Глава 8

Слід зауважити, що необіхевіоризм з його антрополого-культуро- логічною спрямованістю у галузі соціоніки, соціології з соціальної точки зору так концептуально і не сформувався в окремий, самодостатній. Його завдання полягало в тому, щоб уникнути теоретизування, зробивши упор на конкретному знанні, що трактується позитивістсь-ки і представляється у вигляді верифікованих «протокольних фактів». Це виявилося у потоці численних прикладних досліджень окремих досить локальних проблем. Обґрунтовуючи і пропагуючи наявність «проміжних перемінних», прибічники необіхевіоризму відмовилися від їх аналізу, спрощуючи своє завдання до фіксації стимулів та «елементів соціальної поведінки», що спостерігалися у відповідь. Найбільше це виявилося у вивченні таких конкретних сфер, як соціологія організацій, поділ праці, бюрократія та ін.

Існуючі нечисленні узагальнення конкретних даних з позицій необіхевіоризму найбільш повно віддзеркалилися у так званій теорії соціального обміну (У. Хоманс [875], П. Блау [867], Д. Адаме та ін.). У. Хоманс, наприклад, базував свої постулати на позиціях «граничного психологічного редукціонізму», вважав соціологію вторинною, похідною від психології наукою. В самій же психології для нього най-привабливішим і найпродуктивнішим був саме необіхевіоризм, який давав можливість вичленити «елементарні одиниці» поведінки, що спостерігаються. Теорія обміну як така базується на парадигмі повчання та оперантного обумовлювання Скіннера та відповідає основному для біхевіоризму закону ефекту. Останній виступає як «закон вигоди», котрому підпорядкований соціальний обмін — «універсальний принцип суспільного життя». Поведінка людини описується сукупністю «виплат» (реакцій) на ті чи інші «нагороди» (стимули), які вона отримує: вдалий «обмін» закріплюється та відтворюється, невдалий — відкидається. Все, що знаходиться «між» стимулами і реакціями, пояснюється прибічниками необіхевіоризму хоч і чимось існуючим, але таким, що не піддається аналізу об'єктивними соціологічними методами і, отже, ненауковим.

8.4.3. Соціокультурологічні аспекти біхевіоризму та агресії

Соціобіхевіоризм. У межах біхевіоризму особливим напрямом є соціобіхевіоризм, який активно формувався у 60-ті pp. XX ст. Істотно новим у цьому напрямі по відношенню до зазначеного вище було те, що людина може опановувати поведінкою не через власні проби та помилки, а спостерігаючи за досвідом інших і тими підкріпленнями, які супроводжують ту чи іншу поведінку («повчання через спостереження», «повчання без проб»). Така важлива відмінність передбачає, що поведінка людини стає когнітивною, тобто включає обов'язковий пізнавальний компонент, зокрема символічний. Цей механізм вияв- і ляється найважливішим у процесі соціалізації, на його основі форму- |

402

Формування історико-культуралогічних засад психоаналізу

ються способи реалізації агресивної та кооперативної поведінки. Це можна проілюструвати експериментами основоположника теорії соціально-когнітивного повчання* канадського вченого Альберта Бандури [870; 871; 874; 895-897] та його учня Джуліана Роттера [878; 900—905]. Теорія кожного з них суттєво відрізняється від радикального біхевіоризму Скіннера, але зберігає наукову та експериментальну методологію, яка характеризує біхевіористський підхід.

А. Бандура, аналізуючи методологію «стимул—реакція», дійшов висновку, що для поведінки людини дана модель не зовсім прийнятна. Він запропонував свою модель, яка краще і грунтовніше пояснює поведінку, що спостерігається. На підставі численних досліджень він дав нове визначення інструментального обумовлювання, в якому пріоритет надавався повчанню через спостереження за зразком. При цьому підкріплення він розглядав не як єдину детермінанту повчання, а лише як сприятливий фактор. Головною ж детермінантою повчання людини є спостереження за зразками поведінки інших і за результатами цієї поведінки: та або інша форма поведінки стає мотивуючою через передбачення наслідків даних дій. До таких наслідків можуть відноситися не тільки підкріплення з боку інших людей, а й самопідкріплен-ня, обумовлене оцінкою додержання внутрішньо обов'язкових стандартів поведінки (стандарти самопідкріплення, які демонструють інші люди). Швидкість повчання залежить від психологічної доступності предмета наслідування (це - і можливість безпосереднього спілкування, і складність поведінки, що уявляється) і від ефективності мовного кодування поведінки, що спостерігається. Повчання через спостереження необхідне в таких ситуаціях, коли помилки можуть призвести до надто суттєвих або навіть фатальних наслідків.

А. Бандура, ґрунтуючись на власній теорії соціального повчання, спробував дати нову інтерпретацію агресії. Спочатку під агресією він розумів імпульсивну, близьку до патологічної реакцію на фрустрацію**,

* Теорія соціально-когнітивного повчання (Social cognitive learning theory) — напрям персонології, представлений Бандурою та Роттером, у якому підкреслюється, що поведінка є результатом складної взаємодії між когнітивними процесами та впливом оточення.

** Фрустрація — психічний стан напруги, тривоги, відчаю, що виникає при зіткненні людини з нездоланними перешкодами (реальними або надуманими) на шляху досягнення значимих цілей, задоволення потреб. Сила фрустрації залежить від ступеня значимості поведінки, що блокується, та від суб'єктивної близькості досягнення цілі. Найчастіше реакцією на стан фрустрації є виникнення внутрішньої тенденції до агресивності, яка або стримується, виявляючись у роздратованості, або відкрито проривається у гніві і може спричинити афект. Виникнення фрустрації не тільки зумовлено об'єктивною ситуацією, а й залежить від особливостей особистості. Невиправдано висока самооцінка та пов'язаний з нею завищений рівень домагань незмінно призводить до зіткнення реальних можливостей людини та труднощів тих завдань, які вона необачно

403