Глава 10

бажанні здобуття людиною достойнішого способу існування, наведемо невелике соціально-психологічне спостереження. Одна й та сама людина, наприклад, у різних ситуаціях неоднаково схильна до дотримання загальнолюдських норм поведінки. Так, при посадці в міський транспорт це, як правило, залежить від наявності та кількості вільних місць у їх співвідношенні до кількості претендентів на ці місця; в умовах товарного дефіциту схильність до додержання таких неписаних соціально-моральних канонів, як пріоритет людей похилого віку, інвалідів, жінок з дітьми та ін. буде в цілому меншою пропорційно до черги, що асоціюється з мірою послаблення впевненості в результаті своїх дій, спрямованих на отримання бажаного товару тощо. Відповідно збільшуватиметься зовнішня зумовленість включення в дію «законів джунглів».

Очевидно, не слід продовжувати емпірично-модельне ілюстрування проявів залежності почуття людської гідності, власної причетності до роду «людина» (а не відчуженості від нього) від ступеня гуманізації умов існування індивіда, щоб дійти висновку про прямо пропорційний характер даної залежності. Щодо міри «онтологічного тяжіння» до підвищення цього ступеня, то, як свідчить попередній аналіз, ця міра дедалі збільшуватиметься. Тому саме зображена перспективна орієнтація культурно-історичного процесу може бути оптимальною.

Разом з тим, уже не викликатиме сумнівів теза про те, що розвиток матеріального виробництва є необхідною умовою гуманізації буття індивіда (тому, очевидно, коли йдеться про цивілізовані країни, то насамперед це асоціюється з промислово розвинутими країнами), але не достатньою умовою для цього, оскільки з матеріальним розвитком пов'язані лише об'єктивні підстави даного процесу. Але ж, як відомо, одна із специфічних ознак культурно-історичного процесу полягає в тому, що об'єктивна необхідність реалізується за умови її збігання із суб'єктивною потребою людини, а також за наявності не тільки теоретичної, а й дійсної можливості їх єднання.

Наприклад, індивід може бути несприйнятливим до певних моментів «антропоморфного шару» споживаних продуктів людської діяльності, нездатним і не відчуваючим потреби у розпредмечуванні того «надприродного» змісту, що втілений у результатах матеріальної практики. Зрозуміло, що в такому разі існують досить значні перешкоди на шляху до прориву зацикленості світосприйняття на парадигмі споживацької домінанти.

Врешті-решт людина може і усвідомлювати об'єктивну необхідність, і відчувати внутрішньосуб'єктивну зацікавленість у якомога ширшій асиміляції загальнолюдської культури з метою відповідного розширення діапазону своїх сутнісних сил, однак при цьому відчувати брак належної міри соціальної свободи самовдосконалення (коли, наприклад, ця свобода істотно лімітована жорсткістю суспільного розподілу діяльності та позаособистісним характером її індивідуального спрямування; тобто, коли не стільки індивідуальні схильності, скільки

500

Співіснування культур і поліетносфера в добу цивіпізаційної глобалізації

соціальні механізми та інститути визначають траєкторію самореалізації людини). За таких умов також навряд чи можна буде сподіватися на нівелювання відчуженості буття людини в культурі.

Крім того, зазначене відчуження посилюється розшаруванням (аж до поляризації) суспільної діяльності на матеріальне та духовне виробництво, котрі, відповідно, мають акценти на продукування засобів виробництва та створення особистості самого виробника, його «соціальності». Тому мірою стабілізації автономного розвитку цих сфер діяльності стабілізується і тенденція так званого «сутнісно-екзистенціального паралелізму» (взаємовідчуження сутності та існування в людському бутті).

Разом з тим, на наш погляд, зазначені суперечності також не є не-вирішуваними. Більше того, подальший хід культурно-історичного процесу об'єктивно створюватиме умови їх вирішення. Наприклад, якою мірою праця (незалежно від її характеру) залишається переважно способом існування, такою ж мірою вона є формою не тільки біологічного, а й «соціального виживання» - забезпечення стабільності та зміцнення становища індивіда в суспільстві. Відповідно, за умови збереження за матеріальними цінностями (та прагненням до розширення володіння ними) статусу універсального засобу виживання (як природного, так і соціального) роль духовних цінностей у суспільстві залишатиметься значно скромнішою. І це цілком зрозуміло, оскільки певний індивід навряд чи відчуватиме себе у стані «соціального дискомфорту», якщо він має змогу досить легко компенсувати дефіцит розвитку своїх людських якостей матеріальними можливостями. При цьому, коли архітектоніка соціальних відносин дозволяє здійснювати зазначену компенсацію, економічний розвиток не сприятиме «самовиробництву» людської особистості.

У даному разі можна погодитися з думкою, що саме розвиток соціальних відносин «...є і найефективнішим засобом підпорядкування економіки прогресу індивідуальності, і способом олюднення владно-політичних відносин, і матеріальним стимулом — для утвердження загальнолюдських моральних цінностей та для розробки філософії людини.

Виходячи із сьогоденних реалій, візьмемо на себе сміливість стверджувати, що поки не буде здійснено перелом у розвитку соціальних відносин, не буде перелому ні в економіці, ні в політиці, ні в мисленні людини. Пріоритетність та гармонійність розвитку соціальних і, певна річ, усього комплексу суспільних відносин у цілому - головна передумова та фактор раціонального оновлення суспільства та всіх його соціальних суб'єктів, у тому числі й особистість» [546, с. 5].

До того ж логіка історичного розвитку людської діяльності є такою, що зміна кількісних характеристик її форм та засобів пов'язана з об'єктивною стимуляцією реверсивної зміни її якісної орієнтації. Мається на увазі та обставина, що розширення автоматизації так званих «часткових робіт» і взагалі репродуктивної праці (можливість даного розширення ґрунтується на їх алгоритмізованості) викликає відповідне

501