 pp. XIX ст. - період цькування українського слова і друку.

41

Людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи від античності, невтомно працював на ниві російської культури, але найбільшою його любов'ю були українське слово, дума, пісня. Свідченням цього є праці «Двіруських народності» (1861), «Ис-торическое значение южнорусского народного песенного творчества», (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880—1883). У 1843 p. M. Костомаров захистив дисертацію «Об историческом значений русской народной поззии», в якій захищав тезу про народну творчість як виявлення світогляду народу. Пізніше М. Грушевський відзначав, що костомаровське дослідження фольклорної символіки стало основою теорії символів О. Потебні.

Велике зацікавлення витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору відчуваємо у праці Івана Нечуя-Левиць-кого (1838—1918) «Світоглядукраїнського народу в прикладі до сучасності». Аналізуючи народні вірування і звичаї, обрядову поезію, І. Нечуй-Леви-цький охарактеризував процес витворення народом поетичних образів язичницьких богів. Фольклор підказував письменникові характерні особливості селянської психології, відкривав скарбницю поетичних засобів, які він використовував у своїй художній творчості. За висловом М. Костомарова, І. Нечуй-Левицький «як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, посідає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас у Росії» [590].

Чи не найяскравішою постаттю в українській громадській думці XIX ст. після Т. Шевченка був Михайло Драгоманов (1841—1895) — людина різнобічних наукових інтересів і практичної дії. Він, по-перше, фольклорист. Його збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи (1754—1880)» (Женева, 1881), «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX cm.» (Женева, Т. 1, 1881; Т. 2, 1885) стояли на рівні європейських досліджень того часу. По-друге, він — оригінальний літературний критик та історик української літератури, соціолог і політолог, фахівець з історії античності і середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних видань. Весь час він служив справі зміцнення зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою. Він був також талановитим публіцистом - борцем проти політичної і духовної тиранії, вузьких класових інтересів. Михайло Драгоманов — непересічна постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною, новаторським втіленням естетичного ідеалу українського народу, так і М. Драгоманов у 70-90-х pp. XIX ст. підняв свої українознавчі дослідження до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

Особливо слід відзначити культурологічну спадщину Івана Франка (1856—1916). Адже йому належить філософське опрацювання цілісної

42

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

концепції історії української культури. В його наукових дослідженнях перед читачем постає широка панорама української культури від най-давніших часів до початку XX ст. Однією з головних праць І. Франка, присвячених цій проблемі, є «Історія української літератури від почат-ків українського письменства до Івана Котляревського». По суті, це історія культури, адже в ній література розглядається, в широкому розумінні слова, як «збір усіх духовних виплодів» народу. Автор викладав не лише історичний шлях літератури («красного письменства», за тогочасною термінологією), а й розвиток матеріальної та духовної культури, що привів до витворення своєрідного світового та цивілізаційного типу українця, який характеризується у праці «Українці».

Творчий підхід І. Франка до історії української культури ґрунтується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він одним із перших вдався до розгляду економічних і політичних чинників, що відбуваються у суспільстві як підґрунтя змін у сфері культури [591].

Отже, І. Франко розглядав історію культури не як певну часову послідовність виключно духовних явищ, але як сукупність людських дій і тих соціальних, економічних і духовних течій, що з непереможною силою виявляються в їхньому житті. Свого часу це було значним завоюванням теоретичної думки, оскільки давало змогу пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його проблемами. У праці «Данте Аліг'єрі» (1913) І. Франко дав загальне окреслення поняття «культура», вказуючи, на відміну від переважної більшості своїх сучасників, на її універсальність, здатність виявляти себе в усіх галузях людського буття. І. Франко підкреслив значення світоглядного елементу в структурі культури особистості [592]. Запровадження нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX та початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури в загальноєвропейському контексті.

1.4.2. Висвітлення історії української культури в XX— на початку XXI ст.

Історію української культури в перебігу конкретних подій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866—1934). Він є автором понад двох тисяч праць, а найбільшу славу принесла йому фундаментальна десятитомна «Історія України-Руси» (1898—1936), що і сьогодні залишається одним із найглибших досліджень історії українського на-роду. М. Грушевський приділяв увагу культурним процесам, які, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі народу, адже від розвитку рівня культури залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Більше того, самобутність культури - це характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами

43

політичної та економічної історії детально розглядає у своїх досліджен- нях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культурного процесу в Україні з урахуванням культуротворчих процесів інших народів.

