Глава 2
У будь-якому разі криза характеризується загибеллю багатьох параметрів порядку, ростом обсягу інформації та комунікативних зв'язків у режимі із загостренням. Як наслідок — виникає фрагментарність сприйняття світу, криза самоідентифікації як особистості, так і соціальних груп, загострюється напруження в міжнаціональних та міжконфесійних відношеннях, людини і природи, культури природничої та культури гуманітарної тощо. В цих умовах поява нових парадигм пізнання цілком закономірна. Синергетика поглиблює методологію історії та культурологічних досліджень. Прямолінійна екстраполяція тих чи інших часткових короткочасних тенденцій, на яких ґрунтувалися прогнози та проекти соціального переустрою, поступається місцем конструктивістським моделям: майбутнє бачиться як паліативний простір можливостей, а сучасність — як напружений процес вибору. Комплекс синергетичних категорій моделей самоорганізації у науках про людину та суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, історії, культурології, соціальної та історичної психології, етики, розкриваючи при цьому маловідомі причини залежності.
Синергетика зародилася як природнича наука. Нині вона охоплює все нові предметні області, перетворившись у світоглядну парадигму. Однак як наука, щоб мати можливість пізнавати оточуючий світ, вона має власний математичний апарат (якісна теорія диференційних рівнянь, теорія катастроф, фрактальна геометрія, теорія алгоритмів та ін.). Математичні моделі та експериментальні методи, властиві синергетиці як природничій науці, не можуть бути прямо редукованими на соціально-культурну площину. Тому разом з теоріями, в яких відображаються перехідні процеси, виникнення, руйнування складних систем, претендентами на практичне застосування в моделюванні процесів самоорганізації історико-культурних суспільних процесів може бути тільки створення власного математичного апарату в синергетиці, що дозволить прийти до єдиного розуміння культури, науки, суспільства, людини, природи і одночасно враховувати різноманітність ознак цих систем. У подальших главах ми обмежимося лише якісним поясненням еволюційних шляхів розвитку культур і цивілізації у культурно-історичному процесі людства.
108
Глава 3
Формування основних історико-теоретичних параметрів культури
3.1. Культура, етнос, людина
3.1.1. Еволюція дефініції «культура»
Як свідчить попередній аналіз, у наш час поняття «культура» дещо втратило свій старий зміст, а його дефініція стала надто строкатою, остаточно заплутаною з причин збільшення кількості вчених, що намагаються висвітлити цю проблему. Не визначивши дефініцію «культура», ми не маємо можливості знайти місце таким ключовим поняттям, як «цивілізація», «етнос», «освіта», «виховання» та ін. [709].
Культуру етносу визначимо як соціально-прогресивну творчу Діяльність його членів у всіх сферах буття і свідомості, як діалектичну єдність процесів упредметнення (відтворення, створення цінностей, норм, знакових систем тощо) і розпредметнення (освоєння інтелектуальної діяльності, традицій, культурної спадщини та ін.), спрямовану на реформування дійсності, перетворення багатства історії етносу у внутрішнє багатство особистості, усіляке виявлення й розвиток сутнісних сил людини [517].
«Структура» культури зображена на рис. 3.1 [221; 709]. Основу культури етносу складає «трикутник взаємодій»: технологія та економіка (економічний спосіб виробництва) <*► духовна культура людини та суспільна свідомість (духовна сфера) о культурні норми і соціально-політичні відносини, занурені в етногенез і культурогенез.
Під технологіями (технологічними способами економічного виробництва) ми розуміємо обумовлені станом знань і суспільної ефективності
109
засоби й технологічні способи досягнення цілей, поставлених суспільством. Технології та економіка охоплюють всю сферу матеріальної діяльності етносу і предметні результати діяльності людей (техніка, машини, природні ресурси, засоби транспорту і зв'язку, споруди, знаряддя праці, житло, озброєння, предмети повсякденного побуту, одяг та ін.). Зрозуміло, матеріальна база культури є основним показником, що визначає її будову, однак таке визначення не зовсім точне; цей показник лише показує межі відомого інтервалу, визначає деякий потенційний клас, у межах якого характерні особливості культури конкретизує вже віртуальна гра стихій у фазовому переході (точці біфуркації). Аналогічно до того, як у біологічній популяції диференціація через генетичний дрейф починається з відомих генотипових ознак, уже розподілених по популяції, так і в етносах диференціація може відправлятися від деяких сталих відношень, пов'язаних із матеріальною культурою, що мають шанс відхилитися від актуального становища, почати своєрідне блукання в конфігураційному просторі можливих станів.
