8.4. Біхевіоризм як психологічний напрям культурології

8.4.1. Генезис та історія біхевіоризму

Біхевіоризм (від англ. bihaviour - поведінка) - напрям у психології, якому приписують «революційне» значення, став відомим на початку XX ст. В основі біхевіоризму - розуміння людини і тварини як сукупності рушійних і зведених до них вербальних та емоційних відповідей (реакцій) на вплив (стимули) зовнішнього середовища. Він виник на рубежі XIX—XX ст. під безпосереднім впливом експериментальних досліджень психіки тварин. У цих експериментах не міг застосовуватися метод самоспостереження, як при вивченні людини. Саме тому методика експерименту була побудована на серії контрольованих дій на тварин і реєстрації їх реакції на ці дії. Методика була перенесена і на вивчення людини. Загальнометодологічними передумовами біхевіоризму стали принципи філософії позитивізму*, згідно з якими

* Позитивізм (франц. positivisme, від лат. positivus — позитивний) — філософський напрям, який виходить із тези про те, що оригінальне, істинне, позитивне знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук або їх синтетичного поєднання і що філософія як особлива наука, яка претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

387

Глава 8

наука має описувати тільки те, що безпосередньо спостерігається. Будь-які спроби аналізу внутрішніх механізмів, що безпосередньо не задані для спостерігання, відхиляються як філософські спекуляції. Звідси — основний тезис біхевіоризму: психологія має вивчати поведінку, а не свідомість, яка в принципі безпосередньо не спостерігається; поведінка ж розуміється як сукупність зв'язків «стимул — реакція» (S — R). Родоначальником біхевіоризму є Е. Торндайк [869; 884]. Проводячи експерименти з тваринами, Торндайк (1898) з'ясував, що в межах однієї і тієї ж проблемної ситуації певна послідовність поведінки у тварин закріплюється і проходить дедалі стабільніше. Закріплення адаптивного зразка поведінки Торндайк назвав «закарбуванням», а сам факт закар-бування — «законом ефекту». Фіксуючи проміжки часу, що були необхідні тварині для вирішення поставленого завдання в послідовній серії експериментів, Торндайк будував «криві повчання»; це була одна із найбільш ранніх спроб кількісного вимірювання процесів поведінки. Однак «криві повчання» не описували сутності самого процесу закар-бування [389]. Приблизно в 1920—1930-х pp. у російській психології розроблялися проблеми співвідношення соціального та біологічного в особистості (В. Бехтерев [885], Л. Виготський [886]), питання корекції особистості в дитячому віці з ідеологічною орієнтацією на ідеальну особистість (П. Блонський [887]). Незважаючи на гуманістичну при-

Позитивізм оформився в особливу течію в 30-х pp. XIX ст. і за свою більш ніж столітню історію еволюціонував у напрям дедалі чіткішого виявлення та доведення до логічного кінця притаманній йому з самого початку тенденції до суб'єктивного ідеалізму. Основоположник позитивізму, який увів цей термін, — французький мислитель О. Конт. Основним положенням його вчення («Cours de philosophie positive» 1830-1842 pp.; 5-те вид. 1892-1894 pp.) було повне заперечування метафізики; об'єктами науки можуть бути лише ті явища, що спостерігаються в дослідженнях, та вивчення законів, яким ці явища підпорядковані. За Контом, людський дух проходить три стадії розвитку: теологічну, коли явища природи пояснюються волею надприродних істот; метафізичну, коли надприродні істоти поступаються місцем першопричинам, сушостям, субстанціям та ін.; нарешті, стадію позитивну, коли людський розум відмовляється від першопричин, субстанцій та ін. та задовольняється пізнанням законів природи. Другий, суб'єктивний період філософського розвитку Конта характеризується містицизмом. У праці «Systeme de politique positive» (1852-1854; 3-тє вид. 1890-1895) Конт побудував нову релігійно-моральну систему, поклавши у її основу метафізичну ідею єдиного людства, якому під іменем «Вищої істоти» встановив культ і визнав себе його першосвящеником; таким чином виникла «позитивна релігія», що викликала розкол серед його учнів. Разом із суб'єктивно-ідеалістичною тенденцією позитивізм Конта зберігає деякі елементи природничо-наукового матеріалізму, що бере початок від традицій французького Просвітництва XVIII ст. Наслідуючи просвітителів, Конт висказав переконання у здатності науки до безкінечного розвитку. Позитивізм значно вплинув на методологію природничих та суспільних наук (особливо другої половини XIX ст.), у тому числі соціології, права, політичної економії, історіографії, літературознавства та ін. [871-903].