Низку проблем розвитку української культури розглядає М. Грушев-ський у праці «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці» (1912). На тлі історичних умов він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, живопису тощо. Його погляди на розвиток культури XVII-XIX ст. викладені також в «Ілюстрованій історії України» (1911), що витримала багато видань. Перу дослідника належить також перша енциклопедія українознавства — «Украинский народ в прошлом и настоящем» (1914—1915), «Історія української літератури» (1923—1926), «З історії релігійної думки на Україні» та багато інших праць.

Видатний внесок у вивчення історії української культури зробив Іван Огієнко (1882—1973) — культуролог, філолог і мовознавець, історик церкви, автор кращого перекладу Біблії сучасною літературною мовою, перший ректор Українського університету (1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит УПЦ у Канаді Іларіон. У спадщині І. Огієнка — близько тисячі праць, більшість з яких присвячено проблемам української національної культури. Серед найзначніших — багатотомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних та етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин Острозький» та ін.

В 1917—1918 pp. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918), яку можна вважати першим підручником з історії української культури. В ній головний акцент зроблено на національній самобутності культури, виявленні визначальних тенденцій її розвитку, доведенні впливу української культури на інші і передусім на російську. І. Огієнко докладає зусиль, щоб зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської або польської. Він доводить, що протягом тривалих віків історії українська культура, по суті, майже не мала сприятливих умов для розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що витворення національної державності є необхідною умовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Автор зазначав: «Тернистим шляхом, згинаючись під важким тяглом чорної недолі, утворили ми свою велику культуру... Якою ж була б ця культура, коли б ми творили її увесь час вільними руками?» [593]. Після революції І. Огієнко продовжив свою

44

Культурологічні концепції цивілізаційних процесів: аналіз джерел

наукову діяльність на Західній Україні та у Польщі, а з часів Другої світової війни — у Канаді. За кордоном опинилися й інші видатні культурологи, історики культури — Д. Чижевський та Д. Антонович. Останній надрукував у Празі роботу «Історія українського мистецтва», яка сьогодні стала бібліографічною рідкістю. А Д. Чижевський своїми працями «Нариси з історії філософії на Україні» та «Історія української літератури» зробив великий внесок у теоретичний аналіз вітчизняного та зарубіжного культурно-історичних процесів [594].

Найкращою узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес в Україні від найдавніших часів до 30-х pp. XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією І. Крип'якевича (видавництво І. Тиктора у Львові [595]). У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох сфер культури: побуту (І. Крип'якевич), літератури (В. Радзике-вич) та мистецтва (М. Голубець); до останнього додано невеличкі розвідки про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). У1940 р. у Празі вийшов друком курс лекцій для студентів Українського технічного господарського інституту під назвою «Українська культура» (ред. Д. Антонович ), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевський, В. Сочинський — кращі на той час знавці окремих галузей української культури. Книга пізніше перевидавалася декілька разів.

У радянській Україні історико-культурні дослідження гальмувалися, розвивалися однобічно через одержавлення культури, адміністративно-командне втручання в процеси літературно-мистецького та наукового розвитку, поділ культурних цінностей за ідеологічними критеріями. Тому за роки радянської влади так і не було витворено цілісної концепції розвитку української культури, не видано узагальнюючих праць, хоча духовна атмосфера 1920-х pp. здавалась обнадійливою. Це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. З робіт концептуального характеру, в яких робилася спроба втілити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка «Українська культура, її минувшина та сучасність» (1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» і все, що хоч трохи наближалося до істини і могло розхитати офіційні ідеологічні постулати, виводили з широкого вжитку.

Під час війни було зроблено спробу видати історичний нарис «Українська культура» за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського та С. Масло-ва (1944), з'явився навіть набірний примірник цієї книги, але до читача вона так і не дійшла; пізніше її було піддано нищівній ідеологізованій критиці. Під час «відлиги» кінця 50-х - початку 60-х pp. побачив світ перший і, на жаль, єдиний тоді підручник - «Історія української культури» М. Марченка (1961). У книзі подано систематичний виклад історії культури українського народу з найдавніших часів до середини

45