Зрозуміло, це цілком інший «конфігураційний простір», ніж у разі біоеволюцїї; йдеться не про ототожнення цих процесів у всіх подробицях, а про знаходження механізму, що певною мірою в аспекті динаміки зворотних зв'язків може виявитися загальним або піти іншим шляхом розвитку.
110
Формування основних історико-теоретичних параметрів культури
Ці та інші правила, у принципі, змінюються раз від разу, причому так істотно, що можуть зустрічатися ситуації, коли вже існуюча культурна надбудова утруднює або навіть цілком зводить нанівець подальший розвиток культури технологій і тим самим перетворюється на гальмо суспільного прогресу. Матеріальна культура стаціонарна в цьому розумінні, тобто така, що досягла неолітичного рівня і застрягла там на тисячоліття, є немов би «гіперспеціалізацією», що перебуває в реліктовому стані. З іншого боку, матеріальна, технологічна культура, яка націлена на невпинний розвиток знарядь праці, постійне їх удосконалення, є динамічною і зберігає сталий резерв адаптивної мінливості та й сама, власне кажучи, служить втіленням змін. Таким чином, саме людина не стільки зобов'язана бути творцем безупинного прогресу, скільки може стати творцем, і саме це явище фіксується історією земних культур. Різниця між становищем тварин і людей зводиться до того, що для тварин характерна «інформаційна бідність», і саме внаслідок цього будь-який із видів може стати несвідомим виконавцем вироку над самим собою — вироку, що спільно виносять зовнішній світ і запас спадкової інформації самого виду, у той час як людина не є позбавленим волі об'єктом, захопленим потоком еволюційного дрейфу. Навпаки, вона виступала як активний борець у небезпечному змаганні з природою.
У свою чергу, еволюція соціальних систем проявляється у прискореному темпі зміни світових технологічних культур: неолітичної, ранньо-класової, античної, середньовічної, передіндустріальної, індустріальної; з останньої чверті XX ст. почався перехід до постіндустріальної (інформаційної) цивілізації [182; 183; 186—190; 221]. У циклах технологій та економічної сфери може бути виділена циклічна динаміка [182—184; 189]. Вона впливає на розвиток культури та соціодинаміку суспільних процесів як техносфери — створених людиною технологічного світу, технологічних способів виробництва та укладів, напрямів та поколінь техніки [182; 184; 188; 189; 221; 510], так і сфери економіки — структури відтворення, відношень власності, обміну, економічного розподілу [182; 189].
Над технологічною та економічною культурою знаходиться «духовна культура» (мова, звичаї, мистецтво, знання, виховання й освіта, філософія, етика, естетика, наука, міфологія, релігія, просвітництво, норми моралі, література та ін.), людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, уміння, навички, рівень інтелекту, моральний і естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування людей), а також установи й організації, що забезпечують її функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Перебуваючи в залежності від технологічної культури та економічної сфери, духовна культу-Ра і суспільна свідомість не змінюються автоматично слідом за своєю Матеріальною основою, а характеризуються відносною самостійністю (спадкоємність у розвитку, взаємовплив культур різних народів тощо). Можна сказати, що культура — це світ людини і, у певному смислі, спосіб її буття, створений і постійно відтворюваний нею самою. Духовна
111
Глава З
культура — це олюднений шар життя, «друга», штучно створена людиною природа. Там, де є людина, її діяльність, її продукти, взаємовідносини між людьми — там і є духовна культура. Інакше кажучи, духовна культура являє собою міру людського в людині. Саме становлення особистості є не що інше, як результат культурної еволюції індивіда. Тільки засвоюючи і поєднуючи в собі певну частку духовної культури, людина стає особистістю і персоніфікує знайдений культурний потенціал як свій власний світ, як багатство свого «Я». Таким чином, лише привласнюючи через пізнання і діяльність зовнішнє, матеріалізоване вираження культури, індивід набуває людських якостей, стає здатним брати участь у культуротворчій діяльності. Духовна культура — це процес розвитку людських сил і здібностей, характеристика розвитку людини як людської істоти, процес, що знаходить своє зовнішнє втілення у всьому багатстві й різноманітті створюваної людьми дійсності, у всій сукупності результатів людської праці й думки. У циклах духовної сфери та суспільної свідомості, у свою чергу, може бути виділена циклічна динаміка гомосфери — людини з її потребами, здібностями, знаннями, навичками, інтересами, тенденціями розвитку народонаселення. Вони впливають на розвиток процесів духовної сфери, яка виявляє найбільш специфічну область діяльності соціуму, вершину спіралі антропологічної еволюції.
