Глава 8

впевнені у своїх здатностях вирішувати стресові ситуації, схильні впливати на оточуючих, не мають проблем у міжособистісних відносинах. У вітчизняній термінології найбільш близьке визначення — стенічні особистості [883]. Стенічність передбачає спадкову схильність. Теорія Д. Роттера, навпаки, дає можливість і простір для практичної діяльності з метою виховання індивіда, максимально наближеного до інтернальної особистості.

Якщо пригадати історію питання, то слід зауважити, що вже філо-софи-просвітителі наполегливо відстоювали цю ідею, причому у її радикальній формі. Вони, до речі, стверджували, що людина народжується доброю та розумною. І якщо в ній розвиваються дурні схильності, то причина тому — дурні обставини, виховання та приклади. Багато хто вважав, що не існує психічних відмінностей між статями і що реально існуючі відмінності між людьми пояснюються виключно соціальними обставинами та вихованням. Слід зазначити, що на противагу біхевіо-ристам, ці філософи мали на увазі не маніпулювання свідомістю, не методи соціальної інженерії, а соціальні та політичні зміни самого суспільства. Вони вірили, що «добре суспільство» забезпечить формування доброї людини або принаймні зробить можливим виявлення її кращих природних ознак.

Соціокультурологічні аспекти біхевіоризму і агресії. Відразу ж зауважимо, що знання біхевіористської методології дуже важливе для вивчення проблеми агресії*, оскільки у США більшість учених, які хоч якоюсь мірою причетні до проблеми агресії, є прихильниками біхевіоризму. Прибічники біхевіористичної теорії вважають, що людина відчуває, думає та поводиться так, як є, на її думку, правильним для досягнення

* Агресія (від лат. aggredi — нападати) — цілеспрямована деструктивна поведінка, що суперечить нормам і правилам співіснування людей у суспільстві, наносить шкоду об'єктам нападу, спричиняє фізичну шкоду людям або викликає у них негативні переживання, стан напруги, страху, пригніченості та ін. Агресія поєднує такі різні акти поведінки, як недобрі жарти, плітки, ворожі фантазії, деструктивні форми поведінки, аж до вбивства та самовбивства. Агресивні дії можуть виступати як засіб досягнення будь-якої цілі (інструментальна агресія), як спосіб психічної розрядки, заміщення задоволення блокованої потреби та переключення діяльності як форми самореалізації та самоствердження. Виділяють такі види агресії: 1) фізична (напад) - застосування фізичної сили проти іншої особи або об'єкта; 2) вербальна - виявлення негативних почуттів як через форму (суперечка, крик), так і через зміст вербальних реакцій (погрози, прокльони); 3) пряма агресія — дії, безпосередньо направлені проти будь-якого об'єкта або суб'єкта; 4) непряма —дії, направлені на іншу особу обхідним шляхом (злі плітки, жарти тощо), а також дії, що характеризуються ненаправ-леністю та неупорядкованістю: раптова лютість (тупотіння ногами, крик, биття кулаками по столу та ін.); 5) аутоагресія (самообвинувачення, нанесення собі тяжких ушкоджень, самовбивство); 6) ворожа агресія, що виявляється в діях, метою яких є нанесення шкоди об'єкту агресії; 7) інструментальна агресія, що є засобом досягнення будь-якої мети.

408

Формування історика-культурологічних засад психоаналізу

найближчої бажаної мети. Таким чином, агресивність, як і інші форми поведінки, є благополучно надбаною (тобто найвигіднішою та най-ефективнішою стратегією досягнення цілі) і визначається тим, що людина (агресивним шляхом) добивається максимальних переваг.