388

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

вабливість таких спроб, з точки зору наукової психології, це було утопією. Після громадянської війни, розрухи у країні склалися такі соціально-економічні умови, що сприяли поширенню бродяжництва, безпритульності, злочинності, голоду, говорити про створення ідеальної особистості було передчасним.

На шляху свого розвитку від дещо наївних формулювань Уотсона до філігранних біхевіористських дефініцій і смислових конструкцій Б. Скіннера біхевіоризм як науково-прикладне явище докорінно змінився. Але все ж таки йшлося скоріше про удосконалення первинного формулювання, його трактування, а не про виникнення нових оригінальних ідей.

Відомо, сам термін і певна програма біхевіоризму були вперше запропоновані Дж. Уотсоном (1878-1958) [872; 873]. Як і психоаналіз, біхевіоризм протистояв тим аспектам асоціанізму*, що пов'язані з уявленнями про свідомість, однак підґрунтя для протистояння були зовсім інші. Біхевіоризм складався як напрям з яскраво вираженим природничо-науковим ухилом, його засновники намагалися знайти форми об'єктивного підходу до психічного життя. Згідно з біхевіорис-тами такі поняття, як «усвідомлення», «переживання», «страждання» та ін. не можна вважати науковими. Всі вони — продукт людського самоспостереження, тобто суб'єктивні. Наука же, з їхньої точки зору, не може оперувати уявленнями про те, що не можна зафіксувати об'єктивними способами. Один із видатних представників біхевіоризму — Б. Скіннер — називав такі поняття «пояснювальними фікціями» та позбавляв їх права на існування в науці [876; 877].

* Асоціанізм, асоціативна психологія — напрями у психології, у котрих поняття асоціації було головним пояснювальним принципом усього психічного життя; асоціанізм прагнув ствердити суто причинний підхід до поведінки та свідомості людини. В основі асоціанізму — уявлення про те, що послідовність ідей, які виникають у свідомості, відбиває порядок зовнішніх впливів на організм. Передбачалося, що оскільки взаємодія організму з фізичним світом відбувається за законами механіки, то і зв'язки ідей виникають за тими ж законами. Це положення, що було вперше висунуто англійським філософом Т. Гоббсом, у подальшому розвинув голландський філософ Б. Спіноза. Саме він сформулював закон асоціації: «Якщо людське тіло одного разу зазнало дію одночасно з боку двох або декількох тіл, то душа, уявляючи згодом одне із них, відразу згадуватиме і про інші». Термін «асоціація» вперше використав англійський філософ Дж. Локк (у 1698 p.), який, однак, визначив ним «неправильні та неприродні поєднання ідей», протиставивши їх зв'язкам на основі розуму. В середині XVIII ст. англійський філософ Д. Гартлі, спираючись на механіку І. Ньютона, обґрунтував теорію про те, що всі прояви психічного життя, включаючи розум і волю, підкоряються закону асоціації — універсальному і невідворотному, як закон всесвітнього тяжіння. Вплив цієї теорії, посилкою якої було те, що будь-який зв'язок уявлень та дій виходить із відчуттів та залишених ними слідів у мозку, був надзвичайно великим. Він поширився не тільки на психологію, а й на етику, естетику, біологію, педагогіку, логіку.