Однак можливості духовної культури обмежені. У суспільстві постійно, внаслідок аномальних або інноваційних процесів, виникають соціальні утворення, що протистоять ціннісно-нормативному порядку. Потрібні постійні, цілеспрямовані зусилля для утримання дезінтегра-ційних поривів. На цьому напрямі певний рівень технологічної, економічної, духовної і суспільної культури породжує «культурні норми і соціально-політичні відносини» (державні форми управління, відповідні соціальні інститути, закони, цілі, засоби, результати діяльності етносу, суспільства, класу, групи, індивіда, що характеризують міру соціального розвитку особистості як суб'єкта перетворення суспільних відносин). Таким чином, «духовна культура (сфера) людини і суспільна свідомість» та «технологічна й економічна культура» задають і підтримують зразки людської діяльності, здійснюють процес соціалізації людини, а «культурні норми й соціально-політичні відносини» спрямовуються на скріплення зв'язків між різновидами культури, інститутами, спільностями насамперед там, де вплив духовної і матеріальної культур виявляється недостатнім, де норми моралі підкріплені правом, законом, примусом. Це завдання виконує одна з підсистем механізму політичної культури — інститути політичної влади. Всі три різновиди культур взаємно збагачують і доповнюють один одного.
Культура - складова етносу (рис. 3.1). Згідно з Л. Гумільовим [159— 166; 691], люди за етнологічними ознаками поділяються на три категорії: пасіонарії, субпасіонарії і гармонійні особи - гармоніки, або гармонш-ники (докладніше про це дивись у наступних розділах). Л. Гумільов роз-
112
Формування основних історико-теоретичних параметрів культури
глядав етнос як маргінальне утворення, що знаходиться на межі соціального і природного світів і виконує роль їх сполучної ланки. Етнос — це динамічна система; з одного боку — верхня ланка біоценозу свого ландшафту, з іншого — частина соціуму, суспільного організму, що складається з реальних живих людей, членів тих або інших суспільств. Поняття етносу не збігається ні з біологічним поняттям раси, ні з соціальним поняттям національності. Етноси виникають, розвиваються і зникають, проходячи у своєму розвитку закономірні фази етногенезу. Етнос — не стан, а момент процесу, тобто етнос має вік.
Згідно зі своєю природою, після життя етнос залишає слід як у пам'яті, це фіксується історією, так і на поверхні Землі, у її ландшафтах. Історичний розвиток, пов'язаний з еволюцією суспільної свідомості, проходить у суспільстві спонтанно, результатом чого є зміна суспільно-економічних формацій. Процеси етногенезу відбуваються у біосфері дискретно, унаслідок чого виникають і зникають етноси. Обидва явища взаємодіють між собою, але не визначають одне одного. Для пояснення цієї чисто енергетичної сторони дії системи етносу Л. Гумільов запропонував поняття пасіонарності — ефекту біогеохімічної енергії живої речовини біосфери — енергії, відкритої В. Вернадським. Пасіонарна енергія і є тією формою енергії, що підтримує системні зв'язки етносу, забезпечує його життєдіяльність і усталеність і витрачається в процесі етногенезу. Механізм етногенезу стисло можна описати таким чином.
Етнос зароджується в пасіонарній популяції, утвореній у результаті мутації — пасіонарного поштовху. Ознака пасіонарності пов'язана з поведінкою, а це свідчить про наявність у її носія ідеалу як такого і про його бажання досягти цього ідеалу (мети) навіть усупереч інстинкту самозбереження (індивідуального і видового). Як біологічний інстинкт, пасіонарність протистоїть самозбереженню й найчастіше веде до передчасної загибелі індивіда. Кожна людина має пасіонарність, але рівні її різні. Етногенез — це процес відбору, що закінчується досягненням рівноважного стану — гомеостазу, в якому перебуває більшість етносів біосфери. Процес цей, якщо він не обривається раптово ззовні, розвивається протягом 1200-1400 років (від пасіонарного поштовху до гомеостазу), тобто 60—70 поколінь.
