Глава 6

потреб і положення, в якому вони знаходяться. Наприклад, органі- зація творчого змагання між школами ґрунтується на впевненості, що таке змагання майже автоматично приведе до підвищення ефективності роботи як викладачів, так і шкіл. Однак насправді дуже мало відомо про те, яким способом викладачі вносять зміни у свою роботу, що саме змушує їх робити це, за винятком тих випадків, коли їм прямо вказують на недоліки в роботі. Більше того, підвищення якості освіти потребує скоріше більшого співробітництва між школами і викладачами, ніж змагання.

У тому ж дусі коментується у Звіті і сучасний стан справ із підвищення якості освіти і зі створення механізму відстеження цієї якості. Викладачі впевнені, що ці питання «дотепер не зустрічають особливої підтримки серед керівників національних систем освіти». І це викликає у викладачів зростаюче почуття ізоляції.

Однак із вищенаведеного не випливає, що в усіх країнах до потреб викладачів ставляться з байдужістю. Наприклад, у таких країнах, як Шрі-Ланка і Намібія, зарплата викладачів останнім часом значно підвищилася. Досить дивно, але помітного підвищення якості їх роботи не відбулося. Можливо, цьому не слід дивуватися: це підтверджує думку, що для підвищення ефективності роботи викладачів недостатньо просто підвищити їм зарплату, а треба проводити в цьому напрямі значно ретельнішу політику.

У Всесвітньому звіті з освіти даються деякі напрями, в яких повинні відбуватися зміни в політиці стосовно викладачів. Останні дослідження свідчать, що такими напрямами можуть стати підвищення кваліфікації, посилення зворотного зв 'язку з керівництвом і підтримки, що включають проведення на базі шкіл семінарів і рольових ігор із метою створення структур, які б сприяли більшій взаємодії між викладачами, створенню мотивації до розвитку кар'єри і давали б можливість суспільству проявити зацікавленість у викладачах. Тільки надаючи викладачам великої морально-правової, духовної і матеріальної підтримки, правомірно очікувати від них творчих досягнень.

6.7. Освіта і наука

Одним із значних завоювань соціалізму, особливо у відсталих колись країнах Східної Європи та Азії, було швидке підвищення освітнього рівня населення, причому на всіх щаблях освітньої системи. У перші десятиріччя це відбилося в успіхах науки і технічних досягненнях. Однак в останні 20 років існування соціалістичного планового господарства чітко позначилася інша несприятлива тенденція: незважаючи на високі досягнення в такій галузі, як військова техніка, технічний прогрес усе більше уповільнювався, особливо в економічно значимих сферах. Зростаючий розрив між потенціалом і реальністю у сфері науково-технічного прогресу — одна із причин кризи соціалізму, якщо абстрагуватися

280

Інтеросвітні аспекти глобально-культурологічних проблем цивілізації

від внутрішньополітичних і суспільно-політичних чинників розвитку, таких як, наприклад, дефіцит демократії. Адже саме тут неспроможність реального соціалізму в умовах конкуренції систем стала найвідчутнішою: достатньо було поставити поруч автомобіль марки «Трабант», вироблений у НДР наприкінці 1980-х pp., і «Фольксваген», що випускався у ФРН. Дуже дивно у зв'язку з цим, що з початком ринкових перетворень сфера науки та освіти виявилася на периферії, а не в центрі реформаторських зусиль. Свою роль, безперечно, відіграли в цьому уявлення, що подібні перетворення — завдання держави, а такі основні концепції трансформації, як приватизація і лібералізація, безпосередньо не торкаються освіти і науки. Тому в перші роки після «ринкової революції» освіта і наука стали жертвою забуття завдань по реформуванню самої держави. Очевидно, причиною цього забуття стало і те, що в багатьох західних країнах із ринковою економікою в цій сфері сильний державний вплив, і тільки останнім часом виявляється прагнення до «трансформації» цього сектору. Однак подібна синхронізація реформаторських процесів на Заході і Сході благотворно позначається на сучасній політиці.

Недооцінка освіти і науки у процесі трансформації, можливо, була серйозною стратегічною помилкою. Дотримуючись простої життєвої і господарської мудрості, постсоціалістичним країнам необхідно було б спеціалізуватися на експорті товарів і послуг з інтенсивним використанням такого надлишкового чинника, як людський капітал, щоб створити, серед іншого, передумови для імпорту відсутнього чинника — реального капіталу. Але це, природно, передбачає створення внутрішніх економічних інститутів і структур, що забезпечують швидку і гнучку переорієнтацію виробництва. Тим часом, якщо не провадити реформи у сфері освіти і науки, вирішення цього завдання здається сумнівним. Одночасно виникає дилема: установи науки позбавляються кадрів, тому що кваліфікований персонал іде в економіку, де прибутки набагато вищі, ніж у науковій сфері, і одночасно така тенденція припускає втручання держави для запобігання виснаженню наукового потенціалу.

Можна відзначити дію двох чинників. По-перше, згубну прихильність до старих структур у сфері освіти і науки; по-друге, розмивання цієї сфери через прагнення до задоволення короткострокових інтересів, пов'язаних із отриманням прибутків і проникненням ринкових критеріїв У повсякденне життя освіти і науки. Все це парадоксально тільки на перший погляд. На ділі відсутність реформ штовхає вчених в «обійми» ринку, де їхня діяльність зовсім не відповідає рівню кваліфікації. Частий приклад — спрощене використання фахівців з іноземних мов [1; 8—11].

Але тут на перший план виступає проблема розподілу. Людський капітал дає можливість одержувати прибуток, у зв'язку з цим рівний розподіл можливостей при формуванні індивідуального людського капіталу служить найважливішим інструментом досягнення більшої рівності прибутків, що не припускають якого б то не було втручання в ринковий процес або великомасштабний перерозподіл прибутків, що

281