389

У такому разі постає питання: що може бути і є предметом вивчення. Відповідь біхевіористів проста: поведінка, активність. «Потік свідомості ми замінюємо потоком активності», — зазначив Дж. Уотсон [872; 873]. Активність — зовнішня і внутрішня — описувалася через поняття «реакція», до якої належали ті зміни в організмі, що могли бути зафіксовані об'єктивними методами — це і рухи, і, наприклад, секреторна діяльність. Як описову та пояснювальну Дж. Уотсон запропонував схему S-R, відповідно до якої вплив, тобто стимул (S), породжує певну поведінку організму, тобто реакцію (R). При цьому важливо зазначити, що в уявленні класичного біхевіоризму характер реакції визначається тільки стимулом. З цим уявленням була пов'язана і наукова програма Уотсона — навчитися управляти поведінкою. Насправді, якщо реакція визначається стимулом, то досить підібрати необхідні стимули, щоб отримати необхідну поведінку. Отже, слід проводити експерименти, направлені на виявлення закономірностей, за якими формуються стимул—реактивні зв'язки, організувати ретельний контроль ситуацій,) реєстрацію поведінкових проявів у відповідь на дію стимулу. І ще одига важливий аспект: ця схема поширюється і на тварин, і на людину. За] Уотсоном, закони повчання (тобто формування реакції на певні стимули) — універсальні. Саме тому він дійшов висновку, що дані, отримані в експериментах з кішками або щурами (останні — улюблений матеріал для біхевіористів), поширюються і на людську поведінку. Уотсон займався експериментально-психологічними дослідженнями і на людях, реалізуючи свою ідею про те, що поведінка всіх живих істот підкоряється одним і тим самим законам. На цій підставі вчений уважав, що людину також можна досліджувати як стимул—реактивну машину. За результатами цих експериментів Дж. Уотсон дійшов висновку, що страх, огидність та інші емоції дорослих виникають у дитячому віці на основі умовно-рефлекторних зв'язків між зовнішніми подразниками та кількома банальними афектами.

Останні роки життя Дж. Уотсон присвятив експериментальному вивченню обумовлювання, а саме: утворенню умовних емоційних реакцій у дитини. Суть процесу обумовлювання, або повчання, як процесу набуття живою істотою необхідних адаптивних реакцій, полягала, на його думку, в тому, що стимули, які первісно не викликали будь-яких реакцій, можуть їх викликати у подальшому [872]. Індивідуальний досвід у концепції Уотсона зводився до утворення умовних зв'язків між стимулами та реакціями; повчання же розумілося як посилення одних зв'язків та послаблення інших. Експериментальні дослідження спонукали Уотсона відмовитися від теорії інстинктів, оскільки більшість складних реакцій виявилася умовними («надбудованими»). Він зазначав відсутність природженого зв'язку між організмом та об'єктами: через процеси обумовлювання стимулами однієї і тієї ж реакції можуть ставати різні об'єкти. Уотсон дійшов висновку, що при наявності порівняльно нечисленних природжених реакцій, котрі приблизно од-

390

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

накові в усіх дітей, і за умов адаптації до зовнішнього та внутрішнього .

середовища можна спрямувати формування будь-якої дитини по суворо визначеному шляху [873].

Принцип «обумовлювання» (умовно-рефлекторної детермінації) Уотсон поширив також і на мислення, запропонувавши «периферійну теорію», згідно з якою мислення ідентичне субвокальному (нечутному) промовлянню звуків гучної мови, а ці звуки є умовними сигналами визначених ними об'єктів. Тобто, говорячи мовою Уотсона, мислення — це «навичка гортані», а його органом є не мозок, а гортань. У молодості Уотсона надихала думка про можливість перетворити психологію в науку, що здатна контролювати та передбачати поведінку. Потім, розвиваючи цю думку, він запропонував план* перебудови суспільства на основі біхевіористичної програми. Відповідно до Уотсона, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна «виготовити» людину будь-якого складу, з будь-якими константами поведінки. При цьому заперечувалось значення не тільки природжених ознак, а й власних переконань особистості, її установок та відношень — усієї багатогранності її внутрішнього життя. Дж. Уотсон зазначав: «Дайте мені дюжину нормальних дітей і специфічне середовище для їх виховання, і я гарантую, що, взявши будь-кого із них випадково, я зможу перетворити її у фахівця будь-якого типу: доктора, юриста, артиста, купця або жебрака та злодія — безвідносно до її талантів, схильностей, тенденцій, здатностей, покликання, а також раси її попередників». Описання повчання, що запропонував Дж. Уотсон, досить просте у свош основі (що багато в чому визначило популярність біхевіоризму). Подібно до того, як астрономія витіснила астрологію, нейрологія — френологію, хімія — алхімію, психології, наполягав Уотсон, слід відкинути уявлення про свідомість як безтілесний, примхливо діючий внутрішній агент, про який відомо лише із свідчень інтроспекції [873].

