Глава 7

проводиться порівняльно-типологічне дослідження окремих компо- нентів культури етносу, типологічно схожих компонентів в інших споріднених культурах з обов'язковим картографуванням і виявленням ареалів типологічно схожих форм (на синхронному та діахронному рівнях). Потім — порівняльне дослідження компонентів аж до їх найдавніших вихідних (архетипів), які типологічно, можливо, і відрізняються, але генетично пов'язані. У коло джерел, які вивчаються, підпадають як реально існуючі об'єкти етнічних культур, так і ті, що реконструюють на основі спогадів старшого покоління, письмових джерел та ін., а також археологічні матеріали (головним чином при вивченні матеріальної культури), що дозволяє виявити історичний розвиток тих чи інших культурних явищ. Завершує такі дослідження порівняльне вивчення функціонально взаємопов'язаних компонентів у хронологічно близьких зрізах з метою виявлення історико-генетичних шарів у культурі. Виникнення таких шарів зумовлене тим, що культурогенез протікає нерівномірно в результаті внутрішніх (ендогенних) процесів і дифузій — вплив культур інших етносів, при цьому одна частина новацій, що прийшли ззовні, через більший або менший проміжок часу, відмирає, інша органічно входить у культуру і бере участь у її подальшому генезисі (основні чинники, які впливають на ці процеси: соціально-економічний розвиток, функціональні потреби, екологія, стереотипи традицій та ін.). Новації ендогенного та екзогенного походження, які ввійшли в культуру в певні історичні епохи і беруть участь у її подальшому генезисі, утворюють історико-генетичні шари, які мають як відносну, так і абсолютну хронологію. Вивчення генезису і еволюції етнічних культур неможливе без достатньо повного виявлення їх історико-генетичних шарів, без урахування екологічних чинників і ролі історико-етнографічних областей та господарсько-культурних типів. Одночасно представники цього напряму зазначають, що вивчення походження та еволюції етнічних культур та їх компонентів необхідно проводити разом з дослідженнями генезису окремих міжетнічних форм народної культури, оскільки розвиток перших тісно пов'язаний із загальними і частковими процесами культурогенезу.

Ареальні та історико-генетичні дослідження історико-етнографічних (історико-культурних) областей, що також проводяться на основі порівняльно-історичного методу, дозволяють виявити схожі культурно-побутові особливості у народів, які входять у ці області, процес їх формування. Вони можуть свідчити як про генетичну спорідненість різних етносів, так і про тривалі, генетично не пов'язані культурні контакти. Тому вивчення історико-етнографічних областей потребує поєднання історико-генетичних та історико-дифузійних способів дослідження.

Велика роль порівняльно-історичного методу у вивченні генезису і еволюції господарсько-культурних типів. Порівняльні дослідження при цьому мають охоплювати всі основні компоненти господарства і

316

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

культури різних народів, які живуть у схожих географічних і соціально-економічних умовах, з метою виявлення в них типологічно близьких форм господарства і культури, які розвинулися конвергентно, а також ті, що запозичені та генетично пов'язані; виділити ареали поширення господарсько-культурних типів (і підтипів) та їх еволюцію від виникнення до етнографічної сучасності. Ці дослідження потребують залучення всіх основних способів порівняння.