Етногенез включає фази проявлення чинників, які локалізують групи людей на певних територіях і стимулюють підвищення рівня колективної взаємодії та накопичення історичного досвіду їх спільної життєдіяльності. Акумуляція цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізація домінуючих цінностей у соціальній самоорганізації, особливостях способу Життя і картин світу, рефлексія ознак, накопичених на попередніх фазах етногенезу і, нарешті, перетворення їх у системи образів ідентичності Даних спільнот — складові антропологічної еволюції етногенезу.
Етногенез нерозривно пов'язаний із культурогенезом, що є одним 13 видів соціальної та історичної динаміки культури. Це, зокрема, ви-
113
Глава З
являється у виникненні нових культурних форм, їх інтеграції в існуючі культурні системи та у формуванні нових культурних систем і конфігурацій. Сутність культурогенезу також виявляється в процесі постійного самовідновлення культури не тільки методом трансформаційної мінливості вже існуючих форм і систем, а й через виникнення нових феноменів, що не існували в культурі раніше. Отже, культурогенез не є однократною подією походження культури в епоху первісності людства, а являє собою процес постійного породження нових культурних форм і систем. Основною причиною культурогенезу — з позицій теорії циклів — є необхідність в адаптації людських спільнот до мінливих умов їх існування через вироблення нових форм (технологій і продуктів) діяльності та соціальної взаємодії (речей, знань, уявлень, символів, соціальних структур, механізмів соціалізації та комунікації тощо). Істотну роль у процесах культурогенезу відіграє також індивідуальний творчий пошук в інтелектуальній, технічній, художній та інших сферах [159-166; 709].
3.1.2. Етнос і культура
Розвиток культури — органічна складова історії етносу. Тому детермінацію руху культури необхідно шукати і поза нею самою, насамперед у розвитку основи етносу та його матеріальної культури (технології та економіка), а також усіх інших підсистем (духовної і політичної культури) і сфер громадського життя — соціальної і соціально-політичної [221; 517]. Характерно, що при вкрай низьких темпах розвитку матеріальної культури в епоху феодалізму настільки ж низькою була і динаміка розвитку інших компонентів культури. Однак слід відзначити, що в окремі періоди можуть спостерігатися активні сплески в духовній компоненті культури при відсутності аналогічних зрушень в економічній сфері. Це, зокрема, характерне для літератури і мистецтва епохи Відродження в Європі, Київської Русі XI—XII ст., Росії в першій половині XIX ст. Розвиток культури пов'язаний і з іншими зовнішніми детермінантами. Розвиток культури країн і народів практично з перших кроків утрачає ізольований, замкнений характер. Історія із часом усе більше виступає як всесвітня, а водночас набуває реальності світова культура, що акумулює кращі досягнення всіх країн і народів. У цих умовах усе більшого значення для розвитку культури кожної країни, кожного народу набуває розширення культурних зв'язків і духовних контактів з іншими країнами і народами. Природна ізоляція або навмисне самові-докремлення народів нічого позитивного розвитку культури принести не можуть. Чинник ізоляції, наприклад, - одна з причин зберігання первісних форм життя в аборигенів Австралії. Китай на межі І—II тисячоліття належав до країн з високим рівнем розвитку культури, а потім настали століття штучної ізоляції країни за китайською стіною, що призвело до втрати колишніх позицій. Японія прискорено пішла
114
Формування основних історико-теоретичних параметрів культури
вперед, тільки покінчивши в 60-ті pp. XIX ст. з перепонами на шляху розвитку зв'язків з іншим світом. Слід зазначити, що на розвиток культури, як, утім, і на її виникнення, сильно впливали не тільки зовнішні, а й внутрішні чинники. Необхідність поглибленого аналізу внутрішніх причин розвитку культури виявляється при розгляді впливу поділу праці на розвиток культури. Поділ праці зруйнував властиву первісності єдність матеріального і духовного і тим самим поклав край не тільки неподільності матеріальної і духовної культури, але і її єдності, оскільки єдиним був її суб'єкт і носій — первісний колектив [221].