На думку Уотсона, а це чітко простежується у його наукових працях, знання характеру зв'язку подразників та реакцій дає можливість передбачати поведінку людей. Більше того, на цій основі можна моделювати такі ситуації, котрі зумовлюють певний тип поведінки. Відповідно до цього положення біхевіористів у військовій психології людина розглядається як машина, автомат, що має постійні параметри. Людина перетворена у придаток в системі людина—машина. її розглядають не як особистість, а як компонент системи, що має суто технічні показники. Проблема вивчення людського фактору містить широке поле питань — від порогів чуттєвості до стану напруженості нервово-психічних функцій. Причому головні міркування та рішення, Що стосуються людського компонента в системі людина—машина, мають виходити із характеру завдань і цілей, що стоять перед збройними силами, а не із того, що за людиною доводиться залишати які-небудь Функції [892].

Еволюціонізм біхевіористів чітко простежується у вирішенні проблем навичок. Навички, за їхньою думкою, - це система реакцій, набутих

391

на основі нечисленних природжених простих реакцій. Навичка відрізня- ється від простої природженої реакції лише якісно. Виховання, освіта людини — це, за їхнім твердженням, основний шлях соціального будівництва, що розглядається як процес формування навичок. Оскільки якісної своєрідності в характері складних реакцій немає, то і в розвитку людини немає якісного росту. Біхевіористична теорія навички повністю була прийнята військовою психологією. У збройних силах ця теорія є фундаментом методики тренування військовослужбовців. Військово-психологічне розуміння самого процесу навчання закономірно приводить до того, що від військового навчання не вимагається якісного росту солдата, росту військовослужбовця як особистості. Мета військового навчання — виробити систему необхідних навичок [892].

Психологія, з точки зору Уотсона, — «...суто об'єктивна, експериментальна галузь природничої науки, що потребує інтроспекції так само мало, як хімія та фізика. Всі згодні, що поведінка тварин може бути досліджена без залучення свідомості. Панівна досі точка зору зводилась до того, що такі дані є цінними остільки, оскільки вони можуть бути інтерпретовані за допомогою аналогій у термінах свідомості. Позиція, яку ми прийняли, полягає в тому, що поведінку людини та поведінку тварини слід розглядати в тій самій площині і як у рівній мірі суттєві для загального розуміння поведінки. Можна обходитися без свідомості в психологічному смислі. Окремі спостереження за «станом свідомості» є, відповідно до цього припущення, завданням психолога не більше, ніж фізика. Ми могли б розглянути це повернення до не-рефлексивного та наївного використання свідомості. У цьому разі про свідомість можна сказати, що вона є інструментом або засобом, за допомогою якого працюють усі науки. Так чи інакше, спосіб, що належним чином використовується вченими, нині є проблемою для філософії, а не для психології» [893].

