9.4. Культурологічні аспекти незалежної України у загальносвітовому контексті

Перебудовчі процеси розпочалися в Україні із запізненням. Протягом 1986—1988 рр. спочатку в літературно-мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розгорнулися дискусії. Велике значення для осмислення ситуації та усвідомлення завдань відіграла стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?», де цій культурі поставлено діагноз — неповно-структурність як наслідок бездержавності [1044].

Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча гор-бачовська політика «гласності та демократизації» не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Однак практично вся культурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишалися під державним контролем та керувалися в основному командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування галузі культури залишалися державний та місцеві бюджети [1045].

Все ж поширеною є думка, нібито власне горбачовська «перебудова» спричинила глибоку економічну кризу, що охопила й галузь культури.

442

Формування історико -теоретичних основ української культури.-

Насправді в таких твердженнях є дві серйозні неточності: по-перше, непослідовні й половинчасті реформи стали лише каталізатором гли-бокої кризи, що віддавна назрівала, натомість «деградація культури» є насправді лише занепадом державно-комунальної культурно-просвітницької інфраструктури [1046].

1 грудня 1991 р. на референдумі проголошення незалежності підтримало понад 90 % українських виборців. Українська незалежність стала фактом міжнародної політики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема культурного [1043]. Як зазначалося, в 1989— 1991 pp. питання культурної політики стали невіддільними від власне політики, більше того — висунулися на перший план. Однак націонал-демократи, що переживали пік свого політичного впливу, розглядали культуру скоріш як засіб боротьби за державність, аніж як самоцінне явище.

Націонал-демократи з їх ідеалізацією незалежної держави та рецидивами народницької недовіри до приватної ініціативи, вкупі з «партією влади» породили головний документ державної культурної політики цього часу — «Основи законодавства України про культуру», прийнятий Верховною Радою в лютому 1992 р. «Основи»* стали величезним кроком уперед порівняно з часом, коли культурна політика визначалася постановами ЦК КПРС. Тут було декларовано принципи державної політики в галузі культури, що загалом збігаються з міжнародно визнаними, однак серед головних пріоритетів названо «відродження й розвиток культури української нації», а також «утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті», що, як законодавчо зафіксоване положення, може в певних умовах стати підставою для запровадження цензури чи позбавлення підтримки певних мистецьких явищ, визнаних не досить високоморальними чи негуманістич-ними.

Українська Конституція, яку було прийнято влітку 1996 p., проголошує гарантії свободи мистецької творчості й широкий доступ громадян до всього комплексу культурних надбань народу, без огляду на політичні переконання. Але одночасно комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніж у західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом «третього сектору» в культурі. У нас процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того, щоб митець міг працювати творчо, не «продаючись» суто комерційному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що у централізованому СРСР домінувала «радянська культура», натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне,

* До речі, на їх підмурках та з урахуванням накопиченого досвіду для обговорення широким загалом було надруковано, зокрема в газеті «Культура і життя», проект Закону України «Про культуру».

443