Глава 10

Європейським Союзом) уже сама по собі є цілеспрямованою дією у сфері культурної та національної суверенності. Так, коли в 1994 р. громадяни Австрії, Фінляндії і Швеції взяли участь у національних референдумах у своїх країнах і схвалили рішення урядів про вступ до Європейського Союзу, то тим самим була передана частина суверенітету у ключових сферах, якими раніше опікувалися національні уряди. Владні структури усвідомлювали, що визнання існування спільних інтересів і переваги від більш тісного співробітництва переважують втрату деякої частини суверенності.

Нині функціонуюча система суверенних держав часом створює ілюзію свободи. Можливо, краще не мати свободи для того, щоб мати знаряддя ведення військових дій, оскільки міжнародні політичні організації досягли такого рівня розвитку, який дозволяє їм усунути необхідність значних витрат на безпеку. У такий спосіб вивільняються ресурси для боротьби з голодом і злиднями або для вкладення їх у майбутнє своїх дітей.

Відмовляючись від деяких національних «свобод», не слід потрапляти в полон ідей про єдиний Всесвітній уряд у супердержаві ору-еллівського типу, де контролюється і направляється кожний крок, де знищується сама думка про розмаїтість людських рас, що століттями були джерелом життя і творення. Набагато правильніше було б уважно досліджувати принцип єдності в розмаїтості різних за мовою, способом мислення, навичками і традиціями етносів.

Ще один контраргумент супротивників Всесвітнього уряду полягає в переконанні, що у разі реалізації подібної ідеї з'явиться величезна за своїми розмірами і недієздатна бюрократія [1068]. Водночас створення міжнародних інститутів дозволить урядам позбутися (або значно скоротити масштаби) багатьох обтяжливих функцій (наприклад, оборона), що у даний час є невід'ємною частиною життєдіяльності суверенної держави. Подібне скорочення створило б як мінімум чималі потенційні можливості для ефективної діяльності соціального організму.

Таким чином, утворення глобальних структур не стільки сприяло б зростанню неефективно працюючої бюрократичної системи, скільки б раціоналізувало діяльність уряду, поступово усунуло б на шляху згуртування людства бар'єри, викликаючи страх, підозрілість, нездорову конкуренцію в діях держав. Висуваються аргументи і проти створення міжнародного органу для охорони навколишнього середовища; при цьому мотивацією є те, що це може привести до зростання бюрократи-зованості. Подібні висловлення навряд чи можна вважати серйозними, тому що це однозначно припускає, що альтернатива — краще, тобто нехай виникне глобальна екологічна криза, яка дійсно наступить у результаті відсутності форуму, де можна було б на міжнародному рівні обговорити цю проблему і необхідні дії.

Ті ж, хто думає, що створення Всесвітнього уряду неминуче призведе до суперцентралізації влади, до надмірного скорочення локальних і

470

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

національних свобод і навіть до виникнення деякої світової диктатури, повинні звернутися до історії. Коли у Сполучених Штатах колонії відмовилися від суверенітету на користь федеральної влади, нічого подібного не сталося; тим більше аналогічні речі не відбулися в Європі. У демократичних суспільствах, які живуть відповідно до існуючого законодавства, цілком можливо обмежити легальними способами активність уряду (як це відбулося з Європейським Союзом) через використання час від часу принципу допоміжності. Використання зазначеного принципу припускає, що питання охорони навколишнього середовища, управління економікою, оборони, безпеки (оскільки вони торкаються інтересів будь-якої країни) повинні перебувати під контролем наднаціональних структур. У цьому ж напрямі діє і такий чинник, як високий ступінь інтеграції держав.

10.2.2. Концепція поліетносфери

Основною одиницею виміру історії виступає етнос [23; 517]. Він може бути малим і великим, як китайці, росіяни, бенгальці, араби. Елементом структури етносу є субетнос, який спочатку може забезпечувати утворення етносу. Окремі етноси не живуть ізольовано один від одного, вони утворюють немовби етнічну галактику. На підставі положень Л. Гумільова ми вже з'ясували, що етнос не є вигаданою категорією або філософським узагальненням тих чи інших особливостей людей. Він, етнос, даний нам безпосередньо у відчуттях, як світло, тепло, електричний розряд, і ми вивчатимемо поліетносферу, як одне з явищ природи, біосфери, а не як гуманітарну концепцію. Етноси не існують ізольовано, виняток становлять реліктові племена, але і там проблеми позаетнічного існування окремих осіб не виникає. її там просто не може бути, тому що вигнанець, позбавлений етносу — батьківщини, підтримки колективу, приречений у суворих умовах на загибель.

Однак етноси, які безпосередньо досліджуються етнографами, — лише «хвости» тривалих фаз розвитку, причиною яких є, як уже зазначалося вище, вибух пасіонарності, результат нерівномірного поширення по землі енергії живої речовини біосфери. «Вибух» на поверхні земної кулі — немов би мутація, що викликає розвиток вільної енергії, здатної виконувати роботу, і ця енергія поштовху біосфери виявляється в етносах і живій навколишній природі у бік, зворотний принципу ентропії. Інакше кажучи, процес етногенезу компенсує собою загасання енергетичного заряду або удару біосферного запасу на Землі й у Космосі, перетворюючи інерцію спаду на свою протилежність — на життя і боротьбу людей.

Потім відбувається розширення ареалу дії активного етносу, початок відліку віку етносу — формоутворення, кристалізація, спрощення структури, бо через 600 років після появи вона стає занадто складною, стабілізація соціогенезу, потім одне-два століття «кровопускань» — пе-

471