Принципи класичного біхевіоризму представлені спрощено. У подальшому експериментальна практика не підтвердила правомірність вихідної схеми як універсальної: у відповідь на дію одного і того ж стимулу можуть виникнути різні реакції, а одна й та сама реакція може спонукатися різними стимулами. Залежність реакції від стимулу не підлягала сумніву; однак постало питання про те, що існує дещо, що визначає реакцію, окрім стимулу, точніше — взаємодія з ним. Дослідники, які розвивали ідеї Уотсона, запропонували ввести ще одну дефініцію. Зазвичай вона означається поняттям «проміжні перемінні», маючи на увазі деякі події в організмі, на який діє стимул і які, не будучи в суворому смислі реакцією (оскільки їх неможливо об'єктивно зафіксувати), також визначають реакцію у відповідь (схема S-O-R). У логіці біхевіоризму Уотсона про ці перемінні не можна розмірковувати у традиційній психологічній термінології. Проте необіхевіористи по суті порушили цю заборону, обговорюючи проблеми цілі, образу та ін. Так, Е. Толмен (1886-1959) [891] експериментально визначив, що

392

Формування історика -культурологічних засад психоаналізу

щури, які просто бігали по лабіринту, не отримуючи підкріплення, у подальшому скоріше навчаються проходити його за умови підкріплення, ніж ті, які не мали попереднього «досвіду бігання»; це означає, що в щурів першої групи сформувався образ лабіринту, котрий дозволяв орієнтуватися в ньому (Толмен назвав це «когнітивними картами»)*.

Одним із найавторитетніших представників біхевіоризму був Б. Скіннер. Він припустив, що поведінка може будуватися за іншим принципом, а саме: визначатися не стимулом, що передує реакції, а ймовірними результатами поведінки**. Це не означає свободи поведінки (хоча в межах цього підходу обговорюється проблема «самопрог-рамування» людини); у загальному смислі мається на увазі, що, маючи певний досвід, тварина або людина намагатимуться відтворити його, якщо він мав приємні результати, та уникати, якщо наслідки були неприємними. Інакше кажучи, не суб'єкт обирає поведінку, а ймовірні результати поведінки управляють суб'єктом. Відповідно, можна управляти поведінкою, винагороджуючи (тобто позитивно підкріплюючи) певні способи поведінки і таким чином роблячи їх імовірнішими. На цьому ґрунтується запропонована Скіннером ідея програмованого навчання, що передбачає «покрокове» оволодіння діяльністю з підкріпленням кожного кроку [876; 877; 879].

Біхевіоризм Скіннера базується на тому ж принципі, що і концепція Уотсона, а саме: психологія не має права займатися почуттями, потягами або будь-якими іншими суб'єктивними станами***; він відхиляє будь-яку спробу говорити про «природу» людини або конструювати модель особистості, або аналізувати різні пристрасті, що мотивують

* Толмен Едвард Чейс (Берклі) — американський психолог, творець «когні-тивного» напряму необіхевіоризму. Автор програмної книги «Цільова поведінка у тварин і людей» (Purposive Behavior in Animals and Men, 1932). Його варіант психології був протиставлений елементаристському підходу Дж. Уотсона та ґрунтувався на ідеї цілісного, або «молярного», підходу до аналізу поведінки. Одиницею поведінки визнавався цілісний акт, що розгортався на основі мотиву, направлений на певну мету та опосередкований когнітивними картами, що представляють собою знання та очікування, які формуються у досвіді. У його експериментах були використані спеціальні лабіринти.

** Скіннер Беррес Фредерік (1904-1990) - американський психолог, фундатор концепції «оперантного біхевіоризму». Ввів ключове поняття «оперантно-го обумовлювання», яке характеризується тим, що в його межах утворення умовних рефлексів відбувається при підкріпленні спонтанно виникаючої у суб'єкта реакції, а не стимулу, як у «класичному» обумовлюванні І. Павлова. Виступав з критикою необіхевіоризму за введення «проміжних перемінних» між стимулом і реакцією, оскільки вважав достатнім утворення зв'язків між стимулами, реакціями та підкріпленням.

*** Щоправда, на відміну від багатьох біхевіористів, Скіннер навіть допускає, що «факти індивідуального життя» не можна зовсім «винести за дужки наукового аналізу»; він також додає, що «проникнення у світ індивіда якщо не зовсім виключено, то у будь-якому разі дуже утруднено».

393