Історіографія застосування порівняльно-історичного методу чимала. Перші спроби порівняння побуту різних народів та пояснення його схожості на цій основі розпочалися ще античною наукою (Геродот та ін.). Інтерес до порівняльних досліджень особливо зріс, починаючи з XVI ст. (великі географічні відкриття та ін.). На основі порівняльних матеріалів висувається ідея про єдність людських рис, спільність походження людей [833]. Так, Ж.Ф. Лафіто на початку XVIII ст. висловив думку, що причина схожості моральних традицій індійців та давніх народів Старого світу пояснюється в основному спільністю їх походження. Ще наприкінці XVIII ст. була зроблена спроба (Я.Д. Вегелен) сформулювати основні принципи порівняльного методу, в тому числі логічні основи для історичних порівнянь. Великий вплив на формування порівняльно-історичного методу мав розвиток у XIX ст. порівняльно-історичного мовознавства, порівняльної міфології та порівняльного вивчення релігій. Порівняльно-історичний метод був основним у працях евлюціоністів (Л. Морган, Е. Тайлор, Дж. Мак-Леннан, Дж. Фрезер та ін.), які вперше звернулися до історичного вивчення народної культури та закономірностей її розвитку. Проте, застосовуючи порівняльно-історичний метод, багато хто з еволюціоністів виходив із помилкового уявлення про однолінійність культурно-історичного процесу, розвиток тільки від простого до складного із залученням для порівняння окремих явищ у побуті та культурі деяких сучасних народів, які відстали у своєму розвитку, реконструювали картину первісного суспільства загалом. Часті були випадки дуже поверхового і позаісторичного порівняння.

В останнє десятиліття у США поширився неоеволюціонізм. Представники цієї школи (Д. Стюарт, Л. Уайт, М. Фрід, М. Салінс та ін.) [123] також використовують порівняльно-історичний метод у дослідженнях, які пов'язані з так званим напрямом культурної екології (особливо у працях М. Салінса). У сучасній західній етнографії порівняльно-історичний метод застосовується як метод культурної типології, яка заперечує єдині закономірності історичного розвитку, виділяє, головним чином, не загальні, а особливі ознаки в культурах народів світу. У таких напрямах в антропології культур, як історична школа, Дифузіонізм та функціоналізм, порівняльний метод по суті позбавлений історизму. В сучасних західних школах історичного синтезу та компаративістики, які поширилися в суспільствознавстві, робляться спроби на основі порівняльно-історичного методу прийти до «історичного синтезу» картини розвитку народів світу, але досягнення у цій галузі Ще не дуже суттєві.

317

У межах культурно-історичного напряму існують такі основні школи.

Теорія культурних кіл (Kulturkreislehre) — напрям в етнокультуро-логії, центральною ідеєю якого було уявлення про те, що протягом давньої історії людства встановлювалися зв'язки між окремими елементами культури. У результаті цього формувались культурні кола, які виникали на певному географічному просторі і розповсюджувалися потім окремими елементами або, частіше, цілими комплексами в інші області землі. Теорія культурних кіл була логічно пов'язана з теорією міграції, згідно з якою кожний елемент давньої культури людства виникав завжди лише один раз, а в подальшому кожний раз поєднувався з певними культурними колами незалежно від того, в якому регіоні Землі він зустрічався. На основі цього давня культура людства прирівнювалася до всієї сукупності культурних кіл; їх варіанти могли виникнути лише в результаті міграції або змішувань.

Теорія культурних кіл виникла в Німеччині на початку XX ст. [833]. Вона замінила попередню еволюціоністську школу, дослідження якої спростовувала, одночасно вороже ставлячись до марксизму. її формування було пов'язане з глибокими змінами в суспільному та політичному житті на межі століть. На думку Е. Берхейма, ідейного лідера теорії культурних кіл [123], структура органів чуттів така, що навіть використовуючи всі наші знання, ми не можемо досягнути абсолютно об'єктивного пізнання, яке охоплювало б усі об'єкти оточуючого середовища (Bernheim, 1909). Внаслідок подібного історико-філософсько-го агностицизму, поняття «історичний» тлумачилось як «випадковий». Якщо еволюціонізм піднявся вище за межу буржуазного мислення, то буржуазні історичні школи, а разом з ними і прибічники теорії культурних кіл дійшли до заперечування закономірностей. Для наукового дослідження залишилися лише другорядні питання, наприклад про центри виникнення різних культурних комплексів, їх вік, шляхи переміщення або більш загальні - «про формування культурних зв'язків» (Graebner, 1911).

