Глава 9

Формування історико-теоретичних

основ української культури у глобально-цивілізаційному вимірі

9.1. Культура України в кінці XIX — на початку XX ст.

XIX ст. для України було періодом бездержавного історико-куль-турного розвитку. І все ж таки кінець XVIII — перша половина XIX ст. збігаються з процесом відродження слов'янських народів, їх національним пробудженням. І цей процес позитивно вплинув на духовне життя українського народу та його самоутвердження в регіональному та світовому контексті. «Відродження виникло на хвилі національно-визвольних рухів, увібравши в себе ідеї загальноєвропейського Просвітництва і Романтизму.. Українському відродженню притаманні риси, аналогічні західнослов'янському: історико-патріотичне самоусвідомлення, розвиток наук і періодики, образотворчого мистецтва, театру, нарешті утвердження всевладної романтичної літератури з геніальним поетом на чолі» [589]. Слід зауважити, що на той час входження українського етносу до двох великих відомих імперій було своєрідним каналом зв'язку з іншими народами, який, безумовно, мав як негативні, так і позитивні результати.

До 40-х pp. XIX ст. українська культура відігравала роль своєрідного резервуару, з якого черпано багатий матеріал для творення російської культури. Згодом українська інтелігенція починає шукати і знаходити власні шляхи національно-культурного поступу, не втрачаючи творчих контактів та зв'язків із прогресивною російською інтелігенцією [911].

Першу половину XIX ст. І. Франко характеризував як час культурної роботи «вроздріб»: західна та східна частини України працювали осібно, майже не маючи постійних зв'язків та контактів. Першим цент-

416

Формування історико-теоретичних основ української культури...

ром національного пробудження українців І. Франко вважав «Харківську Україну» [912]. Харкову судилося відіграти значну роль у розвитку національної освіти в XIX ст. На той час польські магнати володіли маєтками на землях Правобережжя, що певною мірою негативно позначалося на розвитку культури та освіти [913].

Національне відродження в ті часи мало переважно суто літературний характер. Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в Києві (1846), університет ім. Святого Володимира (1834) гуртували довкола себе національну інтелігенцію. Кирило-Мефодіївське товариство очолили М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулак, потім до них приєдналися Т. Шевченко і П. Куліш. Кириломефодіївці ставили за мету дати громадянству нову політичну програму.

Майже одночасно процеси національного пробудження розпочалися на заході України. В 30-х pp. XIX ст. тут діяло демократично-просвітницьке літературне угруповання національного спрямування «Руська трійця», яке виникло у Львові серед української студентської молоді. Видані «Руською трійцею» україномовні літературно-наукові альманахи «Русалка Дністровая» (Будапешт, 1836—1837) і «Вінокрусинам на обжинки» (Відень, 1845—1847, т. 1, 2) були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими та національно-визвольними ідеями, через що переслідувалися австрійською цензурою. «Руська трійця», яку очолювали М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, підтримувала тісні зв'язки з культурними діячами Росії, Чехії, Словаччини, Сербії інших країн [914].

Головними ідейно-стильовими напрямами художньої культури першої половини XIX ст. були класицизм і романтизм. Перший домінував у просторово-пластичних мистецтвах (архітектурі та скульптурі), а другий — у просторово-візуальних (живописі й графіці) [595].

Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, стала початком зрушень у суспільно-культурному житті в Галичині, що входила до Австро-Угорської імперії. Тут було скасовано панщину. Відтоді починається культурно-політична діяльність Головної руської ради, що взяла на себе роль представника українського населення Галичини. Щоправда, її роботу оцінювали по-різному. І. Франко, наприклад, писав, що вона була «темним, відвертим від будь-якої культури» напрямом [912].

На сході України арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства зруйнував організаційний центр, який міг би очолити національно-культурний рух. Настав, за визначенням Франка, «перший антракт в історії українофільства». М. Костомаров, полемізуючи з противниками українства як з польського, так і з російського таборів, надрукував свою прапю «Дві руські народності», де доводив окремішність української культури і національного світогляду [915].

Жвава діяльність київського центру викликала новий наступ царату на український народ. Тоді Михайло Драгоманов виїхав до Австро-

14 5-560

417

Угорщини, а пізніше до Швейцарії, де розпочав видавничу справу. Він випускав збірники «Громада», а також наукову, публіцистичну та художню літературу.

