Глава 4

Однак, разом з тим, не слід також забувати і про те, що в кінцевому '№'<• підсумку «історія — це велике питання, яке ще не одержало свого вирішення, яке буде вирішене не думкою, а лише самою дійсністю» [155, с. 74]. Але, як доводить логіка попередньої історії, демонструючи вичерпаність прогресивного потенціалу всіх стихійних модусів культурного буття, перспективний розвиток культури як самостворення «соціальної сутності людини» є невід'ємним відтеоретико-рефлексивної та раціоналізуючої діяльності, зорієнтованої на гармонізацію буття людини у світі.

Розглядаючи процес становлення феномену культурогенезу, було проаналізовано явище культурогенезу та альтернативи його дослідження на сучасному етапі, досліджено механізм еволюції культури як іманентного продовження динаміки матеріального світу

Таким чином, підводячи підсумки аналізованих методологічних проблем сучасних досліджень культурно-історичного процесу, зазначимо, що навіть у тих дослідженнях, де оптимістично розглядаються питання логічної рефлексії культурної історії, саме поняття даної рефлексії переважно зводиться до «телеологічного» (або «постдетерміна-ційного») змісту. Йдеться про те, що в цьому відношенні «осмислення історії є детермінізм ex post facto» [734, с. 189], тобто «після події». При цьому встановлення такої логічної кореляції культурно-історичних подій передбачає лише можливість ретроспективного епістемологіч-ного руху в процесі з'ясування причинно-наслідкових зв'язків даних подій. Щодо «перспективної» гілки зазначеної рефлексії, то вона зазвичай вважається теоретично неможливою (через те, що траєкторія розвитку історії будь-якого явища має саме висхідне, а не низхідне розгалуження на альтернативно-потенційні напрями). Як зауважив Ж.-П. Сартр, «те, чим я буду, не має ніякої підстави в тому, що я є, ...і ніщо актуально існуюче, точно кажучи, не детермінує мене, яким я буду» [735, с. 69].

Однак окрім «суворої детермінації» існує ще й принципова, яка в силу вищенаведених аргументів вже не може ігноруватися, коли йдеться про можливість прогностичної логіко-методологічної рефлексії історії культури. Аналіз останньої в контексті універсального онтологічного прагнення системних утворень до рівноваги дозволяє не лише ретроспективно встановити місце культурогенезу в еволюційній ієрархії форм буття (у цьому відношенні становлення культури, як було з'ясовано, є одночасно і наслідком нерівноважності в системі «природа — людина — суспільство», і фактором відновлення рівноваги в ній), а і накреслити контури онтологічно-оптимального перспективного розвитку культурної історії. Отже, історія вже, навпаки, стає не стільки «мистецтвом», скільки теоретичною наукою.

186

Становлення феномену культурогенезу

З іншого боку, практично для будь-якої цивілізації (принаймні всі відомі нам історичні культури починали свою генезу саме з цієї фази) є характерною першопочаткова орієнтація на концентрування племінної общини навколо спільних «архетипів» поклоніння силам природи. Навіть коли ці сили перестають набувати міфологічних уособлень та містифікацій і здобувають форму логосу, дана фаза триває доти, поки буття людини в культурі не вичерпує характеру «слухняного учня природи». Інакше кажучи, «новий час» в історії будь-якої культури бере свій початок з цієї точки зору тоді, коли описана тенденція досягає своєї екстремальної точки і переростає на свою реверсивну врівноважуючу протилежність. Мається на увазі наступна інверсія ролей: вже не стільки людина навчається у природи, яка в самій своїй сутності не може бути недосконалою, скільки природний світ виявляє свою «незавершеність» та неспівмірність, взаємодіючи з олюдненим світом культури. Відповідно, культура кардинально змінює свій цільовий статус, перероджуючись із засобу «прагнення природності» в людському бутті на засіб «окультурення» природи людиною.

Отже, тут простежується універсальний системодинамічний закон, згідно з яким будь-яка тенденція, ініційована порушенням рівноваги в системі (за умови непорушності при цьому цілісності її організації), генерує свій врівноважуючий динамічний антипод — певну «антитен-денцію», яка, мірою вичерпання первинного дисбалансуючого імпульсу, стає домінантною в системі і тим самим започатковує нову фазу її динаміки.

Стосовно історичної логіки культурогенезу, ця «антитенденція» виявляє себе в раніше згаданих взаємопов'язаних моментах: з одного боку, вона передбачає масовий «контрнаступ» суспільства на природу з метою перетворення останньої на техногенний артефакт, а з іншого — виявляється в порушенні «первозданної» єдності людини та суспільства, що породжує феномен дегуманізації та відчуження в культурі. Коли і ця «антитенденція» сягає критичної межі, тим самим вичерпуючи свій домінантний культурнопарадигмальний статус, то можна констатувати початок ери новітньої історії. Остання означає завершення великого логіко-історичного циклу становлення та відносно автономного функціонування більшості існуючих у світі культур, а отже, перехід культурної динаміки до наступної — «синтетичної» — фази, протягом якої формується організація більш високого порядку — світова культура.

Онтологічний зміст останньої (тобто ті об'єктивно-буттєві чинники, що зумовлюють доцільність її утворення в контексті універсальної самоорганізаційної ієрархії) полягає в тому, що дана форма організації культури (принаймні теоретично) дозволяє реалізувати «зняття» імпульсів двох попередніх взаємопротилежних циклів, що вичерпали себе (первісного та антагоністичного), через повернення людині її родової сутності на базі досягнень культурно-технічного прогресу. Саме така орієнтація подальшої історії повинна стати базовим вектором

187