Теорію агресії вивчало багато вчених [874; 881; 897; 898; 900-902; 907—910]. У нашому дослідженні ми не передбачаємо займатися характеристикою та оглядом тих чи інших напрямів, нас цікавить розуміння агресії з точки зору біхевіористичної доктрини. Про важливість для науки і психокультурологічної практики свідчать твердження австрійського біолога і філософа, лауреата Нобелівської премії Конрада Лоренца (1903—1989): «Говорячи про біхевіористичну доктрину, я вважав, що на ній, безумовно, лежить «чимала доля вини у моральному і культурному розвалі, що загрожує Сполученим Штатам». Між тим у самих Сполучених Штатах пролунала низка досить енергійних протестів проти цього лжевчення. Епідемії духовних хвороб нашого часу, починаючись в Америці, зазвичай досягають Європи з деяким запізненням. І в той час як в Америці біхевіоризм почав спадати, він лютує зараз серед психологів та соціологів Європи. Можна передбачити, що епідемія поступово згасне» [908].

Таким чином, через духовні хвороби, моральний і культурний розвал людська поведінка формується виключно під впливом соціального оточення, тобто визначається не «природженими», а соціально-культурними факторами. Це стосується агресивності, яка є одним із головних перепон на шляху прогресу людства.

Філософи від давнини і до сучасності під соціально-культурними факторами, на відміну від учених-біхевіористів, мали на увазі зовсім не маніпулювання свідомістю, не методи соціальної реінженерії, а соціальні та політичні зміни самого суспільства. Вони вірили, що «добре суспільство» забезпечить формування доброї людини або принаймні зробить можливим проявлення її кращих природних особливостей. Як і представники логічного позитивізму в філософії, основоположники біхевіоризму в особі Дж. Уотсона виносять за дужки всі суб'єктивні фактори, які не піддаються безпосередньому спостереженню, такі як: відчуття, сприйняття, уявлення, потяг і навіть мислення та емоції, оскільки вони мають суб'єктивну природу [873]. На шляху свого розвитку від формулювань Уотсона до необіхевіористичних конструкцій Скінне-ра це вчення зазнало досить помітних змін. Психологія Б. Скіннера — це наука маніпулювання поведінкою; її мета — виявлення механізмів «стимулювання», які допомагають забезпечувати необхідну «замовникові» поведінку [876; 877; 879; 888; 889]. Як уже зазначалося, замість умовних рефлексів моделі І. Павлова Б. Скіннер говорить про модель «стимул—реакція». Інакше кажучи, це означає, що безумовно-рефлекторна поведінка вітається та винагороджується, оскільки вона є бажаною Для експериментатора. Б. Скіннер вважав, що похвала, винагорода є сильнішим та дієвішим стимулом, ніж покарання. У результаті така

409

поведінка закріплюється і стає звичною для об'єкта маніпулювання; ;нн- через правильне застосування «позитивних стимулів» можна в неймовірній мірі змінювати поведінку як тварини, такі людини. І це навіть всупереч тому, що дехто надто сміливо називає «природженими схильностями». При цьому агресивність, як і інші форми поведінки, є благополучно набутою і визначається тим, що людина прагне добитися максимальної переваги в суспільстві.

Вчений-біхевіорист А. Басе визначає агресію як «поведінку, що викликає роздратування та наносить шкоду іншим організмам» [909]. При цьому він не включив у визначення агресії такий важливий елемент, як намір (мотив), оскільки це передусім — цілеспрямована дія, направлена на майбутню мету, що є несумісним з біхевіористськими поглядами, а по-друге, це поняття важко застосувати відповідно до цієї теорії взагалі. «В цілому категорія наміру дуже складна для аналізу; до того ж агресивна поведінка у більшій мірі залежить від результатів стимулювання. Саме вони визначають виникнення та інтенсивність агресивних реакцій. Тобто, інакше кажучи, йдеться про те, щоб визначити, які види стимулів спричиняють агресивну поведінку», — зазначав А. Басе у книзі «Психологія агресії», відмовляючись від психоаналітичного підходу до проблеми [909].

