Глава 7

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

7.1. Еволюціоністська теорія культурології

Становлення культурології як науки відбувалося на кількох етапах. Одним із перших і суттєвих був етап, пов'язаний з еволюціоністською течією. На відміну від теологічного погляду на природу та людину, представники еволюціонізму, спираючись на успіхи різних наук, стверджували, що природа і людина виникли внаслідок поступових змін і розвитку від простого до складного. Ці погляди витісняли теологічні. Найпоширенішими вони були в галузі етнографії та етнології у другій половині XIX ст.

У даній главі на основі існуючих наукових праць аналізується загальний хід накопичення культурологічних знань у сфері етнографії та визначається їх роль у становленні культурологічної науки. Слід зауважити, що автори враховували окремі спроби розгляду еволюціонізму в руслі розвитку етнографічних знань, як це було, наприклад, здійснено в навчальному посібнику С. Токарева [47].

Еволюціонізм (від лат. evolo — швидко розвиватися) — повсюдно поширена в XIX ст. і перша теоретично значуща школа в антропологічних теоріях культур, яка базується на уявленні про розвиток. Теорія еволюції склалася поступово. У Греції були зачатки як еволюційних, так і трансформістських уявлень. Попередниками Дарвіна вважали Анаксимандра та Емпедокла, але без достатніх підстав [819—821]. Укос-могонічних ученнях, а також в атомістичній теорії Демокріта є елементи еволюції, адже вони намагалися пояснити виникнення порядку із хаосу та створення світової системи із сполучення атомів. Оскільки

290

Формування історико-теоретичних підвалин культурології

різниця між матерією і духом не усвідомлювалась чітко, то уявлення про еволюцію в певному смислі охоплювало всі явища. Однак учення греків за багатьма істотними особливостями відрізнялися від сучасних уявлень. Учення про періодичність світостворення, уявлення про дві закономірності — небесну та земну — не заважали чіткому проведенню ідеї еволюції. Цією ідеєю користувалися лише для з'ясування того, як світ створювався, але до сучасного його стану поняття розвитку не застосовували. В цьому відношенні лише один мислитель є виключенням — Арістотель. Він намагався пом'якшити дуалізм Платона через складну систему понять, причому ідея розвитку передбачається ним, коли він говорить про перехід можливості (або потенції) у дійсне актуальне буття.

У грецькій філософії, у Плотина, ми зустрічаємо своєрідне уявлення про витікання (еманацію), яке представляє зворотний еволюції процес, тобто поступове погіршення явищ по мірі віддалення їх від першої причини буття [819]. У середньовіччі не було підґрунтя для розвитку теорії еволюції. Уявлення про створення з нічого, яке було чуже грекам, саме по собі ще не виключало можливості еволюції; але малий інтерес до вивчення явищ природи та повне панування теологічних уявлень не сприяли розвитку вчення про еволюцію. Однак слід відзначити спробу Августина побудувати історію як поступовий підготовчий процес у людстві до встановлення Града Божого та систему Іоанна Скотта Ерігени, у якого своєрідно поєднані уявлення про еманацію та еволюцію. В епоху Відродження ідею еволюції яскраво висловив Джордано Бруно. Він уявляв єдине буття, яке складалося із системи монад різного ступеня складності; світова душа поєднувала монади, тобто одухотворені атоми. Світова душа була формуючим началом, яке проникає і направляє все, від найпростішого до найскладнішого. Уявлення Бруно, такі характерні для епохи Просвітництва, не мали безпосереднього впливу на філософію. Емпіризм Бекона і раціоналізм Декарта мали зовсім інші витоки. У Бекона, в «Атлантиді», ми зустрічаємо яскраво виражений трансформізм, тобто вчення про можливість зміни видів рослин і тварин, хоча еволюційних уявлень там немає. Дуалізм Декарта не сприяв ідеї еволюції, як і пантеїзм Спінози, який уявляв природу (Deus sive natura) у вигляді субстанції, а не живого суб'єкта. Тільки у Лейбніца ми знову зустрічаємо уявлення про монади та різні Щаблі їх розвитку.

Ідея еволюції стає панівною у послідовників І. Канта. У самого Канта вона зустрічається в докритичних творах, але загальна тенденція його критичної філософії навряд чи сприяла поняттю еволюції. У «Критиці сили судження» (частина II, 81) згадується еволюційна теорія, вона протиставляється епігенезису. Обидві теорії є видами престабілізму і стосуються народження тварин. Еволюціонізм розглядає народження як «едукт», а епігенезис — як «продукт», тобто розглядає народження як просте виведення, і тому, на думку Канта, правильніше було б назвати його теорією інволюції (Einschachtelungstheorie). Симпатії Канта

291