Надалі, з розвитком етносів, коли розумова праця усе більше відокремлювалася від фізичної, місто — від села, коли суспільство розділилося на класи, професійні угруповання різних рівнів, на етнічні утворення, територіально-регіональні спільності, а також демографічні страти, — картина культури в цілому, як і картина її історичного руху, ускладнюється. Насамперед, із виникненням складної соціальної структури суспільства, що була результатом поділу праці, управління, розумова діяльність, духовне виробництво стали переважно сферою занять певного класу або соціальної групи. Автономізація розумової праці, її відділення від фізичної надали потужного поштовху розвитку наук, прогресу мистецтва та ін. Вона дозволила зробити інтелектуальну діяльність професією, де органічно об'єднані ознаки матеріальної і духовно-практичної діяльності людини. З кожним етапом розвитку суспільства і його фундаментальної основи — суспільного виробництва, роль розумової праці, її практична значимість у житті суспільства все більше зростає. Культура кожної епохи нерозривно пов'язана з потребами й інтересами різних класів, соціальних верств і груп. У цьому суть механізму впливу різних класів і соціальних верств, груп на зміст культури. Безумовно, цей вплив значною мірою визначає різницю в змісті й формах культурних шарів і рівнів у загальній структурі культури етносу.
Культура являє собою неоднорідне явище. Поряд із загальними особливостями їй властиві й такі, що характерні для різних соціальних верств і груп. Системи культурних специфічних особливостей, характерних для різних соціальних груп, називаються субкультурами. Так, своєрідність культурних запитів молоді дає підставу говорити про існування особливої молодіжної субкультури. Ознаки особливості властиві субкультурам окремих професійних груп. Важливими є регіональні особливості в культурі, які мають свої соціальні й історичні корені. Потрібно прагнути не до вирівнювання і нівелювання, а до збереження самобутності окремих субкультур, їх збагачення і таким чином збагачення культурного життя всього суспільства. Національні культури також є культурними специфічними системами з відносною автономністю й автохтонністю (корінним походженням). Основу різних культур численних народів і національностей становить єдине загальнолюдське творче начало. Культури відрізняються одна від одної за формою, визначеною особливостями історії конкретних народів, різними умовами,
115
Глава З
в яких відбувалося формування цих культур. Необхідно враховувати й те, що переважна більшість народів живе не в ізоляції, а активно взаємодіє з іншими народами й етносами. Тому багато національних культур являють собою результат взаємодії декількох поруч існуючих зараз (або у минулому) етносів. Розвиток національних культур - важлива умова і передумова їх взаємозбагачення, але це не повинно приводити до відокремлення однієї культури від іншої, а тим більше до проголошення їхньої винятковості. Не можна вибудовувати національні культури за ранжиром, розглядати культуру однієї нації як своєрідний еталон. Націоналістична зарозумілість гальмує розвиток будь-якої національної культури. Це особливо важливо розуміти, якщо врахувати посилення процесу інтернаціоналізації громадського життя, а отже, і необхідності участі в цьому процесі національних культур, кожна з яких містить у собі як свій національний, так і інтернаціональний зміст. Не принижуючи цінності й унікальності існування і розвитку національних культур, слід зазначити, що кожна нація, кожний етнос робить свій історичний внесок у світову культуру, але у той же час черпає з комор світової культури. Магістральний шлях розвитку світової культури проходить аж ніяк не через зведення всього її багатства до єдиного зразка, а через акумулювання всього кращого в культурах усіх народів, зберігання багатства різноманіття культур не тільки в пам'яті, а й у культурній практиці людства.
Регіональні особливості культури виявляються не тільки в специфічних особливостях культури окремих народів. Є певна істотна різниця між культурою міста і села, культурою великого міста і культурою невеликих і середніх міст. Є підстави говорити про особливості культури у великих регіонах світу. Так, Європа орієнтується передусім на розум, раціональне опанування дійсності й використання успіхів розуму. Схід же донедавна мав своїм пріоритетом чуттєве сприйняття навколишнього світу, інтуїцію, самонавіяння. Зрозуміло, що все це переважно відноситься до традиції. Сьогодні межа між культурами Заходу і Сходу вже суттєво розмита, обмін принципами, ідеями і духовними цінностями відбувається з усе більшою інтенсивністю. Підводячи підсумок, можна сказати, що світова культура — явище досить складне і багатогранне, сюди входять формаційні, регіональні, національні типи культур і величезна кількість субкультур, що існують як підсистеми у цих культурних типах.
