Глава 10

таких семи суперкультур (але не цивілізацій): 1) євро-американська (Західна і Центральна Європа, Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія); 2) латиноамериканська (Південна та Центральна Америка); 3) євразійська (Східна Європа, Північна Азія); 4) китайсько-японська (Південна і Східна Азія); 5) індуїстська (Південна Азія); 6) ісламська (Північна Африка, Західна і Центральна Азія); 7) африканська (Центральна і Південна Африка).

Ми вважаємо, що в XXI ст. результатом співіснування суперкультур буде нова конфігурація світового порядку, нове співвідношення сил, нова геополітична, економічна, цивілізаційна картина світу. З позицій осмислення нелінійності розвитку історичного процесу XXI ст. — це точка біфуркації світового порядку, який настає. Йдеться про влив на світ п'яти чинників: зверхність сили, глобалізація світової економіки, хаос, пошук самоідентифікації, нерівність.

10.4. Фактори та проблеми подолання глобальної кризи сучасної культури

Розглядаючи феномен культурогенезу в попередніх главах, ми переважно обмежувалися акцентуванням дослідницької уваги на тих онтологічних підставах, що дають можливість об'єктивізувати оцінковий підхід до даного феномену через встановлення його координації з логічними механізмами самоорганізації буття як цілісної системи. Застосовуючи ці механізми до ретроспективного логіко-філософсько-го аналізу попередньої культурної історії (від її витоків до новітніх часів), ми також отримали можливість просте кити за динамікою низки глобальномасштабних тенденцій культурно-історичного процесу, знання яких може бути використаним як базові висновки при оцінці сучасного стану культурної цивілізації та її можливих перспектив. Окреслення останніх є, безумовно, необхідною (хоча й недостатньою) умовою постановки та вирішення проблеми оптимізації розвитку культурного буття.

Відповідно, даний підрозділ буде присвячено більш конкретизованому розгляду теперішнього етапу історії земної цивілізації з метою визначення основних проблем майбутнього та потенційних напрямів їх вирішення. Для цього ми скористаємося раніше проведеним дослідженням факторів та механізмів розгортання культурно-історичного процесу, на підставі яких можна буде вести мову про демаркацію «нормальних» та «критичних» станів культури на різних рівнях її само-реалізації, а отже, і про окреслення «вузлових ліній» діапазону дієвості тих чи інших форм культурної організації та соціально-історичної ре-левантності культурних цінностей та ідеалів.

Досліджуючи культурогенез у плані його підпорядкування універсальним системодинамічним принципам прагнення до рівноваги, ми встановили, що базовим мотивом даного процесу є нерівноважність у

480

Співіснування культур і паліетносфера в добу цивілізаційної глобалізації

системі «природа — людина — суспільство», де культура виступає засо-бом гармонізації (а відповідно, і фактором збалансування) складових цієї системи. Тобто культура фігурує як спосіб самоствердження людини у природному та суспільному середовищі.

Виходячи з такого погляду на проблему, можна виділити в динаміці культури ті «критичні точки», з якими пов'язані зміни спрямування траєкторії зазначеної динаміки. Наявність цих переломних пунктів спричиняється або вичерпанням «онтологічно-врівноважувального потенціалу» певної системи культурних парадигм (коли останні виявляють свою неефективність у модифікованому контексті суспільно-природного буття), або втратою внутрішньої єдності та динамічної рівноваги в надрах самої культури.

На нашу думку, буде небезпідставним розрізнення «нормальних» та «критичних» періодів культурного розвитку відповідно до того, чи здатна існуюча форма організації культури підвищити (або принаймні зберегти) досягнутий цивілізацією потенціал самостверджувальних та самореалізаційних можливостей людини у її природному та суспільному існуванні, чи цей потенціал у межах певного культурноорганізаційно-го модусу виявляє стабільно-спадну динаміку. Зазначене, безумовно, не означає, що будь-який відрізок історії, протягом якого спостерігається спад показника дієвості сформованої системи культурних цінностей, можна кваліфікувати як культурну кризу. Якщо, скажімо, такі тимчасові застої чи навіть спади соціально-онтологічної ефективності культури спричиняються переважно внутрішнім дисбалансом у системі духовного життя суспільства, і при цьому його відносне «вирівнювання» до параметрів функціональної норми не передбачатиме необхідності якісних змін культурної орієнтації (тобто обмежуватиметься в основному суто реструктуризаційними мірами), то такого роду коливання культурогенетичної динаміки вписуватимуться у критеріальні виміри «нормальної» культури. Тим більше, що динаміка, яка розглядається, взагалі не може бути абсолютно висхідною, а отже, абсолютизуючи саме цей момент культурного розвитку, довелося б узагалі відмовитись від поняття «нормальної культури».

З іншого боку, «критичним» періодом у розвитку культури можна вважати такий часовий проміжок, протягом якого культурна організація втрачає спроможність бодай до збереження своїх врівноважу-вальних можливостей в контексті буття людини у світі навіть за умови її рекреативної самостабілізації. Мається на увазі те, що культурна криза аж ніяк не обов'язково повинна заявляти про себе неодмінним розкладом системи суспільнозначимих цінностей. Остання може ще тривалий час підтримуватися консервативністю традицій або культивуватися (чи навіть насаджуватися) владними структурами, або укорінюватися засобами «дешевої популяризації» на рівні масової свідомості тощо. Однак, якщо при цьому вона деструктивно впливатиме на духовність особистості, не сприятиме гармонізації відношення людсь-

16 5-560

481