Глава 8

символічному їх задоволенні, відбиваючись у релігійній проблематиці, наповнюються конкретним змістом. Механізм же виникнення релігій залишається таким самим і полягає в приборканні несвідомих потягів. Різниця лише в тому, що в першому випадку враховувалася несвідома психологічна установка на ритуальні дії людини, а в другому - психологічне зрушення та заміщення одного об'єкта ненависті та прихильності іншому. У цьому розумінні табу дикунів, за Фрейдом, не чуже і сучасній людині, в несвідомих тайниках душі якої незримо присутній «Едіпів комплекс» і, отже, несвідома схильність до здійснення вбивства. Але стримується вона вже сучасними табу — моральними нормами та етикою суспільства, які сформульовані за типом християнської заповіді «Не убий!». Головна причина невдачі Фрейда на ниві історичного релігієзнавства корениться в первісній заданості його концепції, яка виникла до та незалежно від вивчення конкретно-історичної реальності. Здійснити це завдання без насильства над фактами було неможливо.

Ще одну версію походження релігії Фрейд висуває у праці «Майбутність однієї ілюзії» (1927). В основі цієї версії — постулат про слабкість та безпорадність людської істоти перед силами природи, необхідність захищатися від цих непізнаних та перевищуючих людину сил. За Фрейдом, людина не може зрозуміти сили природи, поки вони невиразні і тим самим чужі їй. І вона намагається одушевити, олюднити природу для того, щоб потім застосовувати проти неї ті ж самі засоби, які вона використовує у повсякденному житті: вона може спробувати задобрити одушевлені природні об'єкти, зробити їх предметом свого поклоніння, щоб або послабити їх могутність, або зачислити до своїх союзників. Так виникають перші релігійні уявлення, які служать своєрідною компенсацією вродженої слабкості та безпорадності людини.

Виведення релігійних уявлень із факту безпорадності людини, як і інші фрейдівські версії про походження релігії, абсолютно не суперечать його психоаналітичним концепціям. Можна встановити безпосередній зв'язок між психоаналітичним «Едіповим комплексом» і розумінням потреби людини у захисті від сил природи. Цей зв'язок виявляється, наприклад, в аналогічному трактуванні Фрейдом почуття безпорадності, яке відчувають діти та дорослі: подібно тому, як дитина шукає підтримку в батькові та надає надприродним силам ознаки особистості батька, так само і дорослі приписують силам природи характерні особливості батька, надаючи їм божественного смислу.

Другий аспект релігійної проблематики торкався питання психологічної значимості релігійних уявлень та доцільності підтримування або усунення релігійних ілюзій. При обговоренні цих проблем Фрейд недвозначно заявив про свою антирелігійну позицію, піддавши критиці не тільки окремі релігійні вчення, а і сам інститут релігії.

Погляди Фрейда на релігію цілком укладаються в межі атеїстичної традиції, яка має багату історію. Віра в реліїійні догмати була підірвана працями Коперника, Бруно та Галілея, філософією англійських та

346

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

французьких матеріалістів, встановленням взаємозв'язку між релігією та ідеалізмом у працях Фейєрбаха, теорією еволюції Дарвіна та, нарешті, найглибше — діалектико-матеріалістичним ученням. У цьому розумінні критичні міркування Фрейда на адресу релігії не можна вважати оригінальними. Але одна обставина надавала критичному відношенню Фрейда до релігії особливого звучання: критика релігійних уявлень здійснювалася ним з психологічної точки зору. Розгляд значимості релігійних вірувань для людини та критика психологічних основ релігії виявляють безперечний інтерес і є особистим внеском Фрейда в атеїстичну традицію.

Фрейд помітив, що, незважаючи на суперечливість та безпідставність багатьох релігійних догматів, вони мають якусь заворожуючу силу, здатні сильно впливати на людей. Чим можна пояснити цей факт? Тайну привабливої сили релігійних ілюзій Фрейд убачав у несвідомих потягах людини. Для того щоб успішно протистояти релігії, необхідно, як він вважав, розкрити психологічну природу релігійних ілюзій.