У внутрішній організації духовної культури існують також структурні рівні, що поділяють її на масову та елітарну культури [32]. Масова культура сформувалася одночасно із суспільством масового споживання. У роботах західних філософів і соціологів це поняття характеризується як вид комерційної культури. Продукти даної культури виступають у ній як предмети споживання, здатні за умов продажу приносити прибуток, якщо вони враховують смаки і запити масового споживача. Реклама стала обов'язковим атрибутом сучасного суспільства і є невід'ємною
116 ІІ
Формування основних історико-теоретичних параметрів культури
частиною масової культури. Масовій, або популярній, культурі протиставляють елітарну культуру, більш складну за змістом і важку для сприйняття непідготовленими людьми. До неї зазвичай відносять кінофільми ф. Фелліні і А. Тарковського, твори Ф. Кафки, К. Воннегута, Т. Манна, музику А. Шнітке тощо. Твори даного типу культури розраховані на вузьке коло знавців, добре обізнаних у мистецтві, і митців. Але масовий споживач культури може і не звернути на них увагу або не зрозуміти їх. Мета творців духовної елітарної культури, як правило, не пов'язана з комерційним зиском (хоча їх твори часто коштують досить дорого), а полягає в прагненні до новаторства, повного самовираження і художнього втілення своїх ідей.
Розвиток культури має свою внутрішню логіку і характеризується відносною самостійністю та своєрідною внутрішньою детермінацією, що реалізується не тільки в активному використанні новими поколіннями накопиченого запасу цінностей культури, але й у впливі цього запасу на подальший розвиток культури, його основні напрями, зміст і темп. Перебуваючи у постійному розвитку, культура завжди виявляє себе в конкретно-історичних формах. Особливо яскраво виявляють себе зрушення в культурі в переломні періоди людської історії, наприклад під час переходу від античності до Середньовіччя, а потім від середніх віків до епохи Відродження. Докорінні зміни в культурі спостерігаються з переходом суспільства від формації до формації. При цьому в історії формування культури є певні особливості. Накопичення культурних цінностей відбувається немов би у двох напрямах — по вертикалі й по горизонталі. Найважливішою закономірністю розвитку культури є спадкоємність, у якій реалізується єдність протилежностей — традиції і творчості. Історія результатів людської діяльності, предметного втілення культурних цінностей іде поруч і в синхронній взаємодії зі зміною поколінь людей, у яких зберігає себе спадкоємність історії людства. При цьому сучасне покоління нібито притягає до себе минуле і майбутнє як до центру, що поступово переміщується до нових поколінь. Найбільш сталою складовою культури є культурні традиції. Під ними розуміються елементи соціальної і культурної спадщини, що не просто передаються від покоління до покоління, а й зберігаються протягом тривалого часу, протягом життя багатьох поколінь. Традиції регулюють, що успадковувати і як успадковувати. Кожне покоління здійснює відбір тих або інших традицій і таким чином вибирає не тільки майбутнє, а й минуле. Сучасне покоління не може не спиратися на створені раніше цінності культури, на традиції, бо інакше воно було б вимушене щораз усе починати на порожньому місці, створювати все заново.
Однак культура — це не тільки традиції, процес накопичення і збереження духовних цінностей попередніх поколінь. Формування культури припускає і її розвиток, тобто не тільки зберігання кращих зразків Минулого, а й створення нового культурного багатства в процесі творчості. Цей напрям у культурі має назву «новаторство». Звичайно, не всяке
117
новаторство можна беззастережно зарахувати до творчості. Створення нового є творчістю тоді, коли воно набуває суспільної значимості, одержує визнання інших людей. Хоча цей критерій культурних новаторських цінностей не є абсолютним. Буває і так, що твори мистецтва або наукові відкриття не знаходять визнання у сучасників. Проте якщо творча особистість створює твори або робить відкриття, що несуть справжню духовну цінність, то їх час рано або пізно приходить, і наступні покоління віддають їм належне. Творчість Ван-Гога й Гогена, геніальних художників, не визнаних при житті сучасниками, роботи предтечі космічних польотів людства К. Ціолковського — яскраве свідчення цьому. У творенні культури загальнолюдське, загальне тісно пов'язане з неповторністю, унікальністю створеної духовної цінності. Тиражування або репродукування не є творчістю, хоча і відіграє важливу роль у поширенні культури. Але це — саме поширення, а не створення культури. Нове покоління не тільки пасивно споживає вже створене культурне багатство, водночас воно робить і свій внесок у скарбницю світової культури залежно від того, що було успадковано ним від культури минулого. Таким чином, традиції і творчість у розвитку культури органічно взаємозалежні. У цілому підхід до культурної спадщини повинний бути діалектичним: не нігілістичне відкидання, а збереження всіх цінностей, здатних працювати на прогрес, і заперечення всього віджилого, консервативного в культурній традиції.