Інший провідний дослідник у галузі психології агресії, біхевіорист Л. Берковіц, який дотримувався подібних поглядів, також не відхиляє ідею мотивованих почуттів, він модифікує її, описуючи теорію «агресії— фрустрації», демонструючи тим самим більше розуміння емоційних станів людини, ніж Б. Скіннер. Щоправда, в цілому він підтримує головний принцип Скіннера, який полягає в тому, що об'єктом наукового спостереження є дія, а не діюча людина [910]. Експерименти, які провів Л. Берковіц, доказують, що навіть безвинні зіткнення з тими чи іншими речами, що мають вороже значення, можуть викликати ворожі думки, які в подальшому формують наші думки про інших людей. Тобто якщо ми читаємо якісь уривки із книги, котрі наповнені словами з ворожим значенням, то протягом певного часу після цього ми негативно інтерпретуємо неоднозначну поведінку інших. У більш пізніх працях у концептуальну схему «фрустрація-агресія» Л. Берковіц увів три поправки: а) фрустрація необов'язково реалізується в агресивних діях, але вона стимулює готовність до них; б) навіть при стані готовності агресія не виникає без належних умов; в) вихід із фруструючої ситуації за допомогою агресивних дій виховує в індивіда звичку до подібних дій [869].

Оскільки Л. Берковіц та Б. Скіннер додержуються того принципу, що об'єктом наукового спостереження є дія, а не діюча людина, вони не надають серйозного значення фундаментальним відкриттям 3. Фрей-да, тобто не враховують того, що поведінку визначають психічні сили, які в основному знаходяться на несвідомому рівні, і, нарешті, що свідомість («прозріння») саме і є тим фактом, котрий перетворює енергетичний потенціал і визначає направленість цих сил [904]. Вони обидва

410

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

погоджуються з тим, що в цивілізованому суспільстві переважна більшість людей рідко виявляє фізичну або вербальну агресію. Але вчені розходяться у поясненні причин.

На відміну від них 3. Фрейд не помилявся відносно людської натури. Він додержувався думки, що для збереження цивілізованого суспільства потрібна сила. Без загрози покарання і безпосередньої відплати брутальні сили, приховані під тонким культурним шаром зовнішньої вихованості, вириваються на свободу та виявляються в агресивних діях. Л. Берковіц стверджує, що наша вихованість відіграє більшу роль, ніж загроза покарання. Він не вважає, що люди є своєрідними вулканами, які дрімають лише із страху бути покараними. Виявлення агресії було б порушенням нашого соціального кодексу і норм адекватної поведінки, тобто нам довелося б засуджувати себе самих.

І нарешті, слід зауважити, що біхевіористи претендують на «науковість» свого методу на тій підставі, що вони вивчають ті види поведінки, котрі доступні візуальному спостереженню. Однак вони не сприймають твердження про неможливість адекватно описати «поведінку» у відриві від діючої особистості. Основний біхевіористський тезис, згідно з яким поведінка, що спостерігається, представляє собою надійну з наукової точки зору величину, цілком помилковий. Насправді поведінка відмінна залежно від різниці мотивуючих її імпульсів, а вони часто приховані від спостерігача.

Як бачимо, психоаналіз — розроблене 3. Фрейдом на початку XX ст. вчення, яке стало своєрідною науковою революцією та серйозно вплинуло на розвиток культури і особливо — художньої творчості. В історії духовної культури, наукової творчості навряд чи можна знайти вчення, яке б викликало такі значні розходження в оцінках.

Психологічне вчення про культуру представляє собою своєрідну методику тлумачення знаків, семіотику або навіть симптоматику духовної художньої творчості. Погляди Фрейда, його послідовників і опонентів на мистецтво, релігію, мораль, культурні інституції — це погляд лікаря, який визначає за симптомами причини, характер, процес психічної діяльності людини в галузі культури і мистецтва.

