Глава 8

Він вважає, що розуміння Маркузе «нерепресивно!цивілізації» не тільки не має нічого спільного з ученням Фрейда про людину та культуру, але по суті свідчить про контрреволюційні тенденції, які відстоює цей теоретик, оскільки акцент на «визволення Еросу» та розвиток «нової чуттєвості» означає не реальне звільнення людини, а регресію до інфантильної лібідозної цивілізації [845].

Фромм вважає, що Маркузе серйозно помилився при тлумаченні «принципу задоволення» та «принципу реальності». Він розглядав «принцип задоволення» як обумовлений цілковито гедоністичними цілями, а «принцип реальності» як такий, що відноситься виключно до соціальних норм. А згідно з Фроммом, у вченні Фрейда «принцип реальності» є певною модифікацією «принципу задоволення», а не його протилежністю. «Принцип реальності», як він трактувався у Фрейда, не співвідноситься з нормами конкретної соціальної організації буття людей. В одному суспільстві він може бути засобом жорстокого придушення несвідомого потягу людини, в іншому не є причиною сексуальної репресії. «Принцип реальності» залишається таким самим в обох випадках, але те, що придушується, залежить від системи соціального характеру, а не від різних «принципів реальності» [839].

Крім того, Фромм виявляє «помилку» в інтерпретації Маркузе концепції Фрейда придушення потягу людини, оскільки в його варіанті «репресія» в рівному ступені поширюється на свідомі та несвідомі дії, в той час як у класичному психоаналізі «репресія» розглядалася в динамічному смислі, у формі витіснення несвідомого.

По-своєму інтерпретуючи психоаналітичне вчення Фрейда, франк-фуртці часом не тільки не погоджуються один з одним, а й висловлюють протилежні судження, як це сталося у працях Маркузе та Фромма. Подібна ситуація характерна для західної філософії загалом, у межах якої відношення до психоаналізу неоднозначне та суперечливе.

Не погоджуючись в оцінці ідей Фрейда та розвиваючи його концепції, франкфуртці одностайні в одному: кожний із них вважає, що класичний психоаналіз містить критичний зміст, який має бути основою «критичної теорії», яка розробляється франкфуртською школою, а всі подальші ревізії його є відходом від «революційного ядра» психоаналітичного вчення Фрейда.

Отже, як зазначалося вище, психоаналітичні ідеї органічно вписуються в концептуальні побудови провідних представників франкфуртської школи. Кожний із них по-своєму намагався переосмислити психоаналітичні концепції. При цьому всі вони апелюють головним чином до самосвідомості людини, її критичної саморефлекції як до єдиного засобу руйнування «хибної свідомості» та виліковування розуму від його «запаморочення».

Звідси їх відношення до психоаналізу, який розглядається як терапія індивідуальної та соціальної патології, що забезпечує усунення агресивних і деструктивних потягів людей, направлених як проти них самих, так і проти людства в цілому.

382

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

Фрейдо-марксистський напрям. Своєрідного розвитку набуло вчення фрейда в такому напрямі соціальної філософії, як фрейдо-марксизм [839; 845]. Воно являє собою еклектичне, тобто таке, що позбавлене внутрішньої єдності, поєднання вчень Фрейда та Маркса. Найвидатні-шими представниками фрейдо-марксизму були Вільгельм Райх (1897— 1957) та Герберт Маркузе (1898—1979). Разом з іншими фрейдо-марк-систами вони оголошують боротьбу несвідомих інстинктів (до життя і смерті, насолоди і руйнування) основним чинникам, які визначають поведінку людини, міжособистісні стосунки та розвиток суспільства.

Висунута в ті роки Райхом «сексуально-економічна» теорія [453; 455; 870; 880; 896] вже не обмежувалася дослідженням окремої людини, а поширювалася на соціально-політичні сфери суспільства, включаючи аналіз авторитарних інститутів, соціально-економічних відносин між людьми, ідеологічних рухів, у тому числі фашизму [454]. Але через психологізацію суспільних процесів його книга «Психологія мас фашизму» (1933) містила багато помилкових тлумачень та абсурдних тверджень, як, втім, і інші його праці (а їх він написав понад 20 і понад 100 статей). Найповніше його погляди на питання, пов'язані з розумінням природи людини, детермінації її поведінки, взаємовідносини між особистістю та соціальним оточенням, відбиті у працях «Діалектичний матеріалізм і психоаналіз» (1924), «Функція оргазму» (1927), «Сексуальна революція» (1936).

Райх піддав критиці положення Фрейда про «інстинкт смерті», переглянув психоаналітичні методи лікування неврозів, спираючись на емпіричні дані Б. Малиновського [106; 107], відкинув «Едіпів комплекс» Фрейда та його однобічне уявлення про біологічну обумовленість поведінки людини. Однак, як і Фрейд, Райх визнає, що поза свідомістю є така психічна реальність, як несвідоме. Будучи «подібно кантівській «Causa sui», — стверджує Райх, — воно не може бути зрозумілим саме по собі, воно може бути усвідомленим тільки у своїх проявленнях» [457]. Це та подібні твердження близькі постулатам Фрейда про вро-дженість та наслідування несвідомих інстинктів.

Райх запропонував новий варіант інтерпретації структури особистості. «Біопсихічна структура характеру», за Райхом, складається з трьох шарів, які функціонують автономно:

— «поверховий шар» — шар «соціальної кооперації»;

— «фальшивий, удавано-соціальний шар», де справжнє обличчя людини приховане під маскою ласкавості та ввічливості;

— «проміжний шар» — антисоціальний (фрейдівське несвідоме) — складає суму «вторинних імпульсів» — брутальні, садистські, похітливі потяги;

— «глибинний шар», або «біологічне ядро», складається з «природно-соціальних імпульсів», завдяки яким людина постає чесною, працелюбною істотою, здатною на щиру любов. Але, проходячи вторинний, проміжний шар, «природно-соціальні імпульси заломлюються та перекручуються.

383