Оскільки релігія для Фрейда є загальнолюдським неврозом нав'язливості, а релігійні вчення — невротичним спадком минулого, то і можливість усунення релігійних уявлень із свідомості людини пов'язується з психоаналітичною процедурою, аналогічною тій, яка застосовується ним та його однодумцями при лікуванні індивідуальних неврозів. В обох випадках передбачається поступове витіснення несвідомого та заміна його раціональною розумовою діяльністю людини. Це, на думку Фрейда, може сприяти свідомому відношенню як окремої особистості, так і всього людства до переглянутих та раціонально обґрунтованих установок культури. Але в цьому напрямі має бути проведена велика та копітка робота. Адже релігійні уявлення століттями фіксувалися у свідомості людини, їх неможливо ліквідувати через насильство. Така спроба наперед приречена на невдачу так само, як і аналітик зазнав би поразки, якби спробував насильно перевести несвідоме невротика у його свідомість.

Однак, обмежений світоглядом свого часу, Фрейд пропонує позбутися релігійних уявлень через «загальнолюдську терапію», за допомогою якої, як і при лікуванні індивідуального неврозу, можна начебто перевести релігійні продукти несвідомого у сферу свідомості, зрозуміти їх ілюзорність та марність для життєдіяльності людини і при сприянні наукових знань та аргументів логічного мислення відмовитися від релігійних учень, уявлень та від релігії взагалі. Прагнення Фрейда розкрити марність для людства релігійних ілюзій, яке проходить червоною ниткою через всю його творчість, є свідченням того, що психоаналітичні дослідження, які пов'язані з осмисленням несвідомої діяльності особистості, при всій помилковості їх вихідних постулатів і неправомірно широких узагальненнях мали одну мету — допомогти людині справитися зі своїми внутрішніми пристрастями, збільшити її могутність над силами природи, направити використання культурних,

347

науково-технічних і соціальних досягнень людства на благо розвитку індивіда.

Психоаналіз, за словами Фрейда, «ніколи не замовив жодного слова» на користь розкріпачення суспільно шкідливих потягів особистості. Навпаки, він завжди закликав до свідомого приборкання пристрастей, викриваючи всілякі ілюзії: і сексуальні, і релігійні. «Ми можемо, - писав він, - постійно підкреслювати, що людський розум безсилий порівняно з людськими потягами. Але в цій слабкості є дивна особливість: голос розуму не гучний, але він не вщухає доти, доки його не почують. Кінець кінцем після численних та повторних протестів він добивається свого. От один із небагатьох фактів, які дозволяють оптимістично дивитися на майбутнє людства» [849; 868].

Завершуючи огляд релігієзнавчої концепції Фрейда, слід сказати про те, що у своїх працях він виходив із ідей паралелізму індивідуального та історичного розвитку. Якщо релігія виростає з труднощів проходження «Едіпова комплексу», то атеїзм, на думку Фрейда, корениться у їх продуктивному переборенні. Він підкреслював, що психоаналіз навчив бачити інтимний зв'язок між батьківським комплексом та вірою в бога, він показав нам, що особистий бог є ніщо інше, як ідеалізований батько, і ми спостерігаємо щоденно, що молоді люди втрачають релігійну віру, як тільки руйнується авторитет батька [843].

Так, категорично заперечуючи ідею «богодуховності» релігії, Фрейд одночасно схиляється до думки про вроджений, зумовлений «Едіповим комплексом» характер релігійної потреби. Клеймуючи релігію як «колективний невроз нав'язливості», «масову ілюзію», він одночасно вбачав у ній рятувальний засіб від індивідуальних форм невротизації [868].

Але у психоаналізі теологи знайшли для себе не тільки наукоподібне обґрунтування релігійного ірраціоналізму та песимізму, а й могутню підмогу у своїй практичній діяльності [319—322; 324—327; 859; 865]. В історії науки немало прикладів, які свідчать, що особисте неприйняття релігії, яке не спирається на наукові основи, або залишається окремим чинником біографії, або вироджується в нігілістичне бунтарство без будь-яких серйозних суспільних наслідків.

Більше того, позбавлений позитивного змісту релігійний нігілізм сам є різновидністю «перекрученої свідомості» і тому рано чи пізно перетворюється на різновидність сексуальної релігії, з якої теологи залюбки черпають для своїх систем нові ідеї та аргументи. Саме така доля чекала на Фрейда, який мимоволі, з часом із переконаного захисника розуму перетворився на апостола віри, яка попирає розум, із соціального реформатора, який звільняє людство від столітніх ілюзій та помилок, — на творця псевдонаукового міфу, що став на сучасному етапі опорою ідеологічної реакції.

Психоаналіз і художня творчість. Психоаналітичний метод Фрейд використовував і при аналізі специфічних особливостей художньої творчості та проблематики мистецтва. Тут він також відштовхується

348

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

від первісно висунутих ним постулатів і передусім від ідеї «Едіпова комплексу», в якому, за Фрейдом, історично «збігається початок релігії, моральності, суспільності та мистецтва» [855]. Джерела мистецтва він бачить у фантазії, за допомогою якої сини, відмовившись від намірів стати заступниками батька в реальному житті, ставлять себе на його місце в уяві, намагаючись таким чином задовольнити свої несвідомі потяги. Той, у кого уява була розвинена більше, став першим поетом, який зміг свої несвідомі потяги висловити в такій міфічній формі, завдяки якій вони стали не асоціальними, а перетворилися у засіб самозадоволення як в уяві самого поета, так і у фантастичних картинах інших людей. Сила поетичної уяви, яка здатна захопити маси у фантастичний, уявний світ, набуває, як стверджує Фрейд, великого значення тому, що в її основі — почуття афективної прихильності до первісного батька. Отже, фантазія та міфотворчість мають функцію сублімування несвідомих потягів людини. Таке розуміння причин виникнення мистецтва відбивається і на психоаналітичній концепції художньої творчості, і на конкретному аналізі окремих творів мистецтва. В обох випадках пропонується психоаналітична процедура розшифрування «мови» несвідомого, яка у символічній формі набуває начебто свою самостійність у фантазіях, міфах, казках, снах, творах мистецтва. Таким чином, Фрейд розглядає мистецтво як своєрідний засіб примирення опозиційних принципів «реальності» та «задоволення» через витіснення із свідомості людини соціально неприйнятних імпульсів. Воно сприяє усуненню реальних конфліктів у житті людини та підтримці психічної рівноваги. У психіці митця це досягається через його творче самоочищення та розчинення несвідомих потягів у соціально прийнятній художній діяльності. За своїм смислом така терапія нагадує «катарсис» Арістотеля [739]. Але якщо в останнього засобом духовного очищення може бути лише трагедія, то основоположник психоаналізу бачить у цьому специфіку всього мистецтва.

Основною функцією мистецтва він помилково вважає компенсацію незадоволеності митця реальністю. Але не лише митця, а і людей, які сприймають мистецтво, оскільки у процесі прилучення до краси художніх творів вони залучаються в ілюзорне задоволення своїх несвідомих бажань, які приховують і від оточуючих, і від себе самих. Мистецтво містить функцію компенсації. Але компенсація не є основною і тим більше єдиною функцією мистецтва. Компенсуюча функція мистецтва, за Фрейдом, стає основною лише тоді, коли художня творчість перетворюється на ремесло по виконанню соціального замовлення, яке не відповідає внутрішнім потребам митця, а твори мистецтва — у масову продукцію, розраховану на такого споживача, який внутрішньо настроєний на розвагу.

Звертаючись до проблематики мистецтва, Фрейд намагається розкрити суть художньої і передусім поетичної творчості. Перші кроки такого типу духовної діяльності людини, на думку Фрейда, слід шукати

349