Глава 10

збільшення питомої ваги творчо-продуктивної діяльності в контексті прогресивного розвитку культурного буття. Врешті-решт зазначене збільшення має перерости в домінанту останньої, що у свою чергу стимулюватиме онтологічну необхідність у соціальному сприянні індивідуальному самостворенню людської особистості. Адже таке самостворення є необхідною умовою будь-якої творчої активності суб'єкта. При цьому мірою використання такої суспільно стимульованої можливості «створювати себе» як людину індивід індукує відповідну соціальну потребу в його культурнодіяльній самореалізації, що, безумовно, зменшує ймовірність його відсторонення від суспільного буття та розвиває почуття людської гідності, утвердженості в культурному середовищі.

З іншого боку, чим більшою мірою людське існування пов'язане з продукуванням «соціальної сутності» в собі самому, тим відчутнішою є схильність людини до визнання цінності загальнокультурних проявів у інших людей. Доречною буде така аналогія: чим більше зусиль батьки затрачують на виховання власних дітей, тим більш по-батьківськи теплим є їхнє відношення до дітей взагалі (оскільки із збільшенням їхньої самовіддачі процесу формування людини, у їх індивідуально-культурних вимірах більшої цінності, відповідно, набуває людське життя як таке). Так само, до речі, як і істинний хазяїн чи майстер своєї справи мають, як правило, власне «внутрішньокультурне табу» на псування чужої власності або плодів діяльності, оскільки їхня цінність визначається проекцією на власний, роками й десятиліттями «вистражданий» досвід соціалізації цих людей.

Певна річ, ми згадали аж ніяк не всі чинники тієї глобальної трансформації культурного буття, котра б передбачала перетворення людини із засобу суспільного виробництва на його основну мету. І не лише через їхню недостатню дослідженість, а насамперед через те, що нас у даному разі цікавлять не стільки часткові механізми зазначеної якісної трансформації культури, скільки взагалі її логіко-історична можливість та бодай принципова схема.

У даному відношенні вважається за доцільне виходити з висновку про те, що, згідно з одним із універсальних світоглядно-методологічних принципів, жоден процес чи тенденція, котрі мають свої просторові обмеження, не можуть бути безмежними в часі. Так само, наприклад, як «чистий реалізм» у мистецтві цілком логічно згодом заперечується, порушуючи свою «чистоту», такими мистецькими формами та жанрами, де зовнішній матеріальний світ перетворюється із цільового об'єкта відтворення на засіб передачі «внутрішнього бачення», самого сприйняття цього світу творячим суб'єктом (оскільки «чистий реалізм» у мистецтві вичерпує свій поступальний імпульс по досягненню максимально можливої міри ідентичності відтворення дійсності в мистецьких творах). Аналогічним чином «вульгарний матеріалізм» у культурі людського існування має поступово тяжіти до свого «заперечення» такою формою організації суспільного буття, яка б повертала людині відчужену

502

Співіснування культур іполіетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

від неї її «родову сутність». Даний логіко-історичний крок у культурній еволюції має стати «другим запереченням первісного синкретизму індивіда і роду, яке є «синтетичною фазою», що завершує цикл «дораціо-нальної» історії (де розум ще відіграє переважно підпорядковану роль)» [725, с. 151].

При цьому зазначена історико-культурна фаза аж ніяк не передбачає усунення того суспільного поділу праці, котрий став онтологічною основою відчуження та руйнування цілісності людського буття. Для компенсування часткового характеру останнього або для подолання «професійної обмеженості» навряд чи буде необхідним оволодіння всіма спеціальностями (хоча б через те, що відчуття вимушеності займатися тими видами діяльності, які не відповідають природним схильностям індивіда, лише поглиблюватиме його відчуженість від суспільного буття). Наприклад, щоб не відчувати своєї відстороненості по відношенню до музики чи поезії, зовсім не обов'язково «змушувати» себе стати професійним музикантом чи поетом. Для нівелювання такого відчуття буде достатнім розширення каналів свого зв'язку із загальнолюдською культурою (якщо це розширення стає потребою та знаходить можливість її реалізації як для суспільства в цілому, так і для окремого індивіда). Це, у свою чергу, стимулює відношення до світу не лише у вузькопрофесійному чи вузькопобутовому плані, а й сприяє формуванню глобальнокультурного мислення, утворенню нової планетарної єдності у вигляді світового культурного простору. Тому «істинна культура... закликає людей до єднання в боротьбі за справедливість та людяність, спонукає їх до створення нової теоретичної парадигми, котра відповідала б інтересам розвитку суспільства та особистості» [154, с. 243].

Таким чином, як свідчить проведений логіко-історичний аналіз становлення та розвитку людської культури, її попередня історія пов'язана з поетапним рухом культурогенезу до принципово нового рівня культурної організації. Йдеться про те, що з досягненням глобально-системного масштабу розвиток цивілізації, постійно стикаючись із цілком закономірною перманентною дестабілізацією системи «природа — суспільство — людина», дедалі більше пов'язується із формуванням такого пласту буття, в якому домінантна роль належить людському розумові, що більш визначено констатується як «розум людства». Даний тип взаємодії людини зі світом асоціюють у сучасній філософській літературі з поняттям «ноосфери», зміст якого можна резюмувати в переакценту-ванні від переважної зміни розуму під впливом змін у бутті до початку конструювання буття (як у духовному, так і в матеріально-практичному плані) за зразками та законами розуму [521, с. 37]. «Ноосфера є своєрідною соціокультурною онтологією раціональності; раціональності, що здійснює свою проекцію на практику взаємодії людини з природою, на першооснови людського буття. Вона передбачає кооперацію інтелектуальних засад людської активності в єдину систему колективного розуму, продуктивне використання самої здатності людського світу до раціональної самоорганізації» [723, с. 268].

503