Глава 9

ного оформлення [1017]. На кінець десятиріччя у Московської пат-ІР^ь ріархії по всій території СРСР залишилось не більше ста «зразково-показових храмів». На волі залишалось лише чотири із сорока єпископів, включаючи самого митрополита [1018].

30-ті роки XX ст. — час неприкритого та цинічного захоплення владою своєю безкарністю. Деморалізований народ, який звик до слухняності, став учасником і матеріалом небаченого за своєю жорстокістю експерименту — духовного самолінчування [1019]. Приховане або явне протистояння населення генеральній лінії партії підхльоснуло владу до розгортання механізму тотального обездуховлення країни. Репресії до-сягли такого рівня, що в січні 1930 р. Папа Римський Пій XI закликав усіх до всесвітнього молебню за віруючих, яких переслідували в СРСР [1020]. Створення для них нестерпних умов призвело до різкого зменшення кількості людей, які виконували релігійні обряди відкрито. Однак протягом 30-х pp. дві третини сільського населення і мінімум одна третина мешканців міст все ж відносились до категорії віруючих [1021].

Таким чином, монополізація радянською системою, її державно-партійним апаратом основних сфер культури, духовного життя суспільства в 30-ті pp. призвела до драматичних наслідків. У суспільстві стверджувалась подвійна мораль, подвійна поведінка. Партійно-державна «програма-мінімум» була виконана. СРСР фактично «палив мости», що зв'язували його з загальнолюдськими культурними традиціями.

Тридцяті роки стали для української культури зловісною Голгофою, хресним шляхом, пройденим з вини антинародної, антинаціональної політики радянської держави сталінських часів. Процеси українізації було насильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтелігенції незалежно від їх політичної орієнтації, вчинено справжній геноцид щодо українського селянства під час голодомору 1932—1933 pp.

Аналізуючи загальну соціально-культурну ситуацію 30-х pp. в Україні, можна умовно виділити такі етапи її розвитку:

1. 1930—1932 pp. Маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручується, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х pp. Поки ще продовжується робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці.

2. 1933—1935 pp. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці «помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні». Усунений зі своєї посади, М. Скрипник покінчив життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М. Ялового почалися репресії проти діячів культури м. Харкова, застрелився М. Хвильовий, заарештовано та відправлено в табори Остапа Вишню. Л. Курбаса, звинуваченого в націоналізмі, вигнали з театру, ув'язнили, згодом він загинув у таборі. Жертвами репресій стали художник М. Бойчук та його послідовники, драматург М. Куліш, письменники — члени ВАПЛІТЕ,

434

Формування історика-теоретичних основ української культури...

Майстерні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та ін. Відразу після вбивства С. Кірова у грудні 1934 р. заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського та ін. Тільки письменників за цей час репресовано близько 500! Саме про цих людей можемо сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, передусім гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного вчительства та кооперативного руху.

3. 1936—1938 pp. У 1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже в 1937-1938 pp. репресовано майже всі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях, у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор. Новий шквал репресій знищив багатьох ще вцілілих діячів культури. Тільки в кінці 1938 р. масовий терор тимчасово стихає, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі труднощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.

Таким чином, 30-ті pp. XX ст. дають суперечливу і по-своєму строкату картину. Нечуваною ціною оплачені господарські «подвиги» доби індустріалізації. Утверджена тоталітарна політична модель. Поруч з деякими досягненнями (адже творча діяльність не припинилася зовсім) спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого в 20-ті pp. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові культуротворчі пошуки. Все це створювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціальної міфології, давало можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинародних, антигуманних і, по суті, антикультур-них цілях.

Сталінська концепція культури - «соціалістичної за змістом, національної за формою» — набула фатального значення для розвитку національної культури. Оригінальний зміст творів мистецтва, який спирався на національні традиції, оголошувався «націоналістичним» і переслідувався. Натомість книжкові сторінки, театральний кін, концертні сцени та ін. заповнювали псевдофольклорні підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі українства боролися ще в XIX — на початку XX ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій. Ця «імітат-культура» пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з величезною помпою проходили в Москві і які так полюбляв «батько народів».

Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УРСР. Як відомо, з літа 1919 по осінь 1939 pp. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі Че-хословаччини. Іноземні володарі у ставленні до місцевого населення

435