9.2. Історико-культурологічні події в Україні доби національно-демократичних революцій та громадянської війни

Революційні події 1917—1920 pp. стали зламними в історії української культури. Падіння російського царату, розпад Австро-Угорської імперії, боротьба за національну державність та визначення її соціального

423

Глава 9

змісту дуже серйозно, але знов-таки суперечливо вплинули на куль-ЩН> турний розвиток народу. З одного боку, в цей час зроблено значні кроки до становлення державних форм організації культурної сфери, української вищої освіти, розвитку народного шкільництва, піднесення національно-культурного життя. З іншого - розрив поступовості розвитку, фатальні події братовбивчої війни призвели до того, що в часи, коли гасла розвитку української культури набули надзвичайного поширення, нових, по-справжньому яскравих, здатних пережити випробування часом витворів мистецтва з'явилося небагато, а велика кількість дійсно визначних пам'яток історії та культури була втрачена у вирі революцій та громадянської війни, знищена або вивезена за кордон.

Революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різні суспільні організації, а й діячів культури. Значна частина її обрала національно орієнтовані рухи й угруповання: провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник В. Винниченко, історик М. Грушевський, літературознавець С. Єфремов.

Проблема ролі інтелігенції в розвитку культури України, ставлення інтелігенції до Жовтневої революції 1917 р. та більшовицької влади має безумовно всесвітній розголос [267; 269; 946—952]. Перемогу Жовтневої революції в 1917 р. інтелігенція України в переважній більшості сприйняла негативно. Щоправда, були випадки, коли з боку окремих представників старої інтелігенції лунали визнання нового режиму. Одним із них був філолог-славіст, письменник, історик і фольклорист, поліглот, професор А. Кримський. Саме він був одним із фундаторів Української академії наук [940]. У лютому 1919 р. він оприлюднив свою заяву про визнання нової влади [953]. Подібну позицію мав і відомий математик, професор Д. Граве, автор проектів реформи вищої школи, фундатор відомої алгебраїчної школи в Києві. Продовжували працювати при всіх владах, у тому числі й при радянській, українські історики Д. Багалій, О. Левицький, П. Тутковський, В. Вернадський, М. Сумцов, А. Лобода, В. Данилевський, Л. Гіршман, К. Воблий, В. Бузескул, фахівець суднобудівництва, парових котлів і турбін, професор Одеського політехнічного інституту Ч. Кларк та ін. [954]. Незважаючи на часту зміну режимів, влад, умов роботи, попри всі негаразди не зупинили своєї праці професори Катеринославського гірничого інституту О. Терпи-горєв, Д. Черков, М. Павлов, фундатори металургії на Україні, та ін. Багатьом із них пропонували роботу за кордоном, але вони обрали вітчизняну науку [955].

Продовжували творити у скрутних умовах революцій та громадянської війни художники О. Мурашко, О. Богомазов, В. Меллер, акторка М. Заньковецька, режисер і актор Л. Курбас, музикознавець-фолькло-рист К. Квітка, М. Грінченко, актор, режисер і педагог М. Старицька, український кобзар І. Кучугура-Кучеренко [940], відомі майстри українського мистецтва К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, П. Сак-саганський та ін. [956].

424

Усі подібні факти свідчать про складний і суперечливий характер взаємовідносин різних прошарків старої інтелігенції з новою владою, Ось чому не можна оцінювати культурницьку роботу різних верств української інтелігенції перших місяців і років після жовтня 1917р. тільки виключно через політичну призму. Більшість із них, як уже наголошувалося, не сприймала нову революцію. До того ж режими в Україні постійно змінювалися. Навіть кращі представники інтелігенції не завжди могли розібратись у складнощах жорстоких місяців і років боротьби. Навіть відомий письменник і гуманіст В. Короленко закликав вести світову війну до переможного кінця, а потім жорстко і безповоротно осудив і не визнав ані Жовтневої революції, ані радянської влади [957]. Позиція В. Короленка щодо революційних подій не була унікальною. Основна частина старої інтелігенції (тобто тієї, що отримала освіту і виховання при владі царату) поділяла її.

Продовжували працювати при новій владі такі відомі педагоги, як А. Макаренко, Т. Лубенець, С. Васильченко, С. Чавдаров, М. Даден-ков, Г. Костюк, Є. Вайда, М. Бакевич, П. Горбатий, М. Добровольська, І. Шестопалов, професійний лідер учительства А. Лещенко. У важкі для української інтелігенції і народної освіти часи денікінської окупації А. Лещенко сміливо виступив проти підготовленої групою київських педагогів хвалебної декларації на адресу А. Денікіна. Збори київського українського вчительства його підтримали [957]. Найзаможніша, консервативна частина старої інтелігенції України була налякана революцією, виступала проти неї та покидала батьківщину.

Слід зауважити, що ні в 1917 р., ні в 1918 р. радянська влада не змогла законодавчо і на практиці проявити себе, бо проіснувала до 1919 р. загалом в різних містах і регіонах України від декількох тижнів до 3-х місяців. І тому перша реакція старої інтелігенції на неї була скоріше опосередкованою і нетривкою, як до чогось випадкового, стороннього і тимчасового [959]. Про це свідчать результати виборів до Установчих зборів, які відбулися в листопаді 1917 р. Якщо за більшовиків в Україні проголосувало 754 тис. виборців, тобто тільки 10 % загальної кількості, то українські есери зібрали найбільшу кількість голосів — 3,4 млн [960].

Показово, що позиція основної маси інтелігенції України мало змінилася на початку 1920 р. [961]. Більше того. Навіть деякі відомі представники старої інтелігенції змушені були визнавати вказане. Так, М. Грушевський, який протягом двох десятиріч був одним із визнаних лідерів інтелігенції України, головою Центральної Ради, перебуваючи в еміграції, вимушено констатував, що «...українська інтелігенція не витримала революційного іспиту, в значній частині відійшла від народу, впала в контрреволюцію і антисоціалізм» [962]. А попередній голова Генерального секретаріату Центральної Ради В. Винниченко пізніше визнав, що «Центральна Рада обдурювала маси, морочила голову національним питанням» [936].

Диктатура здебільше русифікованого пролетаріату лякала українську інтелігенцію, особливо сільську, яка боялась руйнації української

425

*%