Однією зі сфер застосування психоаналітичного вчення Фрейда була філософія історії та культури. Вважаючи, що за допомогою психоаналітичного дослідження окремої людини можна висвітлити багато загадок історії людства, Фрейд використовував психоаналіз для конструювання власної філософії історії і культури. При цьому він виходив із того, що психічний розвиток окремої людини скорочено повторює хід розвитку всього людства, а протікання несвідомих процесів зумовлює специфіку виникнення як етичних і моральних норм поведінки, так і суспільних зв'язків культурних досягнень і соціальних інсти-

411

тутів, які свідчать про прогрес цивілізації та культури від примітивних первісних спільнот до сучасної організації буржуазного суспільства.

Розгляд основних ідей психоаналізу та фрейдизму як специфічного соціально прийнятного світогляду та світовідчуття свідчить, що психоаналітичні концепції особистості, історії розвитку людства, релігії, мистецтва та всієї людської культури містять такі різнопланові посилки, судження та кінцеві висновки, які зумовлюють подвійне відношення до індивідуально-психологічного та культурно-філософського вчення Фрейда. Це необхідно враховувати при оцінці психоаналізу та фрейдизму, визначенні як сильних, так і слабких сторін психоаналітичного вчення, виявленні методологічної неспроможності, обмеженості психоаналітичного підходу до дослідження особистості, культури, суспільства.

Розмаїття поглядів, яке й нині спостерігається в межах психоаналізу, робить нелегкою відповідь навіть на таке просте питання: чи є психоаналіз, незважаючи на всі парадокси його історії, більш або менш єдиною теоретичною конструкцією, чи, розглядаючи його сьогодні, ми опиняємося лише перед поверхово об'єднаним конгломератом течій, позбавленим специфічного для нього концептуального ядра.

Відповідь на це питання тим більше важка, оскільки, з одного боку^ теоретичні позиції, які характеризують різні напрями сучасного психоаналізу, ніколи раніше не були такими, які важко суміщати, а з іншого — незважаючи на свою внутрішню різнорідність і навіть розщеплення, психоаналіз продовжує залишатися в межах західної культури течією якісно особливою, яка протистоїть більшості інших напрямів, котрі в певному ступені символізують або відбивають цю культуру.

Сьогодні можна з упевненістю сказати, що, завоювавши певне місце в західній культурі як течія, яка мала спочатку психотерапевтичну, а потім також філософську і соціологічну орієнтацію, психоаналіз поступово наштовхувався на досить різкий опір його подальшої експансії. При всій «модності» деяких його понять та закликів, їх популярності на сторінках невимогливого масового друку в умовах сучасної культури Заходу він залишається ізольованою сферою думки. Справжнього оплодотворення ідеями психоаналізу концептуальних напрямів, проникнення цих ідей в інші історико-філософські або культурологічно-психологічні течії не відбулося.

Такий стан речей не може не загострити природно виникаюче питання: чим обумовлена ця парадоксальна життєздатність системи, яка сама по собі, тобто при ретроспективному погляді на її власні внутрішні протиріччя, вимальовується як надто нестійка. Що саме дозволяє цій системі зберегти певний ступінь історичної стабільності при неприйнятті її світом інших ідей, наявності в ній сильних критичних тенденцій, направлених на переосмислення її основних вихідних положень?

Відповідаючи, слід передусім підкреслити, що своєрідність долі психоаналізу пояснюється своєрідністю спектра ідей, які він намагається утвердити. Існуванням у цьому спектрі як важливих ідей, які мають

412

Формування істерико -культурологічних засад психоаналізу

серйозне значення для подальшого розвитку наших знань, так і ідей малої наукової цінності, ідей-ефемерів, про які дуже скоро перестають і думати після того, як вони були сформульовані. Якщо останні надають історії психоаналізу обрис динамічної мозаїки, неустанної зміни програм та декорацій, то перші виступають як основа незаперечного опору, який ця течія чинила протягом десятиліть найрізноманітнішим спробам його критики.

Які ж це «стабілізуючі» психоаналіз ідеї? Відповідь вимагає глибокого аналізу, оскільки вони такі, що сприймаються нелегко: погодження з ними можливе лише при відмові від трактувань, які вже давно стали традиційними, тобто при умові нового погляду на низку історико-культурологічних, соціальних, психологічних та клінічних проблем.

Майже столітня історія психоаналізу переконливо говорить на користь того, що, наскільки б яскраво не проявлялася мінливість напрямів психоаналітичної думки, всі ці напрями, починаючи від створених першими «відступниками» Адлером і Юнгом та закінчуючи найві-домішими сучасними теоретиками психоаналізу Клайном та Лаканом, ґрунтуються на одній спільній для них ідеї існування несвідомого, яке розуміється як категорія принципово психологічна.

Якщо стверджується, що психічна діяльність, яка не усвідомлюється, виявляється в тому або іншому виді у структурі будь-якої форми людського реагування, будь-якого поведінкового феномену, то стає очевидною неможливість зрозуміти абстрактно від цієї ідеї жодний із проявів цілеспрямованої активності людини. На наш погляд, це виглядає таким чином.

Критична направленість мислення Фрейда, спроби співвіднесення абстрактних філософських понять про суть людини та її внутрішній світ з емпіричними даними психоаналітичного спостереження, виявлення причин та специфічних умов виникнення неврозів, виділення в особливий об'єкт дослідження тієї сфери людської діяльності, яка не покривається областю свідомого в людині, розгляд художньої діяльності та творів мистецтва під кутом зору психології митця, віра в розум, критика етичних норм та моральних приписів «сильних світу», негативне ставлення до цінностей масової культури — все це сильні сторони психоаналітичного вчення.

Разом з тим, психоаналіз Фрейда містить багато явних та прихованих протиріч, методологічно неправильних установок та науково необгрунтованих тверджень, які межували з міфологічними вигадками, ілюзорністю та утопізмом: визнання вродженості та наслідування «первинних» несвідомих потягів людини, теорія сексуального розвитку дитини, концепція історичного розвитку людства, пояснення прихованого смислу та змісту художніх творів крізь призму сімейних стосунків та індивідуально-особистісних переживань митця в ранньому Дитинстві, утопічно-просвітницьке відношення до можливості усунення релігійного світосприйняття, історично обмежений підхід до

413

аналізу культурних та соціальних досягнень цивілізації, екстраполяція '^іі! висновків, які були зроблені на основі приватного спостереження на більш загальні закономірності розвитку природи, суспільства та культури.

Слід зазначити, що серед послідовників і опонентів психоаналізу найбільш серйозні позиції займали неофрейдисти. Вони піддали критиці низку положень психоаналізу у тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але при цьому зберегли найважливіші компоненти його концепції (вчення про ірраціональні мотиви людської діяльності, первісно притаманні кожному індивіду). Названі вчені перенесли центр ваги на дослідження міжособистісних стосунків. Вони це зробили, намагаючись відповісти на питання про людське існування та культуру, про те, як людина має жити і що робити.

Причиною неврозів у людини неофрейдисти вважають тривогу, яка зароджується ще у дитини при контакті з ворожим їй світом та посилюється при відсутності любові та уваги. Пізніше такою причиною виявляється неможливість для індивіда досягти гармонії з соціальною структурою сучасного суспільства, яке формує в людині почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження. Саме суспільство неофрейдисти розглядають як джерело загального відчуження. Воно визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості та перетворення її ціннісних, практичних ідеалів та установок. Жодне з соціальних утворень, яке знало людство, не було спрямоване на розвиток особистісного потенціалу. Навпаки, соціуми та культури різних епох чинили тиск на особистість, трансформовували її, не дозволяли розвитися кращим задаткам людини. Тому, вважають неофрейдисти, через зцілення індивіда може і має відбутися оздоровлення всього суспільства і його культури.

Значний внесок в історико-культурологічний, філософський аспекти розвитку ідей Фрейда зробили представники різних наукових шкіл. В основі філософсько-культурологічних побудов відомої франкфуртської школи, наприклад, разом з ідеями Гегеля, Ніцше та інших мислителів є і психоаналітичне вчення Фрейда про людину та культуру. Своєрідного розвитку набуло вчення Фрейда у такому напрямі історії і соціальної філософії, як фрейдо-марксизм. Це — еклектичне поєднання вчень Фрейда і Маркса. Представники фрейдо-марксизму оголошують боротьбу несвідомих інстинктів (до життя і смерті, насолоди і руйнування) основними чинниками, які визначають поведінку людини, міжособистісні стосунки та розвиток суспільства і культури.

Слід згадати ще одну інституцію — американську етнопсихологічну школу. Саме вона очолила один із провідних теоретичних напрямів в американській етнографії 1930- 1950-х pp., яка намагалася пояснити етнічні відмінності та динаміку культур за допомогою неофрейдистськоі теорії «базової структури особистості».

Історико-культурологічна парадигма фрейдизму, як зазначалося у главі, доповнюється постулатами біхевіоризму як своєрідного психо-

414

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

логічного напряму культурології. Як ми пересвідчилися, біхевіоризм не має психолого-культурологічної теорії розвитку особистості. Він аналізує її лабораторну поведінку в умовах експерименту і не може моделювати діючу особу в реальному житті, у соціумі.

До того ж принципи біхевіоризму суттєво впливали на розвиток соціальних наук у XX ст. Біхевіористські теоретичні моделі (особливо теорія повчання), разом із психоаналітичними, активно використовувалися у першій половині століття представниками напряму «культура та особистість».

На відміну від європейської, американська психологія (біхевіоризм), що слугувала монополіям, які тільки-но зароджувалися, мала чітку прагматичну направленість на те, щоб, вивчивши людину, максимально використати її психофізіологічні можливості. Таким чином, біхевіоризм, який народився як реакція на ідеалістичні або дуалістичні напрями в європейській психологічній традиції, на межі XIX—XX ст. вийшов на цілком жорсткий, операціональний прагматичний рівень дослідження. Слід підкреслити вагомість самого факту: біхевіоризм став важливою складовою доктрини маніпуляції свідомістю, що розробляється у галузі психологічних наук. При цьому робиться спроба відірвати свідомість і поведінку людини від цінностей соціуму, культури, традицій, духовності, помістивши людину у лабораторні умови експерименту.

У ЗО—40-ті pp. XX ст., коли були переосмислені деякі принципи теорії біхевіоризму, сформувався новий напрям — необіхевіоризм. Через духовні хвороби, моральний і культурний розвал людська поведінка формується виключно під впливом соціального оточення, тобто визначається не «природженими», а соціально-культурними факторами. Це стосується агресивності, яка є одним із головних перепон на шляху прогресу людства.

Філософи від давнини і до сучасності під соціально-культурними факторами, на відміну від учених-біхевіористів, мали на увазі зовсім не маніпулювання свідомістю, не методи соціальної реінженерії, а соціальні та політичні зміни самого суспільства. Вони вірили, що «добре суспільство» забезпечить формування доброї людини або принаймні зробить можливим проявлення її кращих природних особливостей.

Таким чином, розгляд історико-культурологічних аспектів психоаналізу, дослідження його ролі у розвитку культури, художньої творчості виявляють нові можливості духовного піднесення людини. І сьогодні, коли відбувається становлення інформаційного суспільства, завершується процес глобалізації сучасної цивілізації, технократичні парадигми загрожують існуванню гуманітарної культури, комп'ютер може замінити книгу, а штучний інтелект - людину, висвітлення нових можливостей духовного удосконалення людини має пріоритетне, стратегічне значення для розвитку людства.

415