Друга половина XIX ст. була часом піднесення української науки. Наукова праця велася при університетах і наукових товариствах. Українознавство мало визначних представників, серед них у вітчизняній історії головував В. Антонович, в антропології — Ф. Вовк, в етнології — М. Драгоманов, у мовознавстві - О. Потебня, П. Житецький, в літературознавстві — М. Петров та М. Дашкевич, у статистиці — О. Русів. Важливу роль в організації наукового життя відіграв заснований громадівцями часопис «Киевская старина», який став справжньою енциклопедією етнографії та історії України. На літературному полі з'явилося чимало нових талантів, зокрема Б. Грінченко, М. Коцюбинський, А. Кримський, В. Самійленко, Леся Українка. Визначним поетом, письменником і науковцем світового значення був І. Франко.

Друга половина XIX ст. — доба становлення класичної української музики та театру. В цей час творять свої шедеври С. Гулак-Артемовсь-кий і М. Лисенко. Оригінальну музику пише М. Аркас, автор опери «Катерина» (за мотивами поеми Т. Шевченка). Інтерес до народної музики в Західній Україні спричиняє появу масового хорового руху. Музичне товариство «Боян» та ін. пропагували світову та національну музику. Початок українських театральних вистав у Галичині відносять до 1848 p., а першою національною професійною трупою була трупа О. Бачинсько-го (Львів, 1864). На Східній Україні після скасування заборони українських вистав спостерігається нечуваний розквіт театру, в якому засяяли імена М. Кропивницького, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Сак-саганського, І. Карпенка-Карого (так звана «п'ятірка з хутора «Надія»). Театр був чи не єдиною національно-культурною установою, яка мала змогу впливати на маси, вчити їх рідній мові, нагадувати про історичні традиції, пробуджувати пошану до української культури. Театр протидіяв русифікації, яка проводилась через школи, урядові установи, армію, церкву.

Культурницьку роботу переймали на сході України земства, в Галичині - засновані у 1868 р. культурно-освітні громадські організації -просвіти. Австро-угорські керівники, які ставилися до національно-культурного руху більш-менш лояльно, навіть субсидіювали центральну, львівську «Просвіту», низові осередки утримувалися на народні кошти [916-918].

Слід зазначити, що у другій половині XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, а й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв'язком з народним, передусім селянським життям, загостреним національним почуттям, зацікавленістю в історії свого народу. Видатні діячі могли, органічно увібравши ці риси, вийти на загальнолюдський рівень осягнення національної проблематики.

418

Формування історико-теоретичних основ української культури...

Історія української культури XX ст. — це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше залучав «аг" Україну до загальносвітового культурного процесу, а з іншого — у суспільно-політичних колізіях ламав фундаментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури та самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10—20-х pp. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів. Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, з яких виходив розвиток культури України в подальші часи. Саме тоді виявилися принципово нові важелі культурного процесу, які набувають все більшого значення в сучасних умовах [96; 595; 919; 920].

Серед найдискусійніших питань політичної і культурної історії України першої третини XX ст. залишається вивчення суті та оцінка так званої українізації. З одного боку, українізацію середини 1920-х — початку 1930-х pp. характеризують як «розквіт», «стрімкий розвиток», «надпотужний якісний стрибок» у культурі. З іншого — історію цього періоду перетворюють на жупел «насильницької українізації». Останнім часом питання історії українізації широко висвітлюються в історичній та культурологічній літературі [17-23; 127; 268; 481; 524; 597; 608]. Автори цих робіт здебільшого підкреслюють об'єктивну зумовленість українізації, аналізують погляди її ідеологів і теоретиків радянської доби — О. Шум-ського, М. Скрипника, Г. Гринька, М. Хвильового та ін. Надруковано «самвидавську» працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), де докладно аналізуються конкретні заходи українізації [919; 921].

Досі не подолано деякі стереотипи у підході до українізації. Які ж саме?

Перше. Українізація розглядається як політика більшовицької партії, результат перенесення на національний ґрунт проголошеної XII з'їздом РКП(б) політики «коренізації». Так, київський історик, професор М. Панчук розглядає українізацію як напрям здійснення завдань «коренізації» [922]. Суть політики коренізації щодо України, на його думку, вперше викладена в резолюції VIII Всеросійської партконфе-ренції «Про радянську владу на Україні» (1919). Пов'язує українізаційні процеси з «коренізацією» і Ю. Шаповал [923]. Культуролог О. Забуж-ко твердить, що «початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву «українізація», поклала стаття М. Скрипника «Донбас і Україна» (1920) [924]. Львівський історик Я. Дашкевич у виступі на І конгресі Міжнародної асоціації україністів також пов'язував українізацію переважно з комуністичною політикою 1920-х — початку 1930-х pp. і, негативно оцінюючи саму ту політику, оголосив українізацію свідомою провокацією КП(б)У та органів ГПУ, спрямованою на виявлення та знищення національно свідомих сил української інтелігенції [925].

419