Глава 8

поведінку. Будь-який аналіз поведінки з точки зору намірів, цілей та завдань Скіннер кваліфікує як донауковий і як даремне гаяння часу. Психологія має вивчати механізми, які стимулюють поведінку, і те, як вони можуть використовуватися з метою досягнення максимального результату. «Психологія» Скіннера — це наука маніпулювання поведінкою; її мета — виявлення механізмів «стимулювання», які допомагають забезпечувати необхідну «замовникові» поведінку.

Замість умовних рефлексів моделі І. Павлова Скіннер запропонував модель «стимул-реакція». Інакше кажучи, це означає, що безумовно-рефлекторна поведінка вітається та винагороджується, оскільки є бажаною для експериментатора. Тобто Скіннер вважав, що похвала та винагороджування — сильніші та ефективніші стимули, ніж покарання. В результаті така поведінка закріплюється і стає звичною для об'єкта маніпулювання. Наприклад, Джонні не полюбляє шпинат, але він все ж таки його їсть, а мати всіляко винагороджує його за це (хвалить, пригощає шматочком улюбленого пирога та ін.), тобто застосовує позитивні «стимули». Якщо стимули працюють послідовно та планомірно, то врешті-решт Джонні починає їсти шпинат із задоволенням. Скіннер та його однодумці, провівши численні експерименти, довели, що через правильне застосування «стимулів» можна значною мірою змінювати поведінку як тварини, так і людини, навіть усупереч тому, що дехто надто сміливо називає «природженими схильностями».

Довівши це експериментально, Скіннер набув визнання та популярності. Одночасно він підтвердив думку тих американських антропологів, які на перше місце у формуванні людини висували соціокуль-турні фактори. При цьому важливо додати, що Скіннер не відкидає повністю генетичні передумови. І, нарешті, характеризуючи в цілому його позицію, слід підкреслити, що Скіннер, незважаючи на генетичні передумови, вважав, що поведінка визначається набором «стимулів». Останній може створюватися двома шляхами: або під час нормального культурного процесу, або за заздалегідь наміченим планом [876—889].

Таким чином, експерименти Скіннера не передбачають певної мети виховання. Піддослідній тварині або людині під час експеримен¹ створюють такі умови, що вони поводяться досить визначеним спосо-! бом. Саме від керівника експерименту залежать умови і мета дослідження. Крім того, практика-експериментатора майже не цікавить питання мети дослідження, його більше приваблює сам процес доказів свого вміння та вибору методів, адекватних поставленій цілі. Якщо перейти від лабораторних до умов реального життя індивіда і суспільства, то постає закономірне запитання: «Навіщо людину піддають маніпуляції і хто є замовником проекту?».

У цілому ж складається враження, що Скіннер, згадуючи соціум, його культуру, все ще має на увазі свою лабораторію, в якій психолог-експериментатор діє без урахування соціально-культурних цінностей; не відчуваючи ніяких незручностей, оскільки мета дослідження для

394

нього не має значення. Звичайно, можна було б стверджувати, що автор не обтяжує себе проблемою соціальних смислів, цілей та морально-культурологічних цінностей. Можливо, саме тому складається враження, що науково-прикладні розсуди рухаються по замкненому колу: ми дивуємося оригінальності, бо єдине, що ми здатні зафіксувати, — це те, що ми дивуємося.

У такому разі може виникнути питання: а чи слід приділяти увагу в культурологічному дослідженні такому явищу, котре не має належної соціально-культурної мети. Сам Скіннер не ставить такого питання, хоча ціннісні характеристики дослідження психології поведінки різних соціальних та професіональних груп мають першочергове, ключове значення для подальшого розвитку як людини, так і суспільства в цілому. Це питання стає особливо важливим у сучасних умовах, коли глобалізаційні процеси охопили світ і загрожують самому існуванню людства (проблема можливої уніфікації культур різних народів або стандартизація творчих художніх процесів та ін.).

Зауважимо, що з точки зору психології в цілому і психології поведінки людини зокрема історичний досвід свідчить, що прагнення до творчості, оригінальності має глибокі коріння у природі людини. Зі свого боку нейрофізіологи підтверджують гіпотезу, що це прагнення «вмонтоване» у структуру мозку. Можна припустити, що Скіннер попадає у скрутне становище зі своєю концепцією тому, що не надає ніякого значення пошукам і знахідкам психоаналітичної соціології. Він переконаний, якщо біхевіоризм не знає відповіді на якесь питання, то відповіді не існує взагалі.

Цікаво простежити декларативні роздуми вченого стосовно його психолого-культурологічної ідеї. Так, він стверджує: «Якщо ми гідні нашої демократичної спадщини, то, природно, будемо готові чинити протидію використанню науки в будь-яких деспотичних або егоїстичних цілях. І якщо ми ще цінимо демократичні досягнення та цілі, то не маємо права зволікати і мусимо негайно використовувати науку у справі розробки моделей культури, при цьому нас не може засмучувати навіть та обставина, що ми в певному смислі можемо опинитися у положенні контролерів» [889, с. 1065]. Виникає закономірне запитання: «А що ж є основою для подібного ціннісного поняття всередині біхевіористичної теорії? І до чого тут контролери?».

Несподівано знаходимо відповідь у самого Скіннера: «Усі люди здійснюють контроль і самі знаходяться під контролем» [889, с. 1060]. Начебто це звучить заспокійливо для людини, яка демократично настроєна. Однак подальший аналіз дає змогу з'ясувати, що йдеться лише про несміливе формулювання: «Коли ми з'ясовуємо, яким чином господар контролює раба, а роботодавець — працівника, ми залишаємо поза увагою зворотну дію і тому сприймаємо проблему контролю однобічно. Звідси виникає звичка розуміти під словом «контроль» експлуатацію або принаймні стан однобічної переваги; насправді ж

395