Історична антропологія. Один із напрямів пізнання соціокультурної історії людства, що перебуває на межі емпіричних досліджень історії культури, які проводяться у руслі описових методологій і методів історичної науки, та системно-моделюючих, типологічних і крос-культурних досліджень історичної культурології, що базуються на методологіях культурологічної науки.

Виникнення історичної антропології пов'язане з роботою групи французьких істориків першої половини XX ст., яких зазвичай об'єднують під назвою «школа Анналів» [247] (Л. Февр [250], М. Блок [132]) та їх сучасних послідовників (Ф. Бродель, Г. Ле Гофф, Ж. Ревельта ін.). Головною новацією цього напряму була переорієнтація уваги дослідника з опису інституціональних механізмів соціальної регуляції — політичної та воєнної історії, персонали пануючих еліт, історії церкви, історії мистецтва та ін. — на вивчення «історії повсякденності» — способів життя,

318

Формування істерико -теоретичних підвалин культурології

картин світу, звичаїв, звичок та інших стереотипів свідомості та поведінки пересічної людини епохи, що розглядається. При цьому, на відміну від етнографів, які цікавляться переважно архаїчними компонентами селянської культури, історики «школи Анналів» більш за все зайняті вивченням «культури ментальностей» міського населення середньовічної Європи. Слід зазначити про певні успіхи історичної антропології в розробці та використанні методів комплексної реконструкції систем ментальних уявлень і способу життя людей середньовіччя. Досліджувальні методи історичної антропології поширилися і серед сучасних істориків Європи і США (Г.В. Гетц, І. Валлерстейн та ін.).

Морфологія культури (Kultur morphologie) — термін, який увів німецький етнолог Л. Фробеніус для характеристики наукового напряму, який вивчав зовнішню картину культурних явищ і встановлював історичні взаємозв'язки між культурами [328]. Спираючись на принципи класифікації, які були розроблені природничими науками, представники цього напряму спробували виявити відносно етнології також такі критерії, які б дозволяли звести різноманітні культурні явища до певних одиниць, у даному разі - до «культурних кіл», у відповідних, визначених географічних зонах. Крім того, Л. Фробеніус запозичив деякі філософські ідеї, а саме: образноописову філософію В. Дільтея. У результаті такого симбіозу виникла гіпотеза, відповідно до якої кожна культура як ціле має власний характер, власну «культурну душу», що відбивається на кожному окремому елементі. Цей науковий напрям обмежувався в основному рамками науково-дослідного інституту Морфології культури, який був заснований у 1925 р. у Франкфурті-на-Майні. Однак завдяки журналу «Paiduema» (з 1966 р. — «Mitteilungen zur Kulturkunde»), який видавав цей інститут, напрям отримав помітний вплив. Ще й досі в цьому виданні можна побачити основні ідеї морфології культури, хоча зміна його назви і свідчить про певний відхід від існуючої раніше відданості принципам, які були висунуті Л. Фробеніусом. Велике значення для історії етнокультурологічної науки мав той безпосередній вплив, який морфологія культури зробила на інші спеціальні напрями. З одного боку, існує зв'язок між началами морфології культури і принципами теорії культурних кіл. Останній напрям досліджень спирався на ідею Л. Фробеніуса «культурних кіл» при розробці власної методичної концепції. З іншого — морфологія культури передбачила основні ідеї вчення про конфігурацію культури. Як і всі названі напрями, морфологія культури займалася лише зовнішнім описом культурних явищ. Спроби представників класифікувати і психологічно інтерпретувати її не витримували наукової критики. На відміну від інших напрямів етнокультурології морфології культури вдалося зберегти своє значення як наукової школи, однак її позиції були поступово втрачені.

Культурогенез — один із напрямів вивчення соціальної та історичної Динаміки культури, який досліджує нові культурні форми та їх інте-

319