З вищенаведеного видно, що всяку культуру, як динамічну систему, можна розглядати у двох аспектах: фактично досягнутої нею ефективності гомеостазу і потенційної здатності до адаптації, тобто в аспекті як би збереженого нею резерву пластичної мінливості, яка уможливлює вільний, незагальмований прогрес до все більш високих форм і дій. Адже може бути так, що певна культура добре функціонує в незмінному географічно-кліматичному середовищі, але виявляється принципово безпомічною і беззахисною перед природними флуктуаціями, викликаними стихійними лихами, епідеміями і т. ін.
Якщо традиційні положення культури емпірично помилкові, ірраціональні, якщо тим самим культура не здатна розпізнати справжні причини і зв'язки в самій собі й у зовнішньому світі, то вона опиняється у владі власних стихійних змін, а також непередбачуваних нею перетворень навколишнього середовища. А окреслені самою цією культурою системи ірраціональних вірувань можуть утворювати щось подібне до сітки або ґрат, які утримують її всередині реліктового стану на вже досягнутому рівні соціоеволюції. Це відбувається в тих випадках, коли існуючі вірування активно перешкоджають розвитку зачатків знань, не дозволяють створити основи науки і науково обґрунтованої технології. Припустимо вважати, що саме внутрішні протиріччя і саме такого роду зіграли роль механізму знищення згаслих у минулому культур, оскільки не всі вони загинули під ударами загарбників або прожили повний цикл від фази пасіонарного підйому до фази обскурації, згідно з Л. Гумільовим.
118
Формування основних історико-теоретичних параметрів культури
3.1.3. Людина і культура
Центральною фігурою культури є людина, тому що культура — світ людини. Культура — це розвиток духовно-практичних можливостей і потенцій людини, їх втілення в індивідуальному розвитку людей. Через залучення людини до світу культури, змістом якої є сама людина в усьому багатстві її можливостей, потреб і форм існування, реалізується як самовизначення особистості, так і її розвиток. Які ж основні пункти цього культивування? Питання складне, тому що ці опорні пункти у своєму конкретному змісті залежать від історичних умов. Найважливіший момент у цьому процесі — формування розвиненої самосвідомості, тобто здатності до адекватної оцінки не тільки свого місця в суспільстві, а й своїх інтересів і цілей, здатності до планування свого життєвого шляху, реалістичної оцінки різних життєвих ситуацій, готовності до реалізації раціонального вибору лінії поведінки і відповідальності за цей вибір, нарешті, здатності до тверезої оцінки своєї поведінки і своїх дій. Завдання формування розвиненої самосвідомості надзвичайно складне, особливо якщо врахувати, що надійним ядром самосвідомості може і повинен бути світогляд як своєрідне загальне начало, яке орієнтує, допомагає не тільки розбиратися в різних конкретних ситуаціях, а й планувати, моделювати своє майбутнє. Конструювання змістовної і гнучкої перспективи, що представляє собою набір найважливіших ціннісних орієнтацій, посідає особливе місце в самосвідомості особистості, у її самовизначенні, а водночас із цим характеризує і рівень культури особистості. Невміння конструювати, виробляти таку перспективу частіше обумовлено розмитістю самосвідомості особистості, відсутністю в ній надійного світоглядного стрижня. Подібне невміння найчастіше спричиняє кризові явища в розвитку людини, а це знаходить своє вираження в злочинній поведінці, настроях крайньої безвихідності, різних формах дезадаптації. Вирішення власне людських проблем буття на шляхах культурного розвитку і самовдосконалення вимагає розробки чітких світоглядних установок. Це тим більше важливо, якщо врахувати, що людина — істота не тільки діюча, а й така, яка здатна сама себе змінювати, одночасно є і суб'єктом, і результатом своєї діяльності.
У становленні особистості важливе місце належить освіті, однак Поняття освіченості і культурності цілком не збігаються. Освіченість частіше означає володіння значним запасом знань, ерудицію людини. У той же час вона не включає багато таких найважливіших характеристик особистості, як моральна, естетична, екологічна культура, культура спілкування тощо. А без моральних основ сама по собі освіченість Може виявитися просто небезпечною, а розвинений освітою розум, Не підкріплений культурою почуттів і вольовою сферою, — або безплідним, або однобічним і навіть неповноцінним у своїх орієнтаціях.
119
Глава З
От чому так важлива неподільність освіти і виховання, поєднання в освіті розвитку інтелекту і моральних начал, посилення гуманізації'при підготовці в системі всіх навчальних закладів від школи до академії [1; 8-11; 186; 221; 510; 516; 527; 528; 562-576; 710]. Наступні орієнтири в становленні культури особистості — духовність та інтелігентність. Поняття духовності в нашій філософії та історії культури донедавна розглядалося як щось доречне лише в межах ідеалізму й релігії. Нині стає очевидним однобокість і ущербність подібного трактування поняття духовності та його ролі в житті кожної людини. Що ж таке духовність? Основний зміст духовності — бути людиною, тобто бути людяним стосовно інших людей. Правда і совість, справедливість і свобода, моральність і гуманізм — от ядро духовності. Антиподом духовності людини є цинізм, що характеризується презирливим ставленням до культури суспільства, його духовних, моральних цінностей. Оскільки людина — явище досить складне, у межах важливої для нас проблеми можна виділити внутрішню і зовнішню культуру. Спираючись на останню, людина подає себе оточуючим. Однак саме це враження може виявитися хибним. Іноді за зовні витонченими манерами може ховатися цинічний індивід, що нехтує норми людської моралі. У той же час людина, яка не хизується своєю культурною поведінкою, може мати багатий духовний світ і глибоку внутрішню культуру. Економічні труднощі, пережиті нашим суспільством, не могли не відбитися і на духовному світі людини. Конформізм, презирство до законів і моральних цінностей, жорстокість - усі ці плоди байдужості до морального фундаменту суспільства призвели до значного поширення бездуховності. Умови подолання цих моральних, духовних деформацій - у здоровій економіці, у демократичній політичній системі. Велике значення в даному процесі має і широке залучення до світової культури, осмислення нових досягнень вітчизняної художньої культури, у тому числі й українського зарубіжжя, розуміння культури як єдиного багатоаспектного процесу життя суспільства.
Звернімося тепер до поняття «інтелігентність», що тісно пов'язане з поняттям «духовність», хоча і не збігається з ним. Відразу ж обмовимося, що «інтелігентність» і «інтелігенція» — це різнопланові поняття. Перше характеризує певні соціокультурні особливості людини. Друге говорить про її соціальний стан, отриману фахову освіту. На наш погляд, інтелігентність припускає високий рівень загальнокультурного розвитку, моральну надійність і культурність, чесність і правдивість, безкорисливість, розвинене почуття відповідальності, вірність своєму слову, почуття такту і, нарешті, той складний сплав властивостей особистості, що називають порядністю. Цей склад характеристик, звичайно ж, неповний, але головні з них перелічені. У становленні культури особистості значне місце приділяється культурі спілкування. Спілкування - одна з найважливіших сфер життєдіяльності людини. Це найважливіший канал передачі культури новому поколінню. Дефіцит спілкування дитини з
120
Формування основних історико-теоретичних параметрів культури
дорослими позначається на її розвитку. Швидкий темп сучасного життя, розвиток засобів зв'язку, структура поселення жителів великих мегапо-лісів найчастіше призводить до вимушеної ізоляції людини. Телефони довіри, клуби за інтересами, спортивні секції - усі ці організації та інститути відіграють дуже важливу позитивну роль у справі консолідації людей, створенні сфери неформального спілкування, що так важлива для творчої і репродуктивної діяльності людини, зберігання стійкої психічної структури особистості. Цінність і ефективність спілкування у всіх його видах — службового, неформального, дозвілля, спілкування в сім'ї тощо — кінець кінцем залежить від дотримання елементарних вимог культури спілкування. Насамперед це поважне ставлення до того, з ким спілкуєшся, відсутність прагнення піднятися над ним, а тим більше давити на нього своїм авторитетом, демонструвати перевагу. Це вміння слухати, не заважаючи міркуванням опонента. Мистецтву ведення діалогу треба вчитися, особливо це важливо сьогодні в умовах багатопартійності й плюралізму думок. У такій обстановці особливої цінності набуває вміння доводити й обґрунтовувати свою позицію в суворій відповідності з жорсткими вимогами логіки і без грубих випадів спростовувати своїх опонентів. Рух до гуманного демократичного суспільного ладу неможливий без принципових змін у всій будові культури, тому що прогрес культури — одна з істотних характеристик суспільного прогресу взагалі. Це тим більше важливо, якщо врахувати, що зростання уваги людства до єдиної світової культури означає і зростання вимог до рівня культури кожної людини через освіту і виховання і одночасно створення для цього відповідних умов.