Глава 9

цінностей, які об'єднують нас з європейською, світовою культурною спільнотою. На цьому шляху особливу увагу приділяємо вихованню творчої молоді в атмосфері поєднання високої духовності, національної свідомості та світових культурних надбань [23].

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку, які заважали процесу культуротворчого інтегрування в європейську спільноту. Сьогодні культурний розвиток України визначається такими головними чинниками та тенденціями [28]:

1) Інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як на східноєвропейські стандарти, але водночас — досить закоснілою, технічно та морально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільний лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку.

2) Останні роки (горбачовська «перебудова» та перші роки української незалежності) характеризувалися, з одного боку, застоєм і навіть симптомами розкладу традиційно централізованої, одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою (держава вже нездатна утримувати інфраструктуру культури хоча б на колишньому рівні, не кажучи про її розвиток) та помітним збайдужінням посткомуністичних керуючих еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів нової, недержавної культурної інфраструктури, яка, втім, охоплює поки що лише окремі її ділянки (образотворче мистецтво та його ринок, шоу-бізнес, частково театр та ін.) і у найближчому майбутньому не зможе, вочевидь, замінити собою державно-комунальну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації попри свій об'єктивний та загалом непередбачуваний характер відбуваються здебільшого стихійно, при інерційній, часто непослідовній політиці держави та практичній відсутності єдиної регіональної політики в Україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах керуючих кіл, так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і не лише серед широких мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищі. Поки що продовжує домінувати думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури полягає в тому, аби слугувати незалежній Українській державі більш-менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові.

3) Поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі [518], розвивається потяг до традиційної народної культури, до найкращих зразків фольклору; на

446

Формування історико-теоретичних основ української культури...

цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, жи-вописі, музиці як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу. Повернуті до української культури насильно вилучені з неї імена визначних діячів — В. Винниченка, М. Гру-шевського, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Бойчука, П. Холодного, їхня творчість стає важливим фактором сучасного духовного життя; увійшли до культурного обігу твори наших сучасників, які знаходилися під забороною, писалися «до шухляди» — О. Гончара, І. Дзюби, Є. Сверстюка, В. Стуса, М. Руденка та ін.

4) Відроджено або створено громадські організації та установи, покликані вести просвітницьку роботу, пропагувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім. Т. Шевченка, «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина», Наукове товариство імені Т. Шевченка, Міжнародна асоціація україністів тощо. Виникають нові форми культурно-освітньої і бібліотечно-інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей до відродження народних свят, обрядів, звичаїв.

5) Розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, які допомагають конкретніше усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території України. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних стосунків та міжнаціонального спілкування, розвивається прагнення інших народів до національно-культурної автономії, до утворення власних культурницьких організацій.

6) Поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікально-неповторними досягненнями, зникає політизо-вана упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають входити в культурне життя народу України [524].

7) Зростає роль церкви в процесах соціального та духовного розвитку: відроджено Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, заборонену після Другої світової війни, та Українську автокефальну православну церкву. Але водночас міжконфесійна ворожнеча загрожує стати дестабілізуючим чинником громадського життя, може негативно вплинути на процеси культурного розвитку [1043].

Об'єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом і його культурної сфери зокрема показує, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культурної політики — справа безперспективна з кількох причин.

По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться «державною культурою», а ринково-орієнтована українська економіка не